Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Незламна Яна біжить заради захисника»

13 квітня 12-річна Яна Степаненко, яка втратила під час ракетного обстрілу обидві ніжки, братиме участь у Бостонському марафоні

Фото: ФБ Реабілітаційного центру "Незламні"
Фото: ФБ Реабілітаційного центру "Незламні"

12-річна українка Яна Степаненко, яка торік втратила обидві ноги під час ракетного удару по залізничному вокзалу у Краматорську, візьме участь у Бостонському марафоні! Це один із найпрестижніших і наймасштабніших у світі забігів, який стартує у Бостоні 13 квітня. Яна планує пробігти щонайменше кілометр!

Нагадаємо, під час ракетного удару по вокзалу у Краматор­ську 8 квітня 2022 року загинула 61 людина, 121 — зазнала поранень. Мама Яни, пані Наталія, втратила ногу, Яна — обидві. Тоді вцілів лише брат-близнюк Яни — Ярослав.

Яна бігтиме на протезах в амери­канському Бостоні не лише щоб про­демонструвати незламність та силу духу українців, а й щоб здійснити мрію 30-річного захисника Олександра Рясного із Запоріжжя, який втратив праву нижню кінцівку на війні. Мета забігу — збір коштів на спортивний протез для Олександра Рясного. На спеціальне коліно та біговий протез необхідно зібрати 600 тисяч грн! До­лучитися до збору коштів може кожен із нас. Проєкт «Незламна Яна біжить заради захисника» здійснює dobro.ua, МБФ «Українська біржа благодій­ності».

Яна познайомилася з Олександром Рясним під час лікування у Львівському реабілітаційному центрі UNBROKEN. Дівчинка мріє, аби Олек­сандр, як і вона, теж мав можливість бігати.

До відповідального забі­гу Яна готувалася у центрі UNBROKEN. Разом з реабіліто­логом Всеволодом Дреботом виконувала відповідні фізичні вправи, зокрема бігала по схо­дах реабілітаційного центру… Займалася з професійними тренерами з бігу на велотреку.

Вперше Яна взяла участь у Львівському півмарафоні у ве­ресні 2023 року на дистан­ції 21,5 та 1,6 кілометра. Тоді лише опановувала спортивні протези.

Торік Яна Степаненко з братом-близнюком Ярославом взяла участь у Львівському півмарафоні Незламності.
Торік Яна Степаненко з братом-близнюком Ярославом взяла участь у Львівському півмарафоні Незламності.

Журналістка «ВЗ» хотіла по­говорити з Яною перед ви­льотом до США, але у лікарні сказали, що зараз у неї відпові­дальний період, вона дуже хви­люється, тому наразі з медіа не контактує.

Щоб більше дізнатись про незламну дівчину, я розпитала про неї у дитячого анестезіо­лога, заступника директора з розвитку лікарні Святого Ми­колая Першого територіаль­ного медичного об'єднання Зоряни Іванюк. Пані Зоряна контактує з родиною Степанен­ків з того часу, як вони приїхали до Львова.

— Вперше я побачила цю ро­дину навесні 2022 року, — каже пані Зоряна. — Мама і двоє ді­ток приїхали до Львова з лікарні у Дніпрі. Мама мала ампутацію, досить серйозні поранення. 10-річна Яна мала ампутацію двох ніжок, а також ще багато уражень. Було прийнято спіль­не рішення, щоб вони залиши­лися у дитячій лікарні.

Рани були дуже глибокими, нічого не гоїлося. Ми консуль­тувалися з іноземними коле­гами. Вони перебували у нашій лікарні кілька місяців.

— Яна згадувала пекельні події у Краматорську на вок­залі чи намагалася забути той жах?

— Яна не дуже любить про все розповідати… Про події того дня у Краматорську роз­повідала її мама, Яна доповню­вала. Вони всі чекали у примі­щенні вокзалу. Мама з Яною вирішили піти до волонтерів по чай. Залишили Ярка з валіза­ми, а самі вийшли на вулицю і стали у чергу по чай. Саме у цей момент стався приліт. Завдяки тому, що Ярко був у приміщенні біля валіз, він вцілів.

Мама Яни розповіла, що їх розкинуло у різні боки. Коли опритомніла, намагалася вста­ти, але нога не тримала… Яна побачила свої кросівки достат­ньо далеко від неї. Намагала­ся до них доповзти… Але, оче­видно, знепритомніла. Частину подій вони не пам’ятають. Їх забрали «швидкі» у різні лікар­ні. Мама тиждень не знала, що з Яною, її телефон загубився. Через тиждень отримала ін­формацію від своєї родички, що Яна знайшлася. Потім вони приїхали до Львова. У Львові на вокзалі побачились. Тиждень були розділені.

— Яну з мамою лікували у Львові, потім їх відправили на реабілітацію до США…

— В організації поїздки до США була задіяна величезна кількість людей: від представ­ників консуляту України у США, протезистів тощо. Потрібно було організувати побут, про­живання для сім'ї з шести лю­дей. Оскільки мама і Яна оби­дві з ампутованими кінцівками, відправляти їх у США з Ярком, якому тільки 10 років, було б неправильно. У Наталії є стар­ша донька, яка одружена, і у неї маленька дитина. Відповідно, старша донька не могла зали­шити дитину і поїхати з мамою і сестричкою. Тому у США пої­хали усі разом. Родина старшої доньки, плюс Наталя і двійнята — Яна і Ярко.

Проживання, школа, садо­чок, довіз до протезувального центру, — стільки різних нюан­сів. Але усі злагоджено працю­вали. Винайняли будинок, ма­шину. Мали водія, бо треба було щодня їздити у протез­ну клініку. Яну треба було переоперовувати, бо кукса недобре загоїлася. Була постійна кому­нікація між львівськими і аме­риканськими лікарями.

Лікар-хірург лікарні Святого Миколая Дмитро Грицак з Яною... Фото Еміліо Моренатті.
Лікар-хірург лікарні Святого Миколая Дмитро Грицак з Яною... Фото Еміліо Моренатті.

Майже рік зайняло виготов­лення індивідуальних протезів у США. Спочатку донька і мама ходили на тимчасових проте­зах. Потім Яну переоперовува­ли, відповідно, вона мала інші тимчасові протези.

Перші кроки… Потім вони їз­дили на велосипедах, плавали. Поступово вчилися жити в но­вій реальності.

В Україну приїхали з повно­цінними протезами. Але оскіль­ки Яна росте, ми їй переробляли куксоприймачі, сама стопа за­лишилася ще американською, а верх ми робили своїми силами, бо у Яни схудла і видовжилась ніжка. За два роки війни наші протезисти мали можливість поїхати за кордон та навчитися протезування. Багато чого ро­бимо своїми силами, відкрила­ся наша протезна майстерня.

— У США родина Степанен­ків була понад рік, але по­вернулася до Львова…

— Вони прийняли рішен­ня повернутися в Україну. Хоча їм пропонували залишатися у США. Діти ходили до школи, вивчали англійську мову. Вже мали там купу друзів. Але їх тягнуло додому. Як тільки така можливість з’явилася, приїха­ли у повному складі в Україну. Старша донька Наталії з роди­ною живе у Києві. Наталія з мо­лодшими дітьми — у Львові.

— Яні виготовили у США ще й бігові протези. Вже тоді було відомо про участь у ма­рафоні?

— Їй виготовили дві пари про­тезів, щоб швидше соціалізу­вати. Коли Яна повернулася зі США, у нас проходив Львів­ський марафон, і Яні запропо­нували взяти у ньому участь. Там були військові з ампутація­ми. Яна погодилася. Потім на­дійшла пропозиція взяти участь у квітні у Бостонському мара­фоні.

Після того, як Яна з мамою отримали поранення, через два тижні загинув чоловік На­талі - військовий. Її мама зали­шалася на сході і категорично відмовлялася виїжджати. Вона теж загинула…

— Що для таких сімей най­важливіше?

— Відчувати підтримку. Не жаль до них з боку суспільства і усвідомлення того, що вони інші, а справжню підтримку. Якщо поруч сім'я — це величез­ний плюс. У нас траплялися си­туації, коли дітки приїжджали самі, і це суттєво погіршувало ситуацію.

— Яна, мабуть, ще пережи­ває, як діти будуть реагувати на неї, тому відмовляється ходити у школу — навчається дистанційно.

— Вона завжди ходить у ши­роких штанах. З іншого боку, якби вона дуже комплексувала, не давала б згоди на фотосе­сії, публікації. Я це також трак­тую як усвідомлення того, що так вже є. Яна прийняла те, що сталося…

Схожі новини