«Не сталось того, за що стояв Майдан...»

Рік тому, 18-20 лютого, Україна пережила одну з найбільш трагічних сторінок новітньої історії — розстріл Небесної сотні. У центрі Києва розстріляли мирних людей, активістів Майдану. Серед загиблих був львів’янин Богдан Сольчаник. За рік нова влада не знайшла і не покарала винних у цьому злочині. У Львові днями презентували фільм німецького режисера Крістіана Зайделя «Небесна сотня Майдану». Серед повного залу глядачів чи не найважче було батькам Богдана та його колишній нареченій Марічці Погорілко. «ВЗ» поспілкувався з батьком Богдана Сольчаника Зиновієм і Марічкою.

- Пане Зиновію, що найбільше турбує через рік після вбивства Богдана?

— Найбільше те, що не змінилася ситуація в державі. Не сталося того, за що стояв Майдан. Але це слід було передбачити. Поки не поміняються люди, які мають владу в державі, ситуація не зміниться.

— Тема війни витіснила Небесну сотню…

— Влада цинічно прикривається війною, аби не розслідувати злочини проти Майдану. Війна — це жахливо, але вона відбувається на Донбасі, а не в Києві. Найбільш прикро, що люди на найвищих постах у державі — Махніцький, Ярема (колишні генпрокурори) можуть просто написати заяви і піти, не несучи відповідальності за свої дії. На 21 січня в київський суд запросили сім’ї Небесної сотні. Запросили понад 60 осіб у зал, де може вміститися 30 осіб. Тримали нас там з 11 дня до 8 вечора, аби зачитати про продовження терміну ув’язнення двом «беркутівцям». І навіть їх не засудили. Влада хоче вручити посмертно звання героїв загиблим на Майдані 20 лютого, коли ми будемо поминати їх на могилах. Це піар на крові.

Але смерть Богдана та інших хлопців не була даремною. Докорінно змінилася свідомість людей. Вони перестали боятися. Як казав пат­ріарх Любомир Гузар: влада боїться не голодних, а волелюбних. Голодних можна нагодувати, а волелюбних лише вбити. Серед хлопців Небесної сотні солдатів не було. Це були люди мистецтва, науковці, селяни. Звичайні люди. Вони боялися, але пішли на Майдан. Порошенко каже, що на сході загинули вже тисячі. Мені дуже їх шкода. Але це солдати, які загинули зі зброєю в руках. На Майдані був розстріл беззбройних людей. Це не одне й те ж.

У нас, сімей Небесної сотні, мало надії, що розслідування успішно завершиться. Ще за Махніцького люди з Генпрокуратури казали нам, що пропала доказова база розстрілу. Це сталося вже за нової влади. Останні засідання суду над двома «беркутівцями» — показуха до роковин Майдану. Ще одна цинічна заява, що «беркутівців», які їдуть у зону АТО, амністують. Чому не запитати думки родичів загиблих?

— Чому досі влада не знайшла і не покарала усіх вбивць?

— Не знаю, але розслідування не йшло, а тепер уже й не зможе бути ефективним. Може, ті, хто вбивав, вже втекли з України, але можна було назвати хоча б їхні імена. Мені казала людина в Генпрокуратурі, що снайперів не карають у жодній державі. Ці люди просто виконують накази. Вчора він убив мого сина, завтра стрілятиме в іншого. Це професійні вбивці. Кожній владі такі потрібні, казав мені слідчий.

— Як змінилося життя за рік? — запитую в Марічки Погорілко.

— Останній рік багато спілкуюся з друзями Богдана. Вони стали мені близькими. Займаємося спільними проектами. Це дає відчуття, що щось робимо в пам’ять про нього. Для кожного з нас важливо завершити справи щодо наукової роботи та громадської діяльності, які почав Богдан.

— У фільмі розповідається, Богдан казав, що без крові неможливо здобути справжню незалежність. І наче події після 1991 року йшли до того. Ти теж у фільмі кажеш, що Богдан міг бути готовим до ризику жертвувати собою заради вищої мети, в яку вірив…

— Він був фаховим соціологом та істориком, аналізував події останніх 20 років і кількох століть в Україні. Він говорив, що мусить пролитися багато крові, поки усвідомиться цінність свободи, зміниться ставлення суспільства до неї. Богдан завжди був переконаним у тому, що робить. Свідомо ніхто не хоче вмирати. Він теж не хотів. Усвідомлював небезпеку, яка існувала, але не до кінця. Це була 9 ранку, перші вбивства… Але повністю зрозуміти, що почався масовий відстріл людей, було ще важко. Він ризикнув і загинув.

— За рік це усвідомлення, що зміни відбулися, утверд­жується в тебе?

— Так, змін багато. Відбуваються повільніше, ніж хочемо. Але зміни — процес тривалий. Особливо, якщо велика частина суспільства досі вважає, що хтось замість них має щось зробити. Люди повільно доходять висновку, що все залежить лише від них. Ті, хто був на Майдані, це розуміли. Вони пояснювали свою мотивацію: якщо не я, то хто. Хочу, аби цей підйом волонтерства, громадського руху тільки набирав обертів. Тоді є надії на зміни.

— Який найяскравіший спогад про Богдана залишився у пам’яті?

— Ми любили подорожувати. Богдан умів гарно розповідати історію. А ще почувалася з ним у безпеці. Завжди про все заздалегідь турбувався, мені залишалося насолоджуватися мандрівкою. Він був дуже начитаним і вмів годинами цікаво розповідати...

Довідка «ВЗ»

Богдан Сольчаник народився 25 липня 1985 року в Старому Самборі. Приїхав на Майдан з друзями о шостій ранку 20 лютого. Куля знайшла його о 09.07 на вулиці Інститутській.

Був життєрадісний, мав гострий розум, багато робив і ще більше міг зробити. Так згадують молодого викладача в Українському католицькому університеті. Бакалавр історії, магістр соціології і культурології, переможець трьох дослідницьких стипендій, готував до захисту дисертацію у Варшавському університеті. На його честь тепер є школа і вулиця у рідному Старому Самборі, стипендія в УКУ. Вдома його не дочекалися наречена Марічка, батько Зиновій, мама Оксана і молодший брат Степан.