«Я собі кинув черговий виклик, і створив ТАПООК»

Українського актора, драматурга, режисера-постановника Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької Ореста Огородника представляти особливо не потрібно. Хто хоч раз був на виставах у Театрі імені Марії Заньковецької, впізнає у цьому усміхненому чоловікові не лише красивого чоловіка, а й талановитого актора. Однак школа провідного режисера Театру Федора Стригуна гарно помножила талант Ореста Огородника, бо «Кризу», «Останнього гречкосія», «За двома зайцями» і багато інших вистав на заньківчанській сцені поставив саме режисер Огородник. А нещодавно місто Лева облетіла новина — Орест Огородник відкриває власну театральну справу, власний проєкт, який не буде пов’язаний з Театром Марії Заньковецької, а також з державним асигнуванням та державним бюджетом. Оскільки Львів «бідний» на антрепризи, то Орест Огородник вирішив відкрити перший львівський театр антрепризи. Яку п’єсу обрав режисер для свого нового театру і як він буде називатися, журналістка «ВЗ» запитала у режисера — Ореста Огородника.

— Театр антрепризи я назвав ТАПООК, що розшифровується — Театр актуальної п’єси Ореста Огородника. Розумію, що між людьми він називатиметься просто — «Тапок».

 — Цікава назва…

— Так, хто буде нечемний, той тим тапком і дістане (Сміється. — Г. Я.). Окрім того, «тапок» символізує домашній затишок, а ще тапками можна і мух бити.

 — А яка буде перша п’єса?

— Це буде вистава «Літаючі жінки» за п’єсою «Боїнг-Боїнг» відомого французького драматурга Марка Камулетті, що увійшла до Книги рекордів Гіннесса, як п’єса, що була найчастіше поставлена на сценах світових театрів. Понад 10 тисяч разів п’єса йшла у світових театрах. Це — комедія, яку я вирішив поставити для підняття настрою у тяжкий час. У ній йдеться про красивих жінок і красивих чоловіків, про кохання, про вибір, який існує у молодих людей, зрештою, і не тільки у молодих.

— Маєте власне приміщення?

— Ні. Гратимемо цю виставу у Першому театрі 1 і 2 жовтня.

— З яких театрів запрошували акторів?

— У виставі задіяні лише актори-заньківчани. Це Володимир Пантелєєв, Ярослав Дерпак, Інна Калинюк, Юля Михайлюк, Ірина Романчук, Галина Павлик, Надія Шепетюк та Світлана Мелеш. Ці актори — сплав досвіду і молодості! На кожну нашу виставу будемо запрошувати благодійно воїнів, які лікуються у госпіталях, або які проходять реабілітацію у медичних закладах Львівщини. Дуже хочу, щоб наші хлопці бодай на дві-три години могли поринути в інший світ, забути про жахіття, через які їм довелося пройти. До речі, у трьох наших актрис, які беруть участь у цій виставі, чоловіки також захищають Україну. Чоловік Юлії Михайлюк — заньківчанин Василь Коржук недавно з окопів повернувся на сцену, а Назар Павлик і чоловік Світлани Мелеш — Роман боронять нашу країну від російського агресора.

— Отже, ви відкрили театр антрепризи і пішли з Театру імені Марії Заньковецької?

— Ні. З Театру Заньковецької я не пішов. У моєму житті настав такий момент, коли я захотів сам собі довести, що я у цьому житті чогось вартий. Не за державної підтримки, а як Орест Огородник — режисер і драматург зважився на такий крок. Тобто я пішов ва-банк, хоча й не знав цієї специфіки, зрештою, я її до кінця і досі не знаю. Я собі кинув черговий виклик — чи зміг би Орест Огородник створити свій мистецький проєкт, який би дозволив йому прожити на цьому білому світі.

Ця історія починалася раніше, приблизно три роки тому, коли на заньківчанській сцені я хотів поставити виставу «Криза-2». У нашому театрі багато років йшла з успіхом «Криза». Мабуть, понад 300 разів ми її показували. Але вистава своє «віджила», і я запропонував тодішньому директору Андрію Мацяку, що напишу продовження цієї вистави. Мені дали згоду, і я взявся за написання. Працював над нею пів року. А коли прийшов з готово п’єсою до Мацяка, він мені сказав, що театр обирає другий курс, «ваша п’єса не потрібна». Я не хотів її втрачати, та й актори були зацікавлені, і ми почали працювати над другою «Кризою» в автономному режимі. Ми практично були готові до прем’єри, і вона вже мала відбутися у березні 2022 року, але наприкінці лютого рашисти поламали нам усі плани. Робота у театрі була поставлена на паузу, а мої плани і сподівання канули у лету. Прем’єра не відбулася. Але моя мрія створення Театру Ореста Огородника назавжди приросла до мого серця.

— А тепер у Театрі імені Марії Заньковецької новий керівник…

— Ідея «Літаючих жінок» визріла пізніше. Репетиції вистави розпочалися у Театрі імені Марії Заньковецької. Однак з приходом нового керівника і ця п’єса стала «не затребуваною». На думку пана Максима, драматургія комедійного, розважального плану не є актуальною для Театру Марії Заньковецької. Бо Театр тепер бере свій курс. Я запропонував акторам винести виставу за межі Театру імені Марії Заньковецької, щоб повернути людям оптимізм. Дехто погодився, дехто відмовився. Звісно, я про це розповів виконуючому обов’язки генерального директора — художнього керівника Театру імені Марії Заньковецької Максиму Голенку. Пан Максим підтримав моє починання, обіцяв допомогти, якщо буде потреба. Максим Голенко — «за», щоб театр розвивався у різних аспектах і різних формах. Ми усе узгодили, і новий керівник дав можливість використовувати у Театрі Заньковецької майданчик для репетицій, за що я йому безмежно вдячний. Як творча одиниця, я від заньківчан нікуди не йду — залишаюся у нашому театрі актором.

— А якщо Максим Голенко прийде на прем’єру, дасть їй високу оцінку і запропонує вам її «перенести» на заньківчанську сцену? Погодитеся?

— Дам відповідь трохи з іншого боку. Знаючи творчі смаки пана Голенка, передбачаю його думку про вистави такого жанру. Але якби йому раптом захотілося нашу постановку взяти у Театр Заньковецької, я не зможу піти на такий крок. Насамперед, через те, що на постановку вистави «Літаючі жінки» ми залучали власні кошти, шукали для постановки меценатів. Сподіваюся, нам вдасться усе покрити. Актори, які працювали у цій виставі, робили це позапланово, присвячували репетиціям вільний час. Тож не впевнений, що це взагалі можливо. Моя мрія — пройти з цим проєктом стільки, скільки цей проєкт зможе пройти у форматі такого Театру антрепризи. Щодо моєї режисерської роботи на заньківчанській сцені, вдячний панові Голенку за те, що має намір поновити виставу «Каліка з Інішмаану», яку я поставив у театрі, і яку свого часу списав пан Мацяк.

— Але ваші плани не закінчуються на виставі «Літаючі жінки» в антрепризному ТАПООКу?

— Ой, планів у мене — багато. Маю власні п’єси, які готував останніми роками, тож хотів би спробувати зреалізувати їх у своєму театрі. Наразі готуємо дві нові п’єси. Сподіваюся, «Літаючі жінки» львівська публіка гарно сприйме, і тоді візьмемося за реалізацію моїх, «Тапківських», планів.