Досі у розшуку близько 700 одиниць зброї, що зникла у «Ніч гніву»

Минуло два роки відтоді, як у Львові відбулася так звана “Ніч гніву”. Із 18 на 19 лютого 2014 року сотні активістів пройшли маршем по місту — на знак протесту проти розправ на столичному Майдані. Вони захопили і погромили низку силових установ - обласне управління і райвідділи міліції, обласну прокуратуру, СБУ, суди, військову частину на вул. Стрийській. Дякувати Богу, обійшлося без жертв, оскільки особливого спротиву господарі установ не чинили. Було спалено стоси службових документів, розбито гори техніки, спалено службові машини. Та найстрашніше, що з райвідділів міліції зникла більш як тисяча одиниць зброї (ці стволи досі “вилазять” у різних бандитських розбірках)...

Зараз, із відстані двох прожитих років, відкинувши емоції, спробуємо проаналізувати: що це було? Чому силовики без бою здали свої приміщення? Багато хто вважає, що вияв народного гніву не був спонтанним, а керівники правоохоронних структур були поінформовані заздалегідь про очікувані штурми. Тож хто був організатором “Ночі гніву”? Чи брали у них участь, крім львів’ян, привезені з інших областей молодики? З якою метою була влаштована ця акція? Ці запитання журналіст “ВЗ” поставила безпосереднім учасникам тодішніх гарячих подій.

«Справи щодо захоплення приміщень були декриміналізовані і закриті»

Сергій ЗЮБАНЕНКО.Тодішній начальник Львівського міського управління міліції (зараз — заступник начальника головного управління Національної поліції у Львівській області). Був в епіцентрі штурму Головного управління МВСУ у Львівській області, проводив переговори з активістами.

Справи щодо захоплення приміщень були декриміналізовані і закриті. Залишилося кримінальне провадження щодо викрадення зброї. Було викрадено більше тисячі одиниць зброї! Наразі повернуто — менше половини. У розшуку близько 700 одиниць зброї. Багато тої зброї — у зоні АТО, чимало людей досі просто тримають її, скажемо так, для самозахисту.

Згадувати ці події — непросто. Це велика пляма у моїй професійній діяльності, адже зникла зброя. Згідно із законом, у ту ніч треба було застосовувати силу і зброю. Але ніхто не міг переступити через цей момент і застосувати зброю. Ні керівництво Головного управління (генерал Олександр Рудяк. - Авт.), ні я, який тоді керував міським управлінням. Хоч ми підозрювали, що це спланована акція, але водночас розуміли, що було багато людей, які прийшли за покликанням серця, на знак протестів проти злочинів на Майдані. Багатотисячний натовп був заведений вмілими провокаторами, і в разі застосування сили могли постраждати невинні люди. Тому ми робили все, щоб не було жодного пострілу. Єдине, чого боялися, що вистрелять з боку протестувальників і тоді почнеться... Тому все решта відходило на другий план — краще було здати приміщення, але зберегти життя людей. Крім того, я не бачив жодного працівника міліції, який би хотів застосувати зброю. Хоча було багато правоохоронців, які злякалися і втекли.

Не виключаю, там були і нельвів’яни, але я бачив переважно знайомі обличчя. Можливо, сторонні були в інших місцях чи в задніх рядах. Настрої у натовпі були 50 на 50: одні заспокоювали, інші - підливали олії у вогонь. І вони також були місцеві. У них між собою навіть були деякі сутички. А коли зі ЗМІ стало зрозуміло, що робиться, то в райвідділах з’явилася купа раніше судимих людей, які хотіли знищити справи, пограбувати тощо. Пішла ланцюгова реакція.

Збурення у приміщенні ГУ МВСУ почалося з 2-го поверху. Коли дійшло до апофеозу, коли почали шарпати генерала, плювати, якась група адекватних людей погодилася на переговори. Мене делегували на ці перемовини. Але проблема була в тому, що не було єдиної позиції протестувальників. Кожен мав своїх неформальних лідерів, свої наміри. На першому поверсі, на вході, вже починали шини палити. Мене завели у цей збуджений натовп для перемовин. Майже усі - у балаклавах. І тут чую хтось кричить: “Давайте його спалимо”. Було моторошно. Мене сприймали як представника режиму, і щось їм пояснювати було без сенсу. Усе могло би закінчитися фатально... У цей момент один чоловік у балаклаві збив мене з ніг і потягнув в іншу кімнату. Ми якось вилізли через вікно, і він відвів мене за фасад. По суті, він мене врятував від розправи агресивного натовпу. Це був колишній працівник міліції, який звільнився у 90-х роках. Він мені потім зізнався.

Зрозуміло, ніхто з міліціонерів не захищав би тодішній режим. Але багато з них вийшли захистити свій службовий обов’язок, щоб не було колапсу. Якщо “Ніч гніву” була спланована, то, напевно, сподівались на жертви. Відтак АТО могла би бути не на сході, а на заході України. Кажете, є версія, що керівництво міліції могло знати про “Ніч гніву” заздалегідь? Можливо, хтось і знав, але мене не посвячували. Я не знав.

Ще до цих подій були люди, які за мною і за моєю сім’єю стежили (в тому числі і бандити). Переховував свою сім’ю по різних селах. Доньці тоді було 6 років, сину — 3 місяці.

«Курсантів прогнали через «коридор ганьби»

Михайло ЦИМБАЛЮК.Тоді — ректор Львівського державного університету внутрішніх справ МВС України, вищого міліцейського навчального закладу.

Близько двохсот активістів, більшість з яких у балаклавах, з’явилися поблизу університету близько 16-ї години 18 лютого. Я чув, як вони переговорюються по радіостанції, яку захопили, російською мовою. Вони цікавилися, що за будівля за огорожею. Тобто не знали, що це наш університет. З цього зробили висновок, що це не львів’яни. Але серед них були і місцеві. Коли вони почали говорити: “Там теж мєнти, треба піти подивитися”, ми вже чекали штурму. А на території вузу - склад зі зброєю, службова документація. Та найбільше переживав за курсантів, їм було від 17 до 21 року. Натовп активістів почав заходити з тильної сторони університету, почали закидувати петарди. Приміщення старе, з дерев’яними перекриттями, історична цінність, однієї пляшки з “коктейлем Молотова” вистачило би, щоб усе згоріло вщент.

Активісти зайшли на подвір’я: “Відкривайте приміщення, будемо перевіряти, що у вас тут є, будемо усіх виганяти — викладачів, курсантів”. Були і погрози: “Давай его сюда, это генерал, давай мочить”. Мене тоді підтримали декілька бойових офіцерів, які були готові захищатися. Хоча були й такі, які просто кинули все і пішли. У таких ситуаціях проявляється людська гідність і офіцерська честь. Коли я зрозумів, що ситуація некерована, зателефонував тодішньому голові обласної ради Петрові Колодію. Той слухавки не брав. Зателефонував першому заступнику голови ЛОР Василю Пісному, попросив приїхати, допомогти. За півгодини він приїхав. За той час віддзвонив Колодій, який був на зустрічі із Юрієм Шухевичем. Вони також під’їхали.

Я уже вів переговори зі “штурмовиками”. Давайте, кажу, зробимо спільні групи, двоє ваших - один наш, щоб ми разом пішли перевірили приміщення, а потім візьмемо його під охорону. Кажу: давайте послухаємо Шухевича. Хтось із натовпу закричав: “Хто такий Шухевич?” Це дало мені можливість відволікти увагу: “Ви не знаєте Шухевича? Давайте поговоримо про історію”. Тоді ззаду крикнули: “Что там их слушать? Давай мочить всех”. Пісний підбіг до того крикуна і зняв з нього балаклаву. Той почав утікати. Я зрозумів, що це не місцевий. Думаю, керівники цієї групи були не місцеві, а більшість - все-таки наші. Багато з них були нетверезі.

Велику роль зіграв Шухевич — окремі люди захотіли його слухати, і нам вдалося розділити натовп на декілька груп. Одна з них пішла до казарм і почали копати курсантів та проганяти цих дітей через “коридор ганьби”.

Врешті-решт домовилися створити з активістами спільну групу для патрулювання території університету. Ми єдині, кому вдалося зберегти зброю. Написали гасло “Університет з народом”, вивісили на вхідних дверях. Тоді хлопцям у балаклавах стало нецікаво, вони почали розходитися. Після того я поїхав до в. о. міністра МВС Арсена Авакова і написав рапорт про відставку. Не тримався за цю посаду, хоча були пропозиції залишатися, не було претензій до університету.

Хотілося, щоб правоохоронці таки дали відповіді на запитання, хто був організатором. Думаю, ці події відбувалися не без єдиного сценарію, який походить не зі Львова, а з інших точок впливу. Бо майже за схожим сценарієм такі події відбулися в Луганську, Донецьку. Думаю, за цим стояла тодішня влада - щоб дестабілізувати ситуацію. Але не одразу на сході, а щоб складалося враження, що все почалося із заходу України. Прикро, що наших людей використали втемну. Нашими ж руками.

«Якби Львів дестабілізувався, Майдан би захлинувся»

Андрій САДОВИЙ. Міський голова Львова, багато доклався, аби місто підтримувало життєдіяльність, не було колапсу, спільно із громадськими організаціями налагодив нічні чергування активістів для підтримання безпеки.

Тоді ситуація розвивалася дуже швидко, і моє завдання було гарантувати львів’янам безпеку, не маючи жодних юридичних підстав і технічних можливостей. Сконсолідувавши людей, ми зменшили рівень злочинності у Львові вдвічі. Це безпрецедентно. Мої представники виїжджали туди, де збиралося багато людей, і пробували все скеровувати у позитивне русло. Пам’ятаєте, які були заклики: давайте перекривати всі вулиці, давайте зупиняти всі підприємства. Народний гнів використовували для дестабілізації ситуації. У ті дні Львів був запліччям, не було жодної сім’ї, яка би не відправила когось на Майдан. Якби Львів дестабілізувався, Майдан би захлинувся. Ми не дали цього зробити. Чи використали людський гнів бандити? Думаю, так. Думаю, бандити, які мали прикриття у правоохоронних органах, і зброю крали, і документи нищили. На жаль, ніхто не покараний. Тому що представники силових структур, які були замішані у цьому бандитизмі, й сьогодні обіймають високі посади.