«Ми самі зробили сектор для стрибків — зі списаних батутів та перешитих матів»

Він не втомлюється досліджувати найменші технічні нюанси стрибків і не боїться відходити від класичних канонів — аби стрибки його підопічних були максимально комфортними і реалізованими. Спостерігаючи за спробами учнів неподалік сектору, Геннадій “стрибає” разом з ними, у такий спосіб допомагаючи їм злітати ще вище. Найвище серед підопічних Зуєва стрибнув бронзовий призер чемпіонату світу у приміщенні та віце-чеміпон Європи Андрій Проценко, в активі якого є спроба на 2,40 м.

- Початок сезону показав, що помилок у вихованців ще багато. Тож саме час їх усувати, - усміхнувся Геннадій Зуєв. - Чи завжди неподалік сектору “стрибаю” разом з учнями? По-іншому не вмію (сміється). Такий вже у нас вид — надто емоційний.

- Пам’ятаєте свій останній старт?

- Це був чемпіонат України-2004. Тоді високо не настрибав, задовольнився місцем у фіналі. Тепер, коли стою поряд з учнями у секторі, страшенно хочеться ще стрибати. Та м’язи і зв’язки не дозволяють високо злітати. Хоча, коли дуже вже кортить, встановлюю собі планку і стрибаю. Висоти 1,75 м виявляється достатньо, аби сповна насолодитися польотом.

- У вас з’являлося відчуття, що надто рано пішли зі спорту?

- Насправді пішов саме вчасно. На згаданому чемпіонаті України я стрибав в одному секторі зі своїм учнем. Двоє моїх підопічних, Віталій Самойленко та Ірина Перепьолкіна, на тих змаганнях виконали норматив майстра спорту. Мені слід було приділяти більше уваги уже їм... Віталій завершив кар’єру півтора року тому. А Ірина припинила стрибати років п’ять тому.

- Найбільш успішним вашим учнем є Андрій Проценко. Як триває його підготовка в новому сезоні?

- Він пропускає зимовий сезон. Тож готуємося до літа. Травми, які непокоїли Андрія минулого року, вдалося залікувати. Принаймні вони дозволяють тренуватися. Десять днів тому Андрій забрав з пологового будинку дружину і новонароджену доньку. Він став татом. Додаткові сімейні обов’язки підопічного не бентежать мене. Його дружина — у минулому спортсменка. Тож порозуміння у них повне. З її боку немає жодних нарікань на підготовку чоловіка, його часті виїзди на збори та змагання.

- На Іграх у Ріо-де-Жанейро Андрій став четвертим. Його виступ ви розцінюєте як невеличку перемогу чи радше як принципову поразку?

- Звичайно, хотілося би більшого. Та коли знаєш, в якому стані перебував підопічний перед Олімпіадою, і яким важким видався для нього той сезон... Травми спини, стопи і паху ні сил, ані упевненості не додають. Те, що Проценко показав у Ріо, є результатом роботи заключного підготовчого періоду — невеличкого проміжку часу, коли він міг повноцінно тренуватися. А також результатом його характеру, цілеспрямованості та бажання показати усе можливе на Олімпійських іграх.

На жаль, у мене не було нагоди супроводжувати Андрія у Ріо: склад олімпійської збірної доволі обмежений. А змагання бажано бачити наживо. Тільки тоді можна побачити і проаналізувати всі технічні похибки та недоліки підготовки. Телевізор же не дає такої можливості. Андрій розумів: попри все, він готовий боротися за найвищі нагороди. З відповідальністю учень впорався на сто відсотків. Це величезний плюс. Та, з іншого боку, на змаганнях нижчого рівня у нього немає необхідної мотивації, аби подолати ті ж 2,25 м: бракує адреналіну. Тому на чемпіонатах України він демонструє гірші результати, ніж коли веде суперечку з  Бондаренком, Баршимом чи Уховим.

У моїй групі тренується немало хороших стрибунів. Та навряд чи хтось із них скаже, що я когось обділяю увагою. Та у періоди виїзних зборів та змагань основну групу доводиться покидати, аби супроводжувати Андрія Проценка. У неробочий час ми з підопічним — хороші друзі. Та на стадіоні чи у манежі домінують професійні стосунки. Він не дозволяє собі панібратства і виконує абсолютно все, що я пропоную. І ніколи не критикує мої завдання. З ним направду легко. Проценка можна назвати ідеальним учнем, в якого у рівних пропорціях суміщаються талант і працелюбність. Це порядна людина з хорошим, легким характером. У спорті рідко коли усе так складається.

- Пам’ятаєте, як познайомилися з Андрієм?

- Я почав тренувати Проценка, коли він ще був семикласником. Привів його у стрибковий сектор, показав планку. В училищі, де я працюю, є групи ДЮСШ, куди батьки Андрія водили його молодшу сестру у секцію гімнастики. Аби син також займався спортом, тато з мамою почали шукати вид спорту, який міг припасти хлопчику до вподоби. Їм і порекомендували легку атлетику. Кілька місяців Андрій тренувався у групі спортивної школи, де я помітив високого хлопчину, і запропонував йому спробувати стрибки у висоту. У нього непогано виходило, і двічі на тиждень він приходив до мене на стрибкові тренування. А в інші дні продовжував з однолітками бігати, стрибати у довжину тощо.

- Коли  зрозуміли, що цей хлопець зможе успішно змагатися на світовому рівні?

- Через рік, як Андрій почав у мене займатися стрибками. Під час дитячих змагань ми з колегою спостерігали за стрибунами з балкона манежу. Коли у сектор вийшов Андрій, я зауважив: “Поглянь-но, цей хлопець високо стрибатиме”. “Наскільки високо?” - зацікавився мій співрозмовник. “Не знаю, - відповів. - Я не бачу його стелі”. Те, що він буде високо стрибати, було видно з півпогляду. Та, аби це сталося, необхідно було грамотно його підвести. Не форсувати подій, а чекати і тихенько працювати.

- Вас знають як чудового фахівця із техніки стрибків і невтомного винахідника. Який, дослідивши усі технічні канони, відійшов від них, аби щоразу винаходити у стрибках щось нове, своє. Де черпаєте ідеї ваших професійних винаходів?

- У стрибках намагаюся бачити не кінцевий результат, своєрідний наслідок, а докопатися до першопричини. А коли знаходиш причину, починаєш шукати різноманітні підвідні вправи, аби виправити помилки і зробити стрибок більш досконалим. На зборах багато спілкуюся з іншими тренерами та прислухаюся до думки старших колег. Новаторство неможливе без попереднього досвіду. Відчутний вплив справили на мене збори за кордоном. Тренери разом з підопічними втікають у теплі краї не задля того, аби тренуватися на пляжі і вигрівати кінцівки. Це чудова нагода побачити, як тренуються наші суперники з усього світу, поспілкуватися і щось у них запозичити. 

Стрибати я навчався у Херсоні, а вдосконалюватися приїхав до Львова. В інституті фізкультури чотири роки тренувався у Валерія Лебедюка.  Повернувшись додому, продовжив ці пошуки і навіть виконав норматив майстра спорту. І паралельно навчав стрибати дітей.

- Сьогодні вашим підопічним є де тренуватися?

- У квітні минулого року нам пообіцяли новий сектор. Але потім, як у нас це буває, депутати міської ради кудись перенаправили ці кошти. І тепер нам уже нічого не планують купувати. Ми тренуємося в жахливих умовах! Не можемо працювати на стадіоні: там гума від старості вся вкрилася щілинами. Навіть коли такою доріжкою хоча б мінімально побігаєш спринт, починають боліти зв’язки чи окістя. Нашим прихистком став майданчик розміром 30х60 м на базі ШВСМ з веслування. Ми там своїми силами облаштували сектори для стрибків у висоту та довжину і так тренуємося. Стандартних матів у нас немає. Наші стрибуни приземляються на списаний багато років тому мат для сектору для стрибків з жердиною, який вручну перешили багато років тому. Мат стоїть на піддоні з коліщатами — це списані батути, зварені між собою. Цей пристрій після тренувань ми відвозимо у гараж. І вже не сподіваємося на якусь допомогу. Єдине, прагнемо переконати обласну владу поміняти гумове покриття на майданчику, аби влітку, коли веслувальники виходять на воду, там могли тренуватися легкоатлети.