Цинічні казкарі «Сказочной Руси»

Отже, у «квартальників» сталося запаморочення від успіху. Воно притупило не лише почуття міри, а й моральної відповідальності. Вершиною сардонічного (злісного, уїдливого, презирливого, спрямованого на моральне знищення супротивника) гумору став мультсеріал “Сказочная Русь”, який претендує на політичну сатиру. Ідея проекту — висміювати українських політиків. Ґрунт для жартів та дотепів, без сумніву, благодатний, а в умовах українських політичних реалій, з огляду на заполітизованість нашого суспільства, мультфільм був приречений на успіх. У перших серіях, здавалося, для авторів немає священних корів — жорстко і сміливо “приколювались” як з провладних політиків, так і з опозиціонерів. Деякі жарти були, як кажуть, в десятку, а деякі на межі, чи навіть за межею пристойності та моралі. Але глядач, що звик до стилю “Кварталу”, ще міг їх “перетравити” та “проковтнути”. Проте з кожною новою серією ставало очевидним, що в мультсеріалі все менше гумору та все більше маніпуляцій і політтехнологій. Що, на жаль, свідчить на користь версії про замовний характер горе-мультика. Якщо на початках було цинічно, але часом дотепно і навіть смішно, то тепер стало просто цинічно і зовсім не смішно. Можна було б, звичайно, списати це на те, що персонажі приїлися, а автори списалися, якби не деякі занадто грубі, образливі, а інколи і відверто знущальні точкові пасажі щодо деяких політиків-прототипів.

Скажімо, Цар (Віктор Другий) — персонаж, що, в принципі, мав би викликати симпатію. Бо майже без негативу. Такий собі примітивний, трохи неосвічений, у спортивному костюмі. Але водночас по-мужицьки мудрий (причому від серії до серії все мудріший). Червоною ниткою проходить ідея, що на царя усі мусять зважати, бо він — вершитель доль, все вирішує і “розрулює” помахом мізинця. Вершина цієї думки — картинка, де лицар Тягнибик разом із Бабою Наташею стає перед Царем на коліна. Але образ Тягнибика, на відміну від Бугая Віталіка та Сені-Кролика, вималюваний ще більш-менш привабливо. Автори натякають лише на його залежність... Серед лідерів опозиції найбільш зневажливо показано саме Яценюка. Його зображають у дитячому костюмі зайця — такого собі метушливого, несолідного, боя-гузливого і підленького. Найбільше вражає ксенофобський натяк на “обрізаний хвіст”. Кличка малюють таким собі велетнем з купою м’язів і маленькою головою. Мовляв, сила є — розуму не треба. Мораль цих образів проста — всі опозиціонери недолугі, несправжні, фальшиві. Є крутий правитель, який наприкінці кожної серії усе і всіх врешті-решт ставить на місце.

Та найбільше короблять кпини на адресу Юлії Тимошенко. Невже автори самі не відчувають, що кепкувати, а тим паче висміювати людину, що сидить у в’язниці (причому весь світ визнає, що сидить несправедливо) — це просто підло. Чим цей, вибачте, гумор відрізняється від скандальних дотепів російського телеведучого Урганта, який різав зеленину як “червоний комісар жителів українського села”. В будь-якому цивілізованому світі жарти, в основі яких лежить людське горе, вважаються неприпустимими. Тут доречна народна приказка “Де сміх, там і гріх”. Бо через висміювання принижується людська гідність. В мультику “Сказочная Русь” на людську гідність взагалі не зважають. Можна по-різному ставитися до Олега Ляшка, Наталії Королевської чи футболіста Андрія Шевченка, можна мати політичні симпатії чи антипатії до усіх персонажів мультика, але хто дає право хлопцям з “Кварталу” знущатися з цих людей, робити грубі, вульгарні натяки, скажімо, на “не таку” національність чи сексуальну орієнтацію. Адже усі вони живі люди, які мають рідних, батьків, дітей...

Переглядаючи останні серії “Сказочной Руси”, відчувала моральний дискомфорт, незручність і навіть сором за авторів мультсеріалу. Як їм самим не противно видавати “на-гора” такий сумнівний з усякого погляду інформаційний продукт? Гумор, дотепний жарт, анекдот мають викликати позитивні почуття. А заробляти дивіденди (і в прямому, і в переносному розумінні) за рахунок приниження інших людей це, щонайменше, негідно. Навіть якщо ці люди — українські політики...