«Цих діток треба не просто навчитися любити. Треба віддати їм своє серце»

От не може керівник благодій­ного фонду «Здійснити мрію» Уляна Флишко всидіти на місці! То затарить аж під самий дах власну автівку і мчить до дітей-сиріт, або у дім престарілих, то вже піклується про воїнів АТО. Попередньо телефонує до керівництва закладів і запитує: чого зараз найбільше потре­буєте? Кидає клич, і за кілька днів її помешкання перетво­рюється на склад гуманітарної допомоги для нужденних. І щоразу до її дій долучаються нові люди, готові прийти на допомогу. Я з Уляною вже не раз їздила у такі благодійні подорожі. А цього разу вона запросила мене у Добромиль­ську спеціальну школу-інтер­нат, що у Старосамбірському районі. Каже: «З нами поїде волонтерка пані Марія, яка живе в Іспанії, і мало не всі свої зароблені гроші витрачає на благодійність».

Я ледве вмістилася в Уля­нину автівку. У багажнику одяг, кольорові фарби, зо­шити, заколки для дівчаток і на­віть біжутерія. У салоні — вели­чезна коробка з круасанами, шоколадками, чипсами, кінде­рами і печивом… Як тільки ми під’їхали до воріт інтернату у До­бромилі, хтось гукнув: «Уляна приїхала!», і на подвір’я висипала дітвора. «То все для нас? Давайте допоможу поскладати». До мене підбіг 16-річний (на вигляд) Бог­дан і запропонував познайомити­ся. Побачив у мене телефон і по­цікавився, котра година. «А маєте в телефоні погоду?».

Як згодом розповів дирек­тор інтернату Володимир Муль, доля цього хлопчика, як, зрештою, і всіх дітей цього за­кладу, — складна. До інтернату потрапляють діти з розумови­ми відхиленнями. Богдан недав­но повернувся зі США. Туди його забрала американська роди­на. Мабуть, не змогла підібрати ключика до серця хворої дитини ця американка, бо Богдан у на­паді агресії поламав жінці руки… Подружжя повернуло хлопця в Україну.

— Уляно, покатайте мене на машині, — благав Богдан. — Ну, хоча б до воріт! Я вас так люблю!

До цього прохання долучи­лося ще багато хлопчиків, і Уля­ні довелося виконати їхнє про­хання.

За словами Володимира Єв­стаховича, в інтернат потра­пляють діти… їхніх же вихован­ців. Тут є і діти алкоголіків, і діти неповносправних. Я бачила ді­вчинку, з якої позбиткувався рід­ний батько. Їй тоді було лише ві­сім років. Дитина не витримала сексуальної наруги і опинила­ся тут.

— Я вас так люблю, — знову підбіг Богдан. — Дайте свій теле­фон — подивлюся, котра година і яка завтра буде погода…

Михайло Євстахович спосте­рігає за цією картиною — одні розгортають «кіндери», інші приміряють заколки до волос­ся, ще хтось сукню до себе при­кладає, і усміхається. Радіє так, як ці малі діти, ніби йому волон­тери привезли смаколики. Він тут уже вісім років. Для кожного вихованця — як рідний тато. Тур­ботливий, господарний. «Ви б приїхали сюди вісім років тому, — каже Уляна. — Тут усе було таке занедбане…».

Вміє директор вислухати, а іноді й насварити. Бо ж діти час­то викидають такі «колінця», що це потім виливається у вели­ку копійку. Як-от Богдан, напри­клад. Має «слабинку» до кранів. Роздивиться навкруги, бачить, що немає вихователів, і може на раз вирвати п’ять кранів. Михай­ло Євстахович свариться, пояс­нює, що не можна нищити май­но, а Богдан схилить голову, ніби розуміє, а потім сміється, мов­ляв, таки вдався його «жарт»…

Володимир Муль колись ди­ректорував у середній школі, що у сусідньому селі.

— За освітою я фізик. Ніколи не мріяв стати директором спе­ціальної школи, — каже, — бо вва­жав, що директор спеціальної школи — то є завгосп. Коли мій попередник загинув, керівни­цтво району запропонувало очо­лити Добромильський інтернат. Моя дружина катеригорично не погоджувалася. Навіть пригро­зила: «Або я, або спецшкола».

Пан Володимир все ж таки дав попередню згоду, бо був пе­реконаний, що у Львові його кан­дидатуру не затвердять, адже на цю посаду претендувало 16 осіб. Але після співбесіди з тодішнім головою ОДА Костюком і його заступником керівництво облас­ті призначило його директором.

— То дружина залишилася з вами?

— Коли я приїхав зі Львова, схитрував. Кажу: не пройшов. Маруся з радості мене обцілу­вала і сказала: «Є Бог на небі». Згодом довелося сказати прав­ду, але не повірила. А через два роки Маруся запитала: «Може, візьмеш мене до себе на робо­ту?». Зізнаюся: я її відмовляв, бо знаю, які тут важкі діти, а де­які дуже важкі. Провести урок з ними — справа нелегка.

Дружина все ж таки наполя­гла на своєму і отримала вчи­тельську посаду.

— Їй було дуже важко. Мару­ся — вчитель з досвідом. Вміє знайти підхід до учнів і звикла, що її мають слухати. Але не мо­гла зрозуміти, як це під час уроку незадоволений учень може по­слати… «дуже далеко». Запла­кана прибігла до мене і попро­сила її звільнити. Переконував, що ці дітки — добрі, але обділе­ні ласкою батьків, тож треба зна­йти до них підхід. Я ж також пер­ші два місяці щодня «сам себе звільняв», думав — не витримаю. Цих діток треба не просто на­вчитися любити, треба віддати їм своє серце. Коли я заходжу на подвір’я школи, а ці діти біжать назустріч і кожен хоче обняти, як рідного батька, радію, бо не­даремно стільки часу і любові їм віддаю.

Минуло два місяці, і Марія Муль стала невід’ємною частин­кою цього колективу. Зараз тут 80 дітей з відхиленням розумо­вого розвитку. Декого на каніку­ли забирають родичі, а 14 сиріт тут цілий рік. Багато в інтернаті дітей з неблагополучних родин.

В інтернаті працює 70 осіб, які навчають і доглядають вихо­ванців. Згідно зі штатним роз­кладом, тут бракує медиків. Во­лодимир Євстахович не може погодитися з тим, що у такій школі немає жодного психіатра! Педіатр працює на 0,5 ставки, стільки ж має стоматолог. Ізо­лятор неукомплектований. На думку директора, краще змен­шити кількість разів харчуван­ня. За п’ятиразового харчування і таких великих порцій діти того всього не з’їдають. Тому не ці­нують бананів, апельсинів і по­чинають кидатися фруктами. А ще волонтери тут часті гос­ті, тож солодощами в інтернаті діти не обділені. Директор бід­кається, що дітям тут забороне­но працювати. І це помилка дер­жави! Бо вони, покидаючи стіни інтернату, стають безпорадни­ми. Вдома дітей привчають мити посуд, чистити картоплю і готу­вати, прибирати… А в інтернаті все подають «під ніс».

— Яка подальша доля цих дітей, коли вони закінчують школу?

— Йдуть у профтехучилища і продовжують здобувати спеці­альність: хтось швейну, хтось пе­рукарську, а дехто чоботярську чи будівельну. У нас є факульта­тиви і спеціально обладнані кла­си, де ми викладаємо дітям ази майбутніх професій.

— Чи були випадки, коли дитину батьки сюди віддали, а потім, передумавши, заби­рали додому?

— Самовільно до нас ніхто не потрапляє. Усі повинні мати ске­рування з психіатричної клініки. За час моєї роботи жодної дити­ни ніхто не забрав.

Поки ми спілкувалися з ди­ректором, на подвір’ї діти не від­ступали від відомої волонтер­ки Марії Вертетської, котра привезла їм подарунки з Іспанії. Пані Марія живе у цій країні вже 20 років і допомагає нужденним з України.

— Усе почалося у 2014 році. Те, що тоді сталося на Майда­ні, змінило не лише мене, а й ба­гатьох заробітчан за кордоном. Ми бачили, що на Майдані були люди, які прагнули змінити Укра­їну, і ми повинні були їх у цьому підтримати. Я знайшла в Іспанії однодумців, і ми взялися допо­магати — передавали одяг і ко­шти. Мої знайомі живуть у Басів­ці, що на Львівщині, тож пакунки я передавала їм, а вони вже роз­возили за призначенням. Коли почалася війна, то вони у вій­ськовий госпіталь возили цілі «баули».

Пані Марія залишилася сама. Стала вдовою, а згодом помер і єдиний син. Тому повністю при­святила себе волонтерству. 2015 року організувала першу групу воїнів АТО на реабілітацію до Іспанії.

— Коли я вперше прийшла у військовий госпіталь до керів­ництва, мене виганяли чотири рази, — каже пані Марія. — Я ска­зала, що не належу до жодної організації, а особисто від себе і своїх друзів хочу допомогти тим, хто захищає мою країну. «Жіноч­ко, — сказали мені. — Таких, як ви, тут вже були десятки, обіця­ли і Грецію, й Італію, а потім зни­кали назавжди». Але мені вдало­ся переконати керівника, і перші 17 осіб полетіли на реабілітацію у Мадрид.

Зізнаюся, я була здивова­на тією щирістю і відданістю, якою живе пані Марія. На по­чатках вона щотижня передава­ла в Україну 80 кілограмів бага­жу — взуття, одяг, медикаменти, памперси… А потім — по 50. Це ж скільки тонн допомоги пере­дала жінка за власний кошт! Те­пер передає лише памперси і медикаменти. Донедавна пере­давала ще подушки і ковдри, які віддавала подруга, котра пра­цювала у п’ятизірковому готелі. У дорогих готелях часто заміню­ють постіль, тож вона домови­лася з керівництвом, щоб це не викидали, а віддавали як гума­нітарну допомогу. І добротні по­душки з ковдрами опинялися у госпіталях та дитячих будинках. На жаль, через карантин готель закрили. Подруга пані Марії віді­йшла у кращий світ.

— Цілий рік працюю задля того, щоб привезти воїнів до Іс­панії за власний кошт, — каже пані Марія. — Торік почала пра­цювати з Уляною Флишко, і до нас приїхали дітки. Проживан­ня і харчування забезпечувала я особисто. Мене часто запиту­ють: а хто вам дає кошти? Люди не можуть повірити, що я це все роблю за свої гроші. А дех­то дивується, мовляв, нормаль­на людина не може віддавати усе зароблене на волонтерство. Може! Просто у кожного своє бачення. Коли я привожу, напри­клад, чотирьох воїнів до Іспанії, українка Інна цілий місяць ро­бить їм безкоштовно масажі. А це щодня чотири години. Чим я їй можу віддячити? Інна просить, коли буваю в Україні, провідати її маму, яка живе у Вінницькій об­ласті. І я щороку виконую її про­хання.

Відпустка пані Марії добі­гає кінця, але вона перед по­верненням до Іспанії виконала ще одну місію — привезла пода­рунки діткам у Добромильський інтернат. «Ви ще до нас приї­дете? Ми вас так любимо!» — на­вперебій запитували діти. Пані Марія змахнула сльозу, кож­ного пригорнула і поцілувала: «Обов'язково приїду наступно­го року…».