«Чимало людей бронює мої ляльки до Перемоги, і це подає надію»
Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з майстринею Оленою Передерий про життя та творчість під час війни
Побачила в одній із творчих груп — Handmade ляльок, які виготовляє майстриня з Запорізької області Олена Передерий. Пані Олена розповіла у соцмережах і про своє життя: про десятьох прийомних дітей та трьох власних доньок, яких виховала разом з чоловіком. Про роботу на шахті та захоплення текстильними іграшками…
Нині усі діти подружжя уже дорослі, роз'їхалися по Україні, дехто поїхав за кордон. Разом з чоловіком майстриня залишилася у рідному селі (нині це тимчасово окупована територія). Проводить онлайн майстер-класи з виготовлення ляльок. Це дозволяє їй «триматися на плаву» та займатися улюбленою справою. Третину коштів з майстер-класів жінка віддає на ЗСУ.
Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з Оленою Передерий. Її розповідь вражає до глибини душі.
«Ми прийняли у родину племінника чоловіка, у якого батько помер, а мама від нього відмовилась»
— У юності я закінчила швейне училище. Працювала у сільській швейній майстерні, — каже Олена Передерий. — Але не довго, це були 90-ті роки, перебудова, майстерня закрилась, і я змушена була йти працювати на шахту. Це була дуже складна робота. Я творча людина, тому не раз себе запитувала: «І що я тут роблю?». Але вибору особливого не було… На дробильно-сортувальній фабриці я пропрацювала 14 років (там працювали переважно жінки). За цей час у нас з чоловіком народилося троє дітей. Чоловік працював трішки зі мною на фабриці, а потім пішов працювати на шахту. Ми тримали господарство, мали великий город. Було дуже важко, але виховували дітей, раділи, будували плани.
Пізніше ми вирішили з чоловіком створити будинок сімейного типу. За два роки до цього ми прийняли у родину племінника чоловіка, у якого батько помер, а мама від нього відмовилась. Хлопчику було 10 років. Він у нас проживав, ми оформили над дитиною опікунство. На той час у нас було троє кровних дівчаток і 10-річний хлопчик-племінник під опікою.
Коли ми вирішили з чоловіком створити дитячий сімейний будинок, потрібна була додаткова житлова площа. Наша сільська хата була невеликою, тож нам довелося добудовуватися. Новий будинок будували 1,5 роки, брали кредити. Працювали. Було складно, але впоралися, і нам дозволили брати прийомних дітей на виховання.
«Протягом п’яти років ми взяли десять прийомних дітей — шість хлопчиків і четверо дівчаток»
Спочатку ми взяли трьох між собою рідних діток (7, 10, 15 років). Через три місяці взяли ще одного 5-річного хлопчика. Через рік ще хлопчика. Протягом п’яти років ми взяли десять прийомних дітей — шість хлопчиків і четверо дівчаток. Це були найкращі часи нашого життя! Ми ходили у туристичні походи, тоді ще у вільний український Крим. Разом займалися рукоділлям, створювали ляльковий театр. Їздили на різні екскурсії. Я почувалася, як риба у воді. Мені дуже подобалося займатися вихованням дітей, турбуватися про них. Ми з чоловіком віддавали їм всю свою любов!
Нині діти уже дорослі. По-різному склалися у них долі. Хтось створив сім'ю і живе в Україні, хтось за кордоном. Дехто ще вчиться. Маємо 13 онуків та онучок! Чекаємо на 14 онучку. Деякі хлопці захищають Україну. Є, на жаль, такі, хто пішов стопами своїх рідних батьків, мабуть, «спрацювали» гени. Попри те, що ми вкладали у дітей все, що могли! Останню прийомну дівчинку, їй зараз 20 років, ми удочерили. Вона живе у Запоріжжі.
Коли почалася повномасштабна війна, у нас гостювала донька з трьома онуками, — продовжує розмову пані Олена. — 25 лютого, вранці, ми ухвалили рішення виїжджати з села на захід України. По дорозі через Василівку побачили купу ворожих танків… Чимало з них були підбиті. У нас була паніка, бракувало пального. Ми думали з чоловіком, що за декілька днів повернемося у рідне село, бо вдома залишилася хвора мама. Але не так сталося, як гадалося…
Ми побачили у новинах, що наш Василівський район тимчасово окупований, йдуть важкі бої. Вирішили залишитися на деякий час із дітьми. Кілька місяців я працювала у швейному цеху, виготовляла бронежилети для військових. Але треба було повертатися додому, бо мамі стало гірше, вона майже не ходила.
Щоб потрапити додому через лінію розмежування, ми тиждень чекали своєї черги у машині. Людей було багато. Коли нарешті ми приїхали додому, я одразу поклала маму у лікарню (пів року була разом з нею у лікарні).
Мої ляльки розліталися по Україні та за кордоном
Коли мої діти виросли, у мене з’явилося більше часу, і я захопилася текстильними ляльками. Відвідувала різні майстер-класи. Розробила авторську ляльку, на основі вальдорфської технології, але покращила її. Мої ляльки розліталися по Україні та за кордоном. Але війна, звісно, внесла свої корективи… Лінію розмежування закрили. Тепер у мене немає можливості відправляли людям ляльки на замовлення.
Добре, що перед війною я закупила багато цінного матеріалу: волоссячко, тканини. Це мене виручає. Чимало людей зі всієї України бронює мої ляльки до Перемоги, і це подає надію. Близько 20 ляльок чекають на виїзд… А ми віримо у те, що нас тут не залишать!
Коли шию ляльок, відволікаюся від усіх цих страхіть. Це неймовірне відчуття, коли у твоїх руках «народжується» тільце ляльки, ручки, ніжки, голівка. На обличчі з’являється усмішка. Часто засиджуюся за роботою до самого ранку.
Як живеться у тимчасовій окупації
Я можу сказати тільки за нашу родину. Ми з чоловіком пенсіонери, з будинку майже не виходимо, окрім того, що у магазин. Психологічно атмосфера дуже важка. Спілкуватися з людьми складно, бо не знаєш, хто на якій стороні. Дуже багато людей пішли працювати від безвиході на шахту.
Багато людей залишилося з дітьми, з немічними батьками. Ми проживаємо не у зоні бойових дій. Але щодня за вікном чуємо вибухи — і вдень, і вночі. У будинках людей, які встигли виїхати, проживають орки (військові). Ми стараємося не спілкуватися з ними, щоб не було ніякого конфлікту. Але конфлікти у селі частенько бувають і люди, чесно кажучи, зникають… Буває, що повертаються через тиждень-два, але вголос про це не розповідають — що там і як було. Складніше молодшим людям, у яких діти, які мають віддавати своїх дітей у школи, де вчать російської пропаганди. Якщо цього не зроблять, то дітей можуть відібрати. Батькам погрожують. Таким людям доводиться йти працювати на окупантів, спілкуватися з ними. Попри все — віримо у Перемогу!
