Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Нехай би швидше відрізали мені ногу — щоб начепити протез і знову піти на фронт…»

Француз Ніколя Брендон готовий померти за Україну

Французький доброволець на захопленому українцями танку рашистів. Фото з особистого архіву Ніколя Брендона
Французький доброволець на захопленому українцями танку рашистів. Фото з особистого архіву Ніколя Брендона

Заставка-аватарка на його сторінці у соцмережах відповідає духові нашого часу. Військовий однострій, спецназівський автомат М4А1 на плечі, густі бакенбарди і пишна борідка, які носять майже всі хлопці «на нулі». Нагрудний шеврон із червоно-чорним прапором ОУН, а поруч — у колі, схожому на дорожній заборонний знак, — профіль путіна, перекреслений червоною лінією. У кишені - телефон з наліпкою-символікою легендарного полку «Азов». Нічого дивного, якби йшлося про українця. Сотні тисяч таких патріотичних парубків-мачо боронять нині свою землю від ворога. Але він — француз! 27-річний Ніколя Брендон, у кінці лютого 2022 року почувши заклик президента Зеленського до світу допомогти Україні, кинув усе і подався до нас. Приїхав без паспорта, лише із посвідкою особи. Попри це, його впустили: Україні потрібні були мотивовані воїни з досвідом. Вчорашній сапер вступив до Інтернаціонального легіону Територіальної оборони ЗСУ, у його складі боронив нашу Батьківщину. І саме тому кваплюся на зустріч з ним — до шпиталю, куди цього добровольця загнали п’ять російських куль

Замість merci каже волонтерам «д'якую!»

Перекреслений путін на нагрудному шевроні нагадує, що Ніколя воює в Україні проти режиму російського самодержця-агресора.
Перекреслений путін на нагрудному шевроні нагадує, що Ніколя воює в Україні проти режиму російського самодержця-агресора.

Разом зі мною — активісти Французького клубу у Льво­ві. Вони прийшли до Ніколя, щоб подарувати йому кращий візок і щоб спілкуванням за філі­жанкою кави у кафе Garage на Пе­карській трохи розбавити одно­манітні лікарняні будні легіонера. Провідали його і члени Аssociation Occitalien з рідного міста, пода­рували новий телефон, бо це чи не єдина його розвага і зв’язок з Францією…

У палаті на п’ятому поверсі Ніко­ля не застали. Сусіди сказали, що іноземець на своєму інвалідному візку поїхав прогулятися у скверику клінічного центру — у чотирьох стінах замордовує нудьга. Дивуємося, як йому вдалося вибратися туди, бо у візку не працюють гальма…

Помітили Ніколя у тіні сосен за жвавою, із жестикуляціями, роз­мовою з воїном українським. У того замість лівої ноги — чорний біоніч­ний протез. Друзі по нещастю. У француза теж великі проблеми зі здоров’ям: руки вкриті шрамами, розпухла права нога неприрод­но вивернута убік. Щоб зменшити больові відчуття і зручніше цю «не­функціональну» ногу піднімати-пе­реставляти руками, перемотав її грубим рушником. Попри це, Ніколя нічим не виказує, що відчуває дис­комфорт. Із його обличчя не сходить приємна усмішка, яку можна поба­чити у героїв позитивних французь­ких фільмів.

При появі гостей українець з чорним протезом тепло проща­ється із побратимом до наступ­ної зустрічі. А мій колега Юрій Мельник вирулює з ним на таку незручну для інвалідів-візочни­ків львівську бруківку. Коли дово­диться долати високий бордюр, Ніколя допомагає собі, відштов­хуючись від землі здоровою но­гою. Нею, як виявилося, він, коли треба, і пригальмовує…

«Куди везете нашого героя?» — запитують жіночки середнього віку, машина яких щойно припар­кувалася за воротами військово­го госпіталю. Ці люди — волонте­ри. Побачивши босі ноги на візку, тут же дістали з багажника теплі шкарпетки, легкі сукняні череви­ки, одягли в них Ніколя. І за мить почули від свого підопічного ви­мовлене з характерним фран­цузьким прононсом «д'якую!».

Друг-американець накрив мене своїм тілом — і сам загинув

Час на прогулянку у Ніколя об­межений. Тому розпитуємо його прямо на вулиці.

— Ви такий молодий, а такий відважний. Напевно, у шко­лі були борцем за справедли­вість?

— Ні, для мене це цілком звична річ — захищати людей. Я був вій­ськовим у Франції, іноді патру­лював вулиці міст. Вважав своїм обов’язком приїхати сюди, щоб допомогти Україні, на яку неспра­ведливо напала росія.

— Що вами керувало? Мо­гли ж преспокійно жити у своїй країні, де немає війни…

— Я не міг сидіти вдома, насо­лоджуватися своїм комфортним життям, бачачи, що можу допо­могти вам.

— Як поставилися до вашого рішення батьки?

— Моя мама Валері Ланнуа була не дуже щасливою, коли ді­зналася про це. Боялася за мене, плакала, переживала, що загину. А батько Тьєррі (він у мене — вій­ськовий, колись воював у Чаді, був поранений там) пишався моїм вчинком. Але коли дізнався про поранення, йому стало зле. Плакала і моя шестирічна доне­чка Кессі, яка живе зі своєю ма­мою…

Архівне фото Брендонів: вгорі — брат Ніколя, зліва — сам він, справа — батько.
Архівне фото Брендонів: вгорі — брат Ніколя, зліва — сам він, справа — батько.

— Одна річ, коли служите у мирній Франції, десь на полі­гоні. Але ж в Україні - справжня війна…

— Головне у тому, що я можу вам чимось прислужитися, можу допомогти. І для мене цілком нормально це зробити. Рятувати життя іншим — це те, що для мене було найважливішим на цій війні. Якщо хтось опинявся у складній ситуації, я робив усе, щоб він не загинув.

— Для вас, іноземців, у нас створювали особливі, поліп­шені побутові умови?

— Ні, ми були в однакових умо­вах з українськими воїнами. Хіба що отримували щомісяця два обов’язкові дні відпочинку. Ваші хлопці такого не мали.

— Українських морозів не бо­ялися? Пригадуємо, взимку у східних регіонах України тем­пература опускалася до мінус 20…

— Ми мали теплий одяг. Руки і ноги зігрівали хімічними грілка­ми. Щоправда, коли використо­вували ці грілки, ноги залишали­ся такими ж холодними, як і без них.

— В якому роді військ і де ви воювали?

— Я був звичайним піхотинцем. Пройшов Ірпінь, Бучу, Куп’янськ, був на Луганщині. У Куп’янську 4 грудня мене й поранило.

— За яких обставин це ста­лося?

— Мене із сімома побратима­ми атакували два десятки росіян. Були постріли, мене поранило. Отримав п’ять кульових пора­нень, втратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив, що моя нога вивернута в інший бік. Мій колега-американець Клей­тон Гайтавер наклав на неї тур­нікет. І накрив мене собою. Зго­дом через постріл снайпера він на мені й загинув. Мене евакую­вали українці, які прийшли на під­могу і знищили росіян…

Американець Clayton Hightower, який накрив пораненого француза своїм тілом, але згодом загинув від російської кулі.
Американець Clayton Hightower, який накрив пораненого француза своїм тілом, але згодом загинув від російської кулі.

— Чи не боялися потрапити у полон?

— Ні, не боявся. При мені за­вжди була зброя. Якби ситуація складалася так, що мене мали би полонити і у мене не було б вибо­ру, я вистрелив би собі у голову.

— Навіщо така жертва?

— Я не хотів би бути полоненим у росії, бо там зазнав би тортур.

— Ви знаєте про катування з боку росіян?

— В Ірпені я бачив убитого ро­сіянами 10-річного хлопчика. Ра­ніше ця дитина лежала напівза­копаною біля будинку. Бабця з дідом вже не мали сил належно поховати свого внука, не знали, як поводитися з його тілом. На прохання цих стареньких ми, іно­земці, взяли цього хлопчика і по­ховали його у лісі.

— Із росіянами віч-на-віч до­водилося стикатися?

— Так, це було вночі. росіяни переходили потічок, але не зна­йшли нічого кращого, як перед тим, як ступити у воду, запалити цигарки. Я і двоє моїх побрати­мів побачили ці вогники і наказа­ли росіянам зупинитися, скласти зброю. Ми думали, що їх небага­то — від сили, один-два. А тут з-за кущів почали виходити… п’ятий, шостий, сьомий, восьмий — усьо­го тридцять солдатів противника. Ми зрозуміли, що самі не впора­ємося з ними, встигли викликати підмогу. росіяни дуже тішилися, що потрапили у полон до інозем­ців, бо українців дуже боялися.

Воїни Інтернаціонального легіону впіймали російського диверсанта (Ніколя у центрі).
Воїни Інтернаціонального легіону впіймали російського диверсанта (Ніколя у центрі).

— Що розповідали батькам, коли телефонували додому?

— Я не розповідав багато про війну, бо вони і так знають, що це таке. Мій батько — військовий, він усе знає. До того ж є така шту­ка, як військова таємниця. Якщо батьки дзвонили, а я не відпові­дав, вони розуміли, що я — на за­вданні.

— Тато з мамою не просили вас повертатися додому?

— Ні, не просили. Більше того, я сказав своїм батькам, що після війни хочу залишитися в Україні.

— А чому не хотіли б повер­нутися у спокійну, без повітря­них тривог, комфортну Фран­цію? Що вас тримає у нас?

— Мені тут набагато краще, ніж у Франції.

— Напевно, вподобали собі тут україночку…

— Так, дівчата у вас красиві. І не тільки це подобається мені. У вас гарні міста і все інше.

— Чи добре вас у нас ліку­ють?

— Так. Не дають мені покину­ти госпіталь — інакше покинув би його давним-давно. Зава­жає мені піти звідси моя поране­на нога. Я казав лікарям: «Якщо потрібно відрізати ногу, ріжте її - щоб я швидше знову пішов вою­вати».

— Ви жартуєте, Ніколя: на фронт — з такою ногою?

— Можна воювати і з проте­зом. У мене тут загинув 22-річний друг Андреас, єдиний син у сво­єї мами. За нього я буду мстити…

Після цих слів Ніколя хочеть­ся процитувати зворушливі ряд­ки матері загиблого Андреаса, які вона виклала у соцмережах. «Мій любий синочку, найдорож­чий мій Андреасе! Тобі ніколи не буде 23 роки, 24, 25 або більше. Ти назавжди залишишся поруч зі мною, в мені, житимеш так, як ко­лись, коли народився. Як швид­ко пролетіли ці 22 роки! Ти не по­бачиш мого горя, не побачиш, як збільшуються мої зморшки, не побачиш, як я старію. Ти не су­муватимеш, коли я помиратиму. Але я не залишу тебе, я приєд­наюся до тебе… Я щаслива, що ти прожив своє життя так, як хо­тів. Ти був зразковим як людина та борець проти диктатури. Дя­кую тобі, синку! 23 серпня о 21.05 тобі мало б виповнитися 23…»

«Додому їхати не хочу»

Наша розмова із Ніколя про­довжується.

— У французькому посоль­стві в Україні знають, що вам потрібна допомога?

— Франція не хоче займатися мною. У наше військове міністер­ство телефонували моя мама й брат, а там сказали, що не мають до мене ніякого відношення. Я по­дзвонив у французьке посольство у Києві. Мені відповіли: «Ти хочеш, щоб тебе відвезли додому? Це ко­штуватиме 10 тисяч євро!»

— Чи провідують вас у госпі­талі українці?

— У Львові я порівняно недов­го. Про мене мало знають. Але вже приходять волонтери — при­носять дитячі серветки, цигарки. Крім того, навідується хлопчина з ліцею, спілкуємося. Для мене це — компанія, а для нього практи­кування з французької.

— Чи можуть вилікувати вашу ногу?

— Лікарі цього не знають, ще думають над цим. У моїй нозі не­має шматка кістки… У понеділок, 11 вересня, я пройшов медоб­стеження, після якого з’ясують, чи зможуть мене прооперувати. Якщо чесно, мені набридло ва­лятися по госпіталях. Мені на­бридло дев’ять місяців чекати. Хочу, щоб все завершилося як­найшвидше. Мені хочеться наре­шті стати на ноги і знову піти на фронт. Навіть на протезі.

— Звідки у вас така промо­виста футболка: смерть вра­жає з гранатомета червону зірку?

— Я замовив цю патріотичну футболку через Інтернет. Значна частина потрачених на цю покупку коштів пішла на українське військо.

— Як виникла ідея з телефон­ною наліпкою про полк «Азов»? У деяких країнах Заходу під впливом російської пропаган­ди вороже ставляться до цього військового формування…

— Це виглядає патріотично! А я хочу бути патріотичним. У нас, у Франції, погано сприймають, коли ти є патріотом своєї країни. Коли хтось каже: я — патріот, на це реагують не дуже позитивно.

Ніколя Брендон носить на своєму телефоні наліпку “Азова”, бо вважає його бійців великими патріотами України.
Ніколя Брендон носить на своєму телефоні наліпку “Азова”, бо вважає його бійців великими патріотами України.

— Українські слова знаєте?

— По-українськи вмію рахувати до десяти. Вмію сказати «дякую», «будь ласка», «як твої справи?». Також знаю декілька поганих слів (усміхається). Іноді вживав їх, коли був на фронті.

— Які наші національні стра­ви любите?

— Я не встиг їх спробувати, бо на фронті переважно була їжа з пакетиків. У вихідні накидали­ся на те, чого не було на фронті: піцу, хот-доги. А загалом із задо­воленням їм усе. Коли перебував на лікуванні у Польщі, скучав за своєю улюбленою їжею — кассу­лє: біла квасоля, соус, качині ніж­ки й ковбаски. Українські фран­цузи-волонтери взяли відпустку і привезли мені цю страву в гос­піталь. Сам я походжу з Монтаба­на, що на півдні Франції. Кассулє - це наша традиційна їжа.

— За що ви любите Україну?

— У вас життя дешевше. Мен­ше засмічені міста. Мені подоба­ється ваш менталітет. Мені взага­лі у вас усе подобається.

— Після закінчення війни чим би хотіли зайнятися? Підете у бізнес?

— Я ще не думав над цим. Мож­ливо, міг би працювати в якійсь французькій ресторації. Можли­во, знайду дівчину, яка надихне мене на якусь власну справу.

— Батьки приїдуть до вас?

— Можливо, до мене приї­де мама. А татові не дозволяють приїхати застереження медиків. Мама, напевно, захоче мене за­брати звідси, але я не хочу цього. Мені тут добре.

З бюрократами воювати важче…

Після важкого поранення Ніко­ля лікували у Куп’янську, Харко­ві, Полтаві, Львові. П’ять місяців пробув у клініках Польщі. Після того Ніколя повернули до Льво­ва. У француза, не з його вини, є проблеми з медичними доку­ментами, тому з квітня не отри­мує належних військових виплат, у побутових питаннях обходиться своїми заощадженнями. Каже­мо про це, щоб нашим військо­вим чиновникам стало соромно перед цим захисником України з Франції. Ніколя із «недіючою» но­гою рветься на передову, готовий померти за Україну. А бюрокра­ти у погонах не можуть зробити елементарного — навести лад з його паперами. Вже не кажу, що цього хлопця мали би представи­ти до нагороди.

Маю окреме прохання і до львів'ян. Було б дуже добре, якби вони провідали Ніколя. Через свою природну скромність він не каже, як приїлися йому лікар­няні харчі. Ні, не треба готувати французькому воїнові улюблене кассулє. Але, думаю, він неаби­як зрадів би, спробувавши нашо­го домашнього борщу, вареників, голубців, узвару. Ніколя заслужив в українців бодай на такі невелич­кі знаки уваги…

P. S. Автор висловлює вдяч­ність засновниці Французько­го клубу у Львові, артменеджеру Ліані Панасевич-Бенке та жур­налісту Юрію Мельнику за допо­могу у спілкуванні з Ніколя Брен­доном.

Довідка «ВЗ»

Інтернаціональний легіон Територіальної оборо­ни ЗСУ створено на третій день повномасштабного вторгнення росії в Україну з числа іноземців, у тому числі тих, які мають українське коріння. У цей під­розділ увійшли добровольці зі США, Канади, Вели­кої Британії, Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, Ні­дерландів, Данії, Швеції, Чехії, Польщі, росії, Грузії, білорусі, Норвегії, Нової Зеландії, Азербайджану, Греції, Ізраїлю, Австралії, Ірландії, Португалії, Іспанії, Австрії, Хорватії, Марокко, Японії, Афганістану, Бра­зилії, Казахстану, Киргизії, Венесуели, Китаю, Лат­вії, Південної Кореї, Колумбії, Перу та ін. Серед воїнів Легіону був троюрідний онук 35-го президента США Джона Кеннеді - Коннор Кеннеді. Інтернаціональний легіон ЗСУ нараховує до 20 тисяч воїнів. За станом на 9 вересня з початку повномасштабного вторгнення росії в українських військових підрозділах загинули 256 іноземців, у тому числі 22 — із Франції.

Схожі новини