«Спочатку дізналася, що у мене рак. А потім – що вагітна...»

Півтора року киянка Аня Довгаль не могла завагітніти. Черговий гінеколог (тепер це її постійний лікар) порадила перевірити щитовидну залозу. У щитовидці виявили злоякісну пухлину...

Ані на той час було 28 років. Жінка керувала успішним журналом Afisha, планувала їхати на місяць у США на навчання. “Люблю все планувати, і коли якась обставина втручається у мій розклад, мене це шалено дратує, - зізнається жінка. - Рак не входив у мої плани. Але лікарі мене заспокоїли. Сказали, що рак щитовидки не є проблемою. Якщо він вчасно діагностований, не зачеплені лімфатичні вузли, недугу успішно лікують. От тільки попередили, що вагітність доведеться відкласти мінімум на півтора року”.

Повернувшись додому, Аня почала шукати в Інтернеті статистику. Виявилось, що після операції такі хворі спокійно живуть років з тридцять. “Однак тоді твердо вирішила: дітей у мене не буде. Боялася передати їм щось погане у спадок. Та й ризикувати не хотіла, - зізнається жінка. - Якщо ти у своєму житті не впевнений, як можеш привести когось у цей світ?”

Щитовидну залозу Ані видалили повністю. Наступним етапом лікування мала стати йодотерапія. “Треба було прийняти велику дозу радіоактивного йоду, який би знищив “погані” клітини, якщо такі залишились. Радіотерапії чомусь боялася більше, ніж операції. І от коли готувалася зробити останній “ривок”, виявилось, що у мене - затримка. Зробила чотири тести на вагітність — усі позитивні. Мама боялася за моє життя, тож радила зробити аборт: “Якщо тобі вдалося завагітніти раз, завагітнієш вдруге”. Але лікарі, попри те, що мій випадок — нетиповий, складний, вирішили ризикнути і відклали проведення радіотерапії на потім”.

Вагітна Аня літала як на крилах. У неї не було токсикозу. “Це були єдині дев’ять місяців у моєму житті, коли мене нічого не боліло, хоча зазвичай мій організм реагує навіть на зміну погоди. Відчувала, наче хтось сильний і теплий гладить зверху по голові. Відчувала Бога”, - ділиться своїми переживаннями жінка.

“З дитинства мріяла мати доньку, - розповідає. - Ще коли вчилася у школі, твердо вирішила, що назву її Поліною — на честь героїні Наталі Гвоздикової з фільму “Велика перерва”. І от на черговому УЗД мені повідомили, що у мене буде дочка, моя Поліна”...

Аня трудилася як бджілка до 38-го тижня вагітності. Як і планувала, на місяць злітала у Штати. “Чого б це я мала бити байдики? - дивується. - Перед операцією треба було пройти деякі обстеження, а після операції — пробути у лікарні три дні. Взяла відгул на тиждень, при цьому продовжувала працювати віддалено”.

“Мої батьки і батько Поліни пережили тоді справжню драму, - згадує Аня. - А для мене це було просто питання, яке потрібно вирішити”.

“Води у мене відійшли о шостій ранку. О десятій вже була у лікарні. О 12.20 народила Полю, - каже Аня. - Знеболювального мені не кололи. Навіть но-шпи. Допоміг фітнес-м’яч — стрибала на ньому, поки тривали перейми. Якби могла не працювати, народжувала би кожного року. Мрію, що колись Бог пошле мені сина і ще одну доньку”.

Через три місяці жінка припинила грудне вигодовування, віддала Поліну матері (хоч і дуже через це переживала) і пішла пити радіоактивний йод. Два тижні провела у закритій палаті, куди нікому, крім медперсоналу, не дозволялося заходити. Доза йоду була великою — Аня почувалася кепсько, її постійно нудило. Усі речі, які принесла з собою, довелося залишити (вони “набрали” радіації, тому підлягали утилізації).

“Про свою хворобу забула. Так, мені доводиться щодня приймати гормон, який у здорових людей виробляє щитовидка, і раз на рік проходити планові огляди. Звісно, хвороба мене змінила, - зізнається жінка. - Зрозуміла, що щастя не треба заслужити чи заробити. Щастя - це як їжа у супермаркеті: вибрав, взяв. Тепер вибірково ставлюся до всього, що є у житті, роблю те, що подобається, а не те, що мушу. Якщо мені закортіло з’їсти еклер, то йду купувати еклер, навіть якщо у мене нарада чи важлива зустріч. Якщо ми з Поліною читаємо книжку, не кину це заняття і не візьмуся прибирати у домі, навіть якщо до нас планує завітати британська королева. Доньці - шість років, і вона вже цікавилася, що то у мене за шрам на шиї. Сказала, що це мені пришили нову голову, бо стара була не надто розумна. Цей жарт вигадала жінка, яка лежала зі мною в одній палаті. Полі він сподобався. Про хворобу їй нічого не розповідала. Навіщо? Це ж дитина. Її основна робота — бавитись і бешкетувати”.

“Яку би пораду дали здоровим і тим, хто не зміг уникнути раку?” - запитую. “Здоровим раджу перевірятися, здавати онкомаркери (особливо, якщо у сім’ї вже були прецеденти). Тим, у кого діагностували хворобу, - лікуватися, але жити так, наче раку немає. Не можу нічого радити людям з пізніми стадіями. Але що точно не треба робити — це злитися на долю, міняти своє життя під можливу смерть. Нічого ніколи не плануйте - просто працюйте, вчіться, допомагайте слабшим, любіть свою сім’ю та друзів, народжуйте дітей, якомога більше дізнавайтеся про свою країну, коріння. Ніщо не додає такої впевненості у майбутньому, як зв’язок з минулим. Свідомо виховую у собі гордість за Україну — не таку, коли одягнув вишиванку і гордий. Вивчаю історію, традиції. Вчуся бути українкою. Майдан на мене більше вплинув, ніж рак. Закохалася у наших людей. Раптом побачила, у якому суспільстві можемо жити”...