«Господин Шуфрич, мне было неприятно сегодня дышать с вами одним воздухом»

Останнім часом політичного ток-шоу «Шустер Live» не дивилася. Не маю нервів на то дивитися...


На тлі трагічних реалій на сході країни балаканина політиків, навіть тих, хто каже правдиві, адекватні речі, видається безглуздою і страшенно дратує. Але цієї п’ятниці таки увімкнула Перший національний і подивилася «Шустер Live» від початку до кінця. Не тому, що було дуже цікаво, а через те, що чекала на виступ Ірини Довгань, яку терористи катували за її проукраїнську позицію та волонтерську діяльність. Саме завдяки західним журналістам, які сфотографували Ірину біля “стовпа ганьби”, де з неї знущалися озлоблені проросійські жителі Донецька, про неї дізналися і в Україні, і в світі.

Пані Ірина сиділа у студії протягом всієї передачі, до мікрофона її запросили лише в самому кінці. Їй дали для виступу буквально кілька хвилин. Усі присутні в студії зустріли її оплесками, стоячи. Усі, крім однієї істоти (як в таких випадках каже пані Фаріон). Ім’я цієї істоти — Нестор Шуфрич. Коли усі підвелися зі своїх крісел і почали плескати пані Ірині Довгань, Шуфрич не хотячи встав, але демонстративно не плескав... Стояв з байдужим виглядом. Таке очевидне протиставлення себе усім іншим українцям, таке відчужено-зневажливе ставлення до героїчної жінки-патріотки було логічним продовженням його жахливої, обурливої поведінки на цьому ефірі.

Усі три години він стоїчно відпрацьовував свою роль “агента впливу”, не кремпуючись і не маскуючись, з викликом і пафосом проштовхував в ефір пропагандистські штампи Кремля, намагався за давньою звичкою маніпулювати свідомістю глядачів. Слухати його було мукою, здавалось, він спеціально говорить ниці речі, щоб познущатися з людей, піддати їх моральним тортурам. Щоразу, коли Шуфрич виступав, я сподівалася: чи то сотник Парасюк, чи політик Власенко, чи будь-хто з присутніх в студії чоловіків підійде до нього і дасть йому ляпаса. Розуміла, що це нічого не змінить і лише додасть рейтингу передачі Савика Шустера, але так хотілось... І я таки дочекалася сатисфакції. “Господин Шуфрич, мне было неприятно сегодня дышать с вами одним воздухом», — сказала Ірина Довгань в кінці свого виступу. Заради цієї фрази і перекошеної фізіономії Шуфрича варто було три години дивитись цей ефір. Щоправда, одіозний політик примудрився і пані Ірині наговорити гидотних речей, але цим хамством лише вкотре показав своє гниле зрадницьке нутро.

Після цього ефіру два питання мене муляли. Перше, більш глобальне: чому і як такі людиська, як Шуфрич, Герман, Бондаренко, Чечетов, Єфремов і їм подібні “недобитки” регіоналів стали в Україні відомими і в певному сенсі успішними, реалізованими політиками? Як ми це допустили? І друге питання: чому журналісти, зокрема Шустер, цих людей, а нині вже усім очевидно, що це — вороги України, запрошує на ефіри, популяризує їх, дає їм можливість верзти різні нісенітниці, озвучувати те, чого не можуть донести перекриті прокремлівські телеканали, баламутячи уми українців? Ці два питання, на жаль, взаємопов’язані. Винні ми усі, а не лише Савик, який дає їм в ефірі “зелене світло”. Такі політики можливі лише у прогнилому наскрізь, корумпованому суспільстві, де до владних вершин зазвичай доходять люди безпринципні, лицемірні, цинічні і продажні. Заради влади і збагачення вони готові служити дияволу — вчора Януковичу, сьогодні Путіну, завтра ще комусь, від кого залежать їхній добробут і комфорт.

Ми надто довго мовчали, терпіли. Наша безвідповідальність їх породила. Вони відчували свою безкарність і вседозволеність. Але, на щастя, наш терпець увірвався. Революція гідності мала стати для них кілком. Невже не стала?!