Жахлива бідність і щира гостинність Парагваю

Парагвай — екзотична країна, яку можна побачити без візи: з її “трущобами”, небезпеками і колоритом. Про те, які уроки можуть отримати українці у Парагваї, чим ми схожі і що нас різнить, розповіла завзята мандрівниця, яка об’їхала з чоловіком 37 країн світу, Людмила Калабуха.

Дежавю: маршрутка «Перемишль-Львів»

Парагвай — зона безмитної торгівлі. Вся територія міста Сьюдад-дель-Есте та прикордонний район — це суцільний величезний базар. Один із найбільших і найдешевших гуртових ринків Південної Америки, куди всі бразильці та аргентинці їздять за покупками. А потім везуть крам додому і в маршрутках обмінюються враженнями: хто, скільки, чого і за яку ціну купив, на скільки сторгувався, де буде це перепродувати і скільки на цьому заробить. Ну просто маршрутка “Перемишль-Львів” — спекулянти з повними торбами і “рішали”: саме так у 90-ті на пострадянському просторі починали бізнес деякі нині дуже успішні люди, і саме це я знову побачила нещодавно у Парагваї. Тепер, коли чую, як сусіди розвантажують величезні баули, привезені з гуртового ринку Перемишля, та розповідають про свої пригоди на кордоні, на мене віє запахом спекотних джунглів Парагваю.

Корисний чай замість шкідливих звичок

На жодному із базарів у Південній Америці, ні в індіанських наметових містечках, які не просто схожі на смітники, а такими і є, ні під час обідньої перерви під офісними центрами чи школами — ніде ми не побачили жодного курця. До того ж ніде не побачили ні п’яних, ні навіть людей з пивом у руках! Знаєте, чим вони заміняють тютюн і алкоголь? Всі і всюди безперервно п’ють мате. Древнє зілля індіанців гуарані має дивовижну природу. Ним лікувалися і харчувалися в голодні часи, завдяки йому спілкувалися з богами. “Нема на світі хвороби, від якої б воно не допомагало”, — стверджують як самі латиноамериканці, так і сучасні дослідники. У цьому чаї нарахували 196 вітамінів та мікроелементів. Дорослі і малі, жінки та чоловіки — всі ходять із термосами і спеціальними ємкостями — калібасами — і потягують свій щeрба мате, як його тут називають. Зранку п’ють гарячий (не вище 80 градусів), щоб прокинутися, протягом дня — холодний для втамування спраги, ввечері — солодкий, щоб добре виспатися і набратись сил на новий день. Мате має антисептичну та знеболювальну дію, сприяє зниженню ваги, нормалізує тиск, тонізує, і, що дивовижно, одночасно заспокоює, позбавляє нервозності.

Це “відьмацьке” зілля гуа­рані я вперше спробувала, коли його для мене розтовкла у ступі місцева шаманка просто на базарі. Зважаючи на жахливу бідність парагвайців, вона ще добре влаштувалася. Адже її одноплемінники, в буквальному сенсі, живуть на смітниках. Їхні брудні, голодні та неграмотні діти жебракують у транспорті або щось продають туристам (у них куплять навіть ті, хто не любить цього, — просто із жалю). А вона розтирає усім охочим у ступі комбінації чаю мате (гілочок, листя та кори вічнозеленого дерева парагвайського падуба) із різними травами та продає це. Гідно заробляє копійку собі на хліб. Ми поїхали туди всупереч усім суворим інтернет-заборонам і попередженням знайомих мандрівників. Наперекір страхам ми пили на місцевому ринку легендарний чай в антисанітарних умовах та їли в місцевій забігайлівці.

Базар у кращих традиціях торгівлі

Я, як експерт з продажів, захоплено спостерігала за тим, як продавці, на вигляд індіанці з джунглів, без калькулятора, точно і швидко рахували, конвертували та давали решту, одночасно працюючи з бразильськими реалами, аргентинськими песо, парагвайськими гуарані, євро і доларами, а гроші різних держав тримали у пластикових пакетах під прилавками або у гаманцях на животі, і в кожній валюті у них був дріб’язок для розрахунку.

На найбільшому гуртовому базарі Південної Америки на кожному кроці “рознощики” товарів тикають під носа шкарпетки, білизну, контрафактні парфуми та намагаються помасажувати спину дивними пристроями. Продавці стоять біля невеличких яток з дешевими товарами невідомого походження. Менеджери брендових магазинів пропонують найрізноманітнішу техніку, килими, шпалери, валізи та всяку всячину, а головне — на кожному поверсі і біля кожного більш-менш солідного магазину торгових центрів чатують озброєні до зубів охоронці із карабінами наперевіс.

Небезпека і чорний гумор

Найбільш стресовий спогад з моїх мандрів — це укус величезного комара на зупинці маршруток “Бразилія-Парагвай” (уявляєте, маршрутка так і називається!). Прямо під плакатом соціальної реклами, яка попереджала, що лютує епідемія денге та зображала невтішну матір з мертвою дитиною і перекресленого комара — точно такого ж, який мене щойно вкусив.

Я одразу відчула всі симптоми цієї хвороби, а попутники почали активно пригощати смачними місцевими делікатесами: “Хоч перед смертю вдосталь поїсте смачного, Людмило!”. На щастя, обійшлося. Хоча, як у кіно, все життя перед очима промайнуло.

Кокаїн і гостинність у маршрутках

Маршрутки Парагваю можна поділити на кілька типів:

- відносно нові;

- схожі на наші;

- страшні кінематографічні, як у мексиканських серіалах про бідних дівчат та наркоторгівлю — у них не зачиняються двері, люди застрибують та вистрибують на ходу.

Про страшні кінематографічні не скажу нічого — проїхатись ними не наважилися.

А щодо пристойних і схожих на наші, то там кожного пасажира фіксує електронне табло на турнікетах на вході в автобус, як у нас в метро.

Таким чином, ніхто не може зайти, не оплативши проїзд, а водій чи контролер не мають можливості забрати гроші собі.

Лише бідні індіанські діти, попередньо давши водієві “відкат”, перестрибують через турнікет і проходять по салону, пропонуючи свій нехитрий крам: чіпси та кока-колу. Останню вони називають “кока”, чим нас спочатку неймовірно налякали — ми думали, що то так відверто на кожному кроці пропонують кокаїн.

Коли ми йшли дорогою пішки, то всі до єдиної маршрутки зупинялися, і усміхнені водії та пасажири намагалися поцікавитися мовою жестів (англійською в Південній Америці розмовляють одиниці), чим допомогти і куди нам треба потрапити?

Ми з чоловіком були просто вражені люб’язністю та щирістю жителів цієї однієї з найбідніших країн світу.

Ви собі можете уявити, щоб у нас водій маршрутки сам зупинився біля туристів і запитав, чим їм допомогти, і при тому жоден з пасажирів не нервував, а також взяв участь у процесі? Я — ні. А шкода. У мандрах завжди є чого повчитися.