Патріотизм уболівальників аж зашкалює. А культура так і пре...

Я вперше у житті побувала на футбольному матчі. Оскільки футболом цікавлюся на рівні “чайника” (тому вболівальник з мене такий собі), на стадіоні “Арена Львів” під час гри нашої збірної з бідолахами із Сан-Марино я більше дивилася на трибуни, ніж на футбольне поле.


Тим паче, що гра йшла в одні ворота, інтриги не було, а після п’ятого-шостого гола гостей стало по-людськи шкода... Одне слово, видовище на футбольному полі мене не захопило, на відміну від феєрії, яка творилася на трибунах.

Для себе зробила висновок: футбол краще дивитися по телевізору, тоді увагу концентруєш на грі, та й гольові моменти можна посмакувати у повторі. А на стадіон варто приходити хіба що заради фантастичної атмосфери, шаленої енергетики та ейфорійної поведінки фанатів. Складалося враження, що трибуни дихають в унісон, усі тридцять чотири тисячі людей — як один вулик. Особливо вражала так звана хвиля, коли вболівальники по черзі вставали і піднімали картонки, розфарбовані у кольори національного прапора (хто мав з собою прапор, піднімав його). Я не зводила очей з цієї хвилі, аби не пропустити тієї миті, коли має встати наш сектор. Це видовище просто заворожувало! Вже не кажу про традиційні для патріотичних львівських футбольних вболівальників гасла, які вигукують під час матчів за участі національної збірної. І цього разу фанатський сектор задавав тон, а інші — з ентузіазмом підтримували. Фанати вигукували “Слава Україні!”, стадіон із завзяттям відповідав “Героям слава!”. Фанати вигукували “Слава нації!”, стадіон відгукувався гаслом “Смерть ворогам!”. Під кінець гри сектор, в якому я перебувала, раптом почав співати гімн. Усі встали і теж почали співати... А потім фанатський сектор, вочевидь, вирішив трохи розбавити атмосферу і почав вигукувати “Хто не скаче — той москаль”. Усі підвелися зі своїх місць і почали стрибати. Я про всяк випадок також...

Такого вибуху патріотизму, як на стадіоні, я ніде не бачила. Хіба що на Майдані під час Помаранчевої революції. Подумала собі, чому футбол так запалює патріотичні почуття? Мабуть, тому, що об’єднує людей-однодумців, культивує почуття команди, спільності, єдності, безкомпромісності, та головне — прагнення перемоги. Саме такі настрої панували на Майдані восени 2004-го. Коли я дивилася на жовто-сині трибуни, то подумала: якби усі ці люди зараз знову вийшли на Майдан з політичними гаслами, результат був би той самий, що і в 2004-му.

Але була на стадіоні і ложка дьогтю. Неприємно вразила культура, точніше, тотальне безкультур’я наших уболівальників. Після гри стадіон нагадував суцільний смітник. Хоч всюди були смітники, люди чомусь усе кидали на бетонну “підлогу”. Як у приказці: там, де кури їли, там і полишили... Пластмасові бокали з недопитим пивом стояли біля крісел, і люди копали їх та розливали. Шкаралупа від насіння, порожні пачки від цигарок, пляшки, папір — все під ногами. Окрема тема — це туалети. Напившись пива, чоловіки йшли справляти свої потреби в... жіночі туалети, бо до чоловічих годі було потрапити. Матюки лунали з усіх боків. Я розумію — емоції б’ють через край, але якщо ви вже такі патріоти, то культура поведінки — це також ознака патріотизму, поваги до своїх співвітчизників.

І ще неприємно вразила невдячна поведінка українських футболістів після фінального свистка. Лише Федецький та, здається, Коноплянка залишилися на полі, підійшли ближче до трибун, до фанатського сектору, і подякували вболівальникам за фантастичну підтримку. Трибуни шаленіли і довго аплодували. Але більшість футболістів зігнорували вболівальників. Одразу після закінчення гри поспішили в роздягальню. Втомилися так, ніби в чемпіона світу виграли... Трибуни заслужили від жовто-синіх елементарного знаку ввічливості та вдячності.