Спокійна, як ангел!

Із цієї нагоди до пані Анастасії ціла сільрадівська делегація на чолі з головою Романом Сидором завітала. Вручили квіти та подарунок, здоров’я побажали. «Многая літа» заспівали. Від позитивних емоцій старенька розчулилась до сліз.

… Анастасія Жолінська народилась 21 січня 1924 року в Черниці. Все своє життя прожила тут. Виховувалась у сім'ї із зведеними дітьми. Мала рідну сестру та двох братів. Усі вони давно у кращий світ відійшли. Сорок років тому від запалення легенів через лікарську помилку, як стверджує її син Мечислав, чоловік помер. Сьогодні пані Анастасія живе разом із сином, який свою сім'ю так і не створив. Як це завжди буває на схилі літ, тепер рідний син їй — і за «тата» та «маму». Не нарікаючи, ніжно та з любов’ю виконує свій борг перед найближчою, найдорожчою на світі людиною. Пані Анастасія єдина зі свого роду дожила до столітнього ювілею. Інших довгожителів серед Жолінських не виявилось. Усі, якщо порівняти їхній земний шлях із сьогоднішнім ювілеєм Анастасії Василівни, прожили мало.

Мусимо розчарувати тих, хто шукає логіки, прагне зрозуміти, яких правил слід у житті дотримуватись, аби прожити якомога довше. У випадку із пані Анастасією таких правил не знайти. Все своє життя гарувала. У тринадцять років почала працювати на місцевого пана. У 15 заміж вийшла! Не було в ії житті часу на відпочинок. Колгоспний стаж матері, за словами Мечислава, п’ятдесят років становить. Десять років у ланці відпрацювала, а сорок — на фермі. Доглядала за шістнадцятьма коровами. Годувати, поїти, напувати — все це робила сама. Упродовж цілого свого колгоспного життя в гумаках ходила. У літній час корів доїла, де траплялось — і на полі, і на болоті. І під пекучим сонцем, і під дощем. І робилося це тричі на день: зранку, в обід та увечері. Кормовий буряк, мелясу та жом — все це до корів доставляла сама. Ще й бідони з молоком на фіри завантажувала. А як інакше! Такою тоді для галицьких селян була радянська колгоспна дійсність. Не життя, а рабство. Якби роки відмірялись не за Божим велінням, а за логікою людського буття… А вона живе. Давно вже не пересувається, бо надірвалась. Розплачується, як стверджує Мечислав, за колишню важку працю. Але мама не нарікає, нікого ні в чому не звинувачує. Спить добре, одне хіба зле — упродовж ночі тричі до туалету проситься. У всьому решта — досконала. «Спокійна, як ангел», — так на завершення нашої розмови про рідну матір висловився сімдесятилітній Мечислав. Збережи, Боже, пані Анастасію!