Папа підіграв Путіну

За підсумками двогодинних гаванських перемовин Папи Римського Франциска і московського патріарха Кирила, які понтифік назвав «братніми», було підписано Спільну декларацію із 30 пунктів. У документі йдеться про мир, порозуміння, християнську любов, сімейні цінності. Окрім того, засуджується піднесення до рівня взаємин між чоловіком і жінкою «інших форм співжиття», гріховність абортів, висловлюється стурбованість розвитком біомедичних репродуктивних технологій і евтаназії, в якій вбачають маніпуляцію людським життям. Водночас у декларації є кілька, м’яко кажучи, спірних, хибних тез, які не відповідають справжньому станові справ, дають фальшиві установки, дезорієнтують людей, виглядають як свідома ідеологічна диверсія. Насамперед — проти України.

Напередодні експерти (у тому числі на сторінках «ВЗ») висловлювали тривоги щодо зустрічі у Гавані. Існували побоювання, що посланець Москви, відомий тісними зв’язками з радянськими і російськими спецслужбами, за вказівкою Кремля використає цю зустріч не стільки у пастирських, екуменічних, як у геополітичних цілях. Спробує через удавано щирі обійми з Главою Ватикану бодай частково реабілітувати в очах світу агресивну Росію та її президента Путіна, відвернути увагу міжнародного товариства від імперської політики Москви. А заодно - скомпрометувати жертв російського віроломства. На жаль, ці тривоги справдилися.

У підписаній декларації, з одного боку, возвеличено Росію, де начебто відбувається «безпрецедентне відновлення християнської віри». А з іншого, кинуто докір інтегрованій Європі, де нібито не шанують релігійної ідентичності. Окремо підписанти висловили занепокоєння «громадянським протистоянням» в Україні - хоча у всьому світі знають, що йдеться не про внутрішній конфлікт, а про війну Росії проти України. У декларації прозвучав заклик до порозуміння між сторонами конфлікту, хоча Папа мав би адресувати ці слова якраз патріарху Кирилу, що представляє одну зі сторін цього протистояння, спровокованого його парафіянином Путіним. Зрештою, якщо Папа Франциск не знав, то у Римі йому мали би підказати, що саме його «брат во Христі» Кирило на початку віроломного вторгнення Росії в Україну закликав громадян нашої держави не опиратися окупації…

З великим подивом і обуренням прочитали підписану Папою декларацію не тільки українські православні, значну частину яких вкололи «неканонічністю», а й греко-католики. Замість їхньої підтримки, осуду комуністичного режиму, який переслідував УГКЦ, загнав її у підпілля після сумнозвісного львівського псевдособору у 1946-му, у документі взялися повчати «уніатів». Знайома «кадебістська» риторика. Дивно, що на неї так легко купилися у Ватикані, який не раз потерпав від спецоперацій Москви.

У багатьох українців склалося враження, що окремі пункти спільного документа плодили в офісі російської ФСБ... На думку багатьох експертів, за результатами цього візиту Кремль отримав потужну пропагандистську перемогу. Натомість Ватикан, провівши цю «історичну» зустріч за сценарієм Кремля, зробив велику історичну помилку.

Думка з приводу

Блаженнійший Святослав, Глава УГКЦ

«Як і раніше, говорили про нас — без нас, не давши нам голосу...»

- З нашого багаторічного досвіду можна сказати: коли Ватикан і Москва організовують зустрічі чи підписують якісь спільні тексти, то нам годі очікувати від цього чогось доброго.

Одразу впадає в око, що вони (обидва співрозмовники) перебували абсолютно у двох різних вимірах і ставили перед собою різні завдання. Святійший отець Франциск пережив цю зустріч передусім як духовну подію... Патріарх московський одразу дав відчути, що йому про жодного Духа, чи богослов’я, чи справді релігійні речі не йдеться. Суто політика. Таке враження, що вони перебували у двох паралельних світах...

Ті пункти, що стосуються України загалом і УГКЦ зокрема, в мене викликали більше запитань, ніж відповідей... До речі, я, як Глава Церкви, є офіційним членом Папської ради у справах єдності між християнами, іменований ще Папою Венедиктом. Однак мене ніхто не просив висловити своєї думки і, по суті, як це було і раніше, говорили про нас — без нас, не давши нам голосу.

- Однак пункт 25 декларації з повагою говорить про греко-католиків і, по суті, УГКЦ визнається суб’єктом міжцерковних відносин між Католицькою церквою і православними церквами.

- Так, маєте рацію. Нам уже начебто не заперечують право на існування. Насправді, для того, щоб існувати і діяти, ми не зобов’язані ні в кого питати дозволу... Завжди, говорячи про відмову від «уніатизму» як методу поєднання церков, Москва вимагала від Ватикану майже заборону на наше існування та обмеження нашої діяльності. Навіть більше, цю вимогу в ультимативному порядку ставили як умову для можливості самої зустрічі Папи і патріарха. Колись нас звинувачували в «експансії на канонічній території московського патріархату», а тепер за нами визнають право опікуватися нашими вірними всюди, де вони цього потребують. Я припускаю, що це стосується також і території Російської Федерації, де до сьогодні ми не маємо можливості юридичного вільного існування, чи території анексованого Криму, де нас, «перереєстровую­чи» за російським законодавством, фактично ліквідовують.

...Пункт 26 цієї декларації є найбільш контроверсійним. Створюється таке враження, що московська патріархія або вперто не признається, що є стороною конфлікту, тобто відкрито підтримує агресію Росії проти України, як, до речі, і освячує військові дії Росії в Сирії як «священну війну», або звертається передусім до свого сумління, закликає себе саму до розсудливості, суспільної солідарності та до діяльного будування миру. Не знаю… Саме слово «конфлікт» тут є темним і, радше, схиляє читача думати про те, що в нас є «громадянський конфлікт», а не зовнішня агресія сусідньої держави. Сьогодні загальновідомим є той факт, що якби на українську землю з Росії не прибували її військовослужбовці та не постачалася важка зброя, якби РПЦ освячувала не ідею «русского міра», а передачу контролю Україні над її власними кордонами, то ні анексії Криму, ні цієї війни взагалі б не було...

УГКЦ ніколи не підтримувала і не пропагувала війни. Натомість ми завжди підтримували і будемо підтримувати народ України! Ми ніколи не були на боці агресора, натомість перебували з нашими людьми на Майдані, коли їх вбивали носії «русского міра». Наші священики ніколи не брали до рук зброї, на відміну від того, як це траплялося з іншого боку. Наші капелани, як будівничі миру, мерзнуть разом із нашими солдатами на передовій та своїми руками виносять поранених із поля бою, витирають сльози матерів, котрі оплакують своїх убитих дітей. Ми опікуємося пораненими та постраждалими внаслідок бойових дій, незалежно від їхнього національного походження, релігійних чи політичних переконань. Сьогодні, як уже вкотре, складаються обставини так, що наш народ не має іншого захисту і порятунку, окрім своєї Церкви. Саме пастирське сумління кличе нас бути голосом цього народу, будити сумління світової християнської спільноти навіть тоді, коли цього голосу не розуміють або ним нехтують релігійні лідери сучасних церков...

Заохочую наших вірних не драматизувати цієї декларації та не перебільшувати її значення для церковного життя. Ми пережили не одну подібну заяву, переживемо й цю. Нам потрібно пам’ятати, що наша єдність і повне сопричастя зі Святійшим отцем, наслідником апостола Петра, не є предметом політичної угоди чи дипломатичної кон’юнктури або чіткості якогось тексту Спільної декларації. Ця єдність і сопричастя з Петром наших днів є предметом нашої віри... Саме за цю єдність з Апостольським Престолом віддали своє життя і запечатали своєю кров’ю мученики та ісповідники віри нашої Церкви ХХ століття. Якраз споминаючи 70-ті роковини Львівського псевдособору, черпаймо в них сили цього свідчення, їхньої жертви, яка для нашого часу іноді виглядає каменем спотикання, — каменем, який будівничі міжнародних відносин часто відкидають.

(З інтерв’ю прес-службі УГКЦ. Подано зі скороченням).

Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету, релігієзнавець, правозахисник

«У Ватикані не змогли зрозуміти міри облудності кремлівської пропаганди…»

-У мене теж були побоювання перед зустріччю Папи Римського і московського патріарха, - сказав пан Мирослав в інтерв’ю «ВЗ». — Але все ж очікував, хотів вірити, contra spem spero (без надії сподіватися — латин.), що ватиканські очільники будуть обачнішими, ніж ними виявилися насправді. Для Апостольської столиці ця декларація є дуже слабеньким документом. А Москва, домігшись його прийняття, здобула велику перемогу, може втішатися нею. На жаль, Ватикан не усвідомлює нових реалій на сході Європи, живе реаліями 80-х років. Поза тим у Папи трактують цю зустріч як велику удачу. Ще б пак - у Римі так довго домагалися зустрічі з московським патріархом, діалогу з ним — і ось нарешті такий потужний прорив, нарешті у Ватикані досягли цього! Незважаючи на свій кількасотлітній досвід, у Ватикані ніяк не можуть зрозуміти міри облудності, яка йде від кремлівської пропаганди, у тому числі — від такого інструменту російської держави, яким є її Церква.

Мені прикро, що посланцеві з Москви вдалося у Гавані представити теперішню ситуацію в Україні як наш внутрішній конфлікт, до якого Росія начебто не причетна. Обидва підписанти роблять спроби пожаліти, поспівчувати Україні, в якій, мовляв, відбуваються такі прикрі справи. В устах московського патріарха такі жалі є лукавством.

Ще один, хоч не новий, але все одно прикрий, месидж у цьому контексті прозвучав для православних церков. Об’єднання православ’я в Україні Папа теж бачить «канонічним» шляхом. В устах латиноамериканського єпископа ця канонічність означає одне, а у розумінні московського патріарха — зовсім інше. Вона означає притлумлення українського національного духовного поля. На жаль, цього абсолютно не прочитує нинішній Папа Римський, ватиканські чиновники, за традицією сприймаючи рух за єдину помісну Українську православну церкву як якісь націоналістичні віяння.

У декларації дуже багато інших «огріхів». Мені сумно від того, що так сталося…

- Які наслідки ця «недружня» щодо України декларація матиме для міждержавних відносин Ватикану і Києва, для стосунків Римо-Католицької церкви і УГКЦ? Чи не станеться похолодання у цих взаєминах? Не так давно Петро Порошенко запросив Папу Римського відвідати нашу країну…

- У цій ситуації мені страшенно шкода нового папського нунція в Україні. Він ще не встиг вручити нашому президентові вірчі грамоти — а тут така хвиля збурення. Треба буде все це якось лікувати, залагоджувати…

- Чи міг би свого часу підписати декларацію такого змісту Святий Іван Павло ІІ?

- Переконаний, що — ні. На тому, що сталося, сильно позначилася та обставина, що теперішній очільник Ватикану є дивовижно добрим Папою у питанні душпастирському. Людство давно очікувало на понтифіка, який би так добре розумів духовні проблеми, так сміливо ішов на різні кроки у зміні душпастирського обличчя Католицької церкви. Однак у політиці Папа Франциск не розуміється. На жаль, він поклався на давні дипломатичні кадри Ватикану, які дотримуються старої версії Ostpolitik. У цій їхній «східній політиці» існує тільки Москва як епіцентр уваги, а все решта — поза увагою Ватикану.

- Як тепер оцією «перемогою» патріарха Кирила розпорядиться Кремль?

- Можна не ворожити на кавовій гущі: Москва використає цю свою «кубинську удачу» повною мірою. У власних інтересах і всупереч інтересам України. Але я хотів би сказати про дещо інше. У нас люди дуже часто емоційно реагують на подібні речі. Після Гавани справді стався вибух таких емоцій. Але треба подивитися на ситуацію з іншого боку. Історія — у руках Божих, а не в руках Путіна чи Кирила. Якщо Господь допускає такі випробування для нас, то, довірмося, робить він це невипадково. Усе має сенс! Видно, для оцього Ватикану, Ватикану 80-х, для його дипломатів старого вишколу, це - іспит. Вони мають завести свою Церкву у глухий кут настільки, щоб усім стало очевидно, що це — глухий кут, що так далі неможливо... Католицька церква, очевидно, ще деякий час інерційно заходитиме у схожі глухі кути — аж поки не почне усвідомлювати, в якому столітті і з якими гравцями має справу. Я бачу гіркий, але все-таки великий сенс у тому, що сталося. І хочу вірити Богові…

- Як нам, українцям, жити у нових реаліях? На кого опиратися? Вважалося, що Ватикан є нашим союзником, а виявилося, що це не зовсім так…

- Не впадаймо у відчай! З Ватиканом треба працювати. Ми, українці, часто маємо таку рису: не працюємо із Заходом так, як потрібно, а коли Захід починає вдаватися до кроків, які нам не симпатичні, то ображаємося. Нинішній світ вимагає праці. Треба засукати рукави і гарувати! Лише це, можливо, нас струсоне добряче. І навчить, власне, того, що не можна покладатися на самоплив.