Позаочі називали ту локацію «Високий Замок» — бо ж інформація завжди була актуальною, достовірною
«Ну, я точно не знаю, але мені Маруня розказувала, а ви Маруню знаєте!»
Бабця Параня майже не дивилась телевізор.
Глобальні новини її мало цікавили, а осередком локальних історій була лавка біля хати її двоюрідної сестри, Палажки. Мабуть, вона була записана в метриці про народження як «Пелагея», але всі на хуторі кликали «Палажка».
Лавка біля хати була з сонячної сторони, хата стояла фактично посеред хутора, тобто на перетині всіх шляхів та стежок.
Йдучи на поле чи з нього, в старших панянок була неймовірна спокуса зайти до Палажки на хвилин 10 обмінятися останньою актуальною інформацією та… зависнути на дві-три години.
І я не жартую.
Бувало, бабця Параня виходила з поля перед заходом сонця — а потрапляла в нашу хату десь перед північчю.
Позаочі ми називали ту локацію «Високий Замок» — бо ж інформація завжди була актуальною, достовірною та «ну, я точно не знаю, але мені Маруня розказувала, а ви Маруню знаєте!».
Якогось разу ми малими шпіндюками дивилися телевізор, точніше якийсь фільм зі Шварценеггером. То були роки перших дотиків до американської маскультури і культивування серед нас маскулінних накачаних тіл — Арні, Сільвестер, Жан-Клод, Дольф, Боло Янг. Трохи випадав з того списку Чак Норіс — виключно по візуалу, та не по авторитетності.
Так от, дивимося ми чергові подвиги Шварценеггера, повз проходить баба Параня, в якийсь момент приглядається, присідає і починає дивитися з нами. Власне, того мені той випадок і запам’ятався, бо був трохи нетиповим для моєї бабці.
Вона сіла, подивилась хвилини три, видала фразу:
— Боже, і як то жінки не бояться з ним спати? — і пішла далі у справах.
Бабцю Параню, зростом десь півтора метра і вагою певно кілограмів 40−50, в першу чергу цікавило це фундаментальне питання, а не всякі там стрілянини, бійки та подвиги.
