«Проводжу урок, а син каже: „Мамо, дай водички“»

Військовослужбовцю ЗСУ Володимиру Овсянікову — 47. Він із невеличкого села Андріївка, що на Дніпропетровщині. Воював на Херсонщині та Донеччині. Важкого поранення зазнав у липні 2023-го. «Тоді був сильний обстріл. Росіяни атакували з усіх сторін. Я коригував вогонь. Був приліт. Один з моїх побратимів отримав поранення, я підбіг йому допомогти і у цей момент ворог поцілив прямо у нас — весь удар я взяв на себе», — поділився спогадами того дня.

Володимир опинився на межі життя та смерті. Уламки посікли все тіло. Втратив праву руку, частину пальців на лівій та око. Сильно постраждала і права нога. Був ризик ампутації. Боротьба за збереження нижньої кінцівки Володимира продовжилась у Центрі «Незламні"Першого медоб'єднання Львова. Сюди розвідника доправили у важкому стані. З Володимиром приїхала і його мама — вчителька. Жінка ні на день не залишає сина. І прямо з його палати продовжує дистанційно читати уроки з фізики та математики своїм учням.

Коли я зайшла у палату, пані Віра якраз перепитувала в учнів, чи всі зрозуміли, як виконувати контрольну роботу? Перевірятиме вчителька ці контрольні уже вночі, коли син спить.

Жінка розповідає, лікарі «збирали» сина по крупицях… Він переніс понад двадцять операцій. Попереду — ще кілька операцій (зокрема, серія пластичних операцій з відновлення обличчя), тривала реабілітація та протезування руки.

— Працюю у школі 48 років, — каже пані Віра. — У нас чудовий колектив. Коли трапилася біда з сином, мене відпустили у той день зі школи. Я поїхала у Харків. Він був у важкому стані. 10 вересня в чоловіка стався інсульт. 13 вересня він помер. Я похоронила чоловіка і знову поїхала до сина. Він був 21 день в реанімації в Івано-Франківську. А потім ми приїхали до Львова.

Мені дозволили викладати онлайн (пані Віра облаштувала робоче місце на підвіконні у палаті. — Авт.). Батьки моїх одинадцятикласників попросили, щоб я продовжила викладати дітям фізику. З математики учням треба здавати НМТ (національний мультипредметний тест. — Авт.). Тому я продовжила зі своїми дітьми працювати.

Іноді проводжу урок, а син каже: «Мамо, дай водички». Діти все знають, все розуміють. Я швиденько водички дам, далі працюю.

— Як діти реагують на такі онлайн-уроки?

— Ми близько до зони бойових дій, на Дніпропетровщині немає очної освіти, лише «дистанційка». Перед тим був ковід і у період війни у нас не було жодного дня очного (чи змішаного) навчання. Діти звикли до дистанційного навчання.

— Втомлюєтеся через ці онлайн-уроки?

— Я можу проводити уроки в палаті, у коридорі, у медсестринській кімнаті. Мені не забороняють. Пацієнти сміються, коли чують як діти відповідають (усміхається. — Авт.). Лікарі всі доброзичливі, медсестри, санітарки — усі з розумінням ставляться до мене. Мені нещодавно виповнилося 70 років (свій день народження пані Віра святкувала у лікарні. — Авт.).

— Володимир теж був вашим учнем.

— Дітей вчителів зазвичай недолюблюють (усміхається. — Авт.). А Володя дружив з усіма, але свою думку і себе завжди відстоював. Математику і фізику він, до речі, добре знає.

У сина — міцний характер! А, може, він такого міцного характеру, бо я міцна (У цей момент Володя дуже розчулився, мама каже: «Ти дивись! На мене кричиш, а сам… Мама заспокоює сина: «Ми додому поїдемо. Все з тобою перенесемо. Вже шостий місяць у лікарні… — Авт.)».

— Розкажіть про дитинство Володі.

— Бешкетник був і нянька (усміхається мама. — Авт.). У мене двоє діток, між ними п’ять років різниці. Раніше у селі лікарні не було. Лікарняних не давали. І він у мене був нянькою. Сестричці був рочок, ми не боялися її з ним залишати. Він за нею доглядав. Була з ним скрізь. З хлопцями і виросла.

Донька зараз з дітьми у Польщі, працює вчителькою. Вона — географ-біолог. Володя теж має педагогічну освіту, але у школі працював недовго. Пізніше працював керівником на підприємстві (закінчив металургійну академію). Мама — вчителька, батько був у колгоспі шофером.

— Пригадуєте той момент, коли Володя сказав вам, що йде на війну.

— Я тоді була у Польщі з донькою. З Польщі теж на «дистанційці» читала уроки у двох ліцеях. Володя має хобі, він — мисливець. У перший день повномасштабного вторгнення пішов на фронт. Його не хотіли брати, бо не мав строкової служби. Але 4 травня 2022 року взяли в ЗСУ.

— Ви — сильна жінка.

— Я така загартована, мабуть, через те, що моя мама померла, коли я навчалася у 9-му класі. Батько помер, коли вступила в інститут. Навчилася сама давати раду у житті. І діти у мене такі — з твердим характером.

— Уроки не покинете?

— Вони мене тримають! (усміхається. — Авт.). Колектив мені допомагає не тільки матеріально, але й морально. Директорка дзвонить, вчителі дзвонять. Моє кредо — по життю йти з посмішкою. (Володя каже, що дуже болить нога, просить маму, щоб вона поправила йому ногу. — Авт.).

— Може, вам якась допомога потрібна?

— Ні, дякую! У мене все є. Львів'яни мені допомагають фінансово. Головне — сина швидше на ноги підняти.

У Володі єдине бажання, щоб його син В’ячеслав живий повернувся з війни. Він служить у Третій штурмові бригаді. У нього є онучечка — Мирося, 2 рочки. Він уже дідусь…