Передплата 2024 «Добра кухня»

Три брати-близнюки — в одному військовому ліцеї!

Хлопці з дитинства тримаються разом, стоять один за одного горою

Фото автора
Фото автора

Трійнята з Вінниччини — Роман, Богдан і Павло Петьки — народилися з різницею 1,5−2 хвилини. Хлопці з народження нерозлучні. І усі троє вирішили вступити до Львівського ліцею ім. Героїв Крут. Нині навчаються на 3-му курсі. Цього року вступатимуть до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Мріють бути прикордонниками.

Журналістка «ВЗ» зу­стрілася з братами Петьками. Чудові хлоп­ці, підтягнуті, розумні. А головне — дружні, нерозлийвода.

Роман — найстарший з братів (а значить, зі слів батьків, — го­ловний), Богдан — середущий, Павло — наймолодший. Роман та Павло вісім років займали­ся футболом, отримували при­зові місця. Богдан ходив на пла­вання.

Ліцеїсти Роман, Павло, Богдан (зліва направо) зі своїми викладачами – Степаном Скочилясом та Наталією Гавінською.
Ліцеїсти Роман, Павло, Богдан (зліва направо) зі своїми викладачами – Степаном Скочилясом та Наталією Гавінською.

— Сварилися у дитинстві?

— Якщо двоє з нас сварили­ся, третій зазвичай розбороняв, — з усмішкою згадує Роман. — Не могли, наприклад, домовитися, хто куди має йти. Або через одяг могли посваритися. У дитинстві батьки нас однаково одягали, але коли Богдан почав ходити на плавання, то витягнувся у зрос­ті, і йому купували інший одяг. Та річ, яку купили Богдану, нам більше подобалась…

Від самого дитинства бать­ко нам говорив, що нас троє, ми найрідніші, тому кожен має по­важати іншого… Один за одно­го горою стояти! Якщо на вулиці хтось ображав когось із братів, ми приходили і гуртом за нього заступалися.

— Батько нас трьох збирав, кожного питав, через що посва­рилися, — згадує Павло. — Якщо мама або тато слухали, напри­клад, Богдана, а не мене, я на емоціях міг сказати: «Ви його більше любите, ніж мене». Але батьки нас люблять однаково! Після таких розмов ми завжди тиснули один одному руки та обіймалися. Коли вступили до ліцею, почали менше сварити­ся. Подорослішали…

— А як на вас друзі реагува­ли? Плутали імена?

— Спочатку ніхто не вірив, що ми брати, — каже Роман. — Павло і Богдан у дитинстві були біль­ше схожими один на одного. Діти «приколювалися», казали, що я не їхній брат (усміхається. — Авт.). А тепер кажуть, що я з Павлом більше схожі. Вважає­мо, що ми усі троє різні…

— Кажуть, між близнюками існує такий феномен — на від­стані відчувають один одно­го… Можуть відчути навіть, якщо трапляється щось пога­не. Між вами теж так?

— Ми завжди разом, тому не можемо це на 100% підтверди­ти, — каже Павло. — Але ось ми­нулого тижня брати поїхали до­дому, а я залишився у ліцеї. Мені весь час чогось бракувало (усміхається. — Авт.).

— Я звик, якщо йду на трену­вання з футболу, то з Павлом, — каже Роман. — Якщо йду гуляти, то ми йдемо разом. Іноді навіть хворіємо усі разом…

— Одружуватися теж разом будете?

— Нам кажуть, «прикольно» було би, якби ви знайшли трій­нят (усміхаються. — Авт.).

— У кого виникла ідея всту­пати до військового ліцею?

— Батько нам запропонував, — каже Богдан. — Ми приїхали на День відкритих дверей, і нам сподобалося. Рідний брат бать­ка (наш дядько) був прикор­донником. Багато історій роз­повідав про прикордонників… Зараз дядько підписав контр­акт, служить в Одесі.

— Вчитися у військовому лі­цеї непросто…

— Спершу був страх, що те­пер нам доведеться самим від­повідати за свої вчинки, — каже Роман. — Удома — мама, тато, у всьому допомагають, а тут тре­ба бути самостійними. Ми стали фізично міцнішими, почали кра­ще вчитися, ніж у школі. У ліцеї з’явилося багато друзів…

— У ліцеї я зрозумів, що моє майбутнє залежить тільки від мене, — каже Павло. — Щоб чо­гось досягти у житті, треба бага­то працювати!

Командир роти Степан Скочиляс розповідає: «Роман Петько — молодший віцесер­жант, командир навчального відділення. Таке звання, зі слів Степана Степановича, ліцеїст отримав за те, що добре вчить­ся, має лідерські якості. І за те, що може своїм прикладом по­вести за собою інших і керува­ти іншими.

— Люблю у всьому чіткість і порядок, — зізнається Роман.

— А мама вам розповідала, яка у неї була реакція, коли дізналася, що у неї буде троє синів?

— Коли мама ходила на УЗД, було видно тільки двох дітей, — каже Павло. — А коли прийшла на УЗД за місяць до пологів, то побачили, що нас троє! Думали, буде два хлопчики і дівчинка. Богдан ховався до останнього… (усміхаються. — Авт.). Мама до вагітності важила 56−57 кг, а під час вагітності - 102 кг! Казала, що не могла спати, такий вели­кий був живіт… (Батько розпо­відав синам, що часи були важ­кі, грошей бракувало — на їжу, одяг… Хлопці, попри навчання у ліцеї, іноді підпрацьовують — займаються перепродажем ре­чей в Інтернеті. Батько великої родини нині приватний підприє­мець, мама — головний бухгал­тер. — Авт.).

— Що вас у житті може най­більше розчулити? — питаю хлопців.

— Після навчання у військо­вому ліцеї мало що (усміхають­ся. — Авт.). А ось підтримка чи допомога людини, від якої ти цього не очікуєш, може розчу­лити.

…На спортмайданчику хлоп­ці вправно підтягуються. Пока­зують свою майстерність і у тре­нажерному залі.

Степан Скочиляс каже: «Під час вступу до ліцею діти скла­дають іспит із фізичної підго­товки. Біг на довгу дистанцію, підтягування, а також біг на 100 (або 60) метрів, залежно від віку. Далі - щоденні заняття. У них по чотири години на день заняття з фізичної підготов­ки. Щодня ранкова фізична за­рядка. Якщо погоди немає, то є тренажерний зал. І це дає ре­зультат. До 11-го класу немає таких, хто б не міг підтягнути­ся на відмінно. Я ліцеїстам за­вжди кажу: «Ваше перебування у ліцеї тримається на трьох ки­тах. Перше — це навчання, дру­ге — фізична підготовка, третє - дисципліна. Як тільки один кит «падає», ви уже тут не втрима­єтеся…».

У тренажерному залі ліцеїсти підтримують свою фізичну форму.
У тренажерному залі ліцеїсти підтримують свою фізичну форму.

Класна керівничка братів Петьків, викладачка україн­ської мови та літератури На­талія Гавінська, каже:

— Зізнаюсь, не одразу їх роз­різняла (усміхається. — Авт.). Як брати Петьки навчаються? По-різному… Колись Богдан може вирватися вперед, ко­лись Павло, іншим разом Ро­ман… Але найбільш активний на уроках Павло.

Діти у ліцеї свідомі, мають гід­ність. Знають, що мають вивчити предмет. Тому списувати на уро­ках немає сенсу! Навіщо самих себе обманювати. Люблять чи­тати. У коридорі можна побачити ліцеїстів, які читають книги. У на­шій бібліотеці є така офіцерська поличка з книжками, які ліцеїсти можуть взяти почитати.

У навчальному закладі ви­ставляється рейтинг не лише для кожного ліцеїста, а й для усього класу. Тож ті, хто краще вчиться, можуть сказати: «Хлопці, підтя­гуйтеся. Бо наша відмінна оцінка губиться у загальному рейтин­гу». Минулого тижня, наприклад, наш клас за рейтингом був чет­вертим з-поміж п’ятнадцяти кла­сів. Якщо дитина добре вчиться, на вихідні їде додому. Це також додаткова мотивація.

— А як ви ще мотивуєте лі­цеїстів?

— Важливо, щоб вчитель не був байдужим до дітей, ціка­вився їхнім життям. Ми у ліцеї - як одна велика родина.

Схожі новини