Від народження серце мала, як… сито

На Волині живе унікальна дівчина. Через важку вроджену ваду серця в Україні її вважали приреченою. Та мама знайшла благодійників, які повезли дитя на операцію в США. Відтоді минуло майже двадцять років. За цей час життя Яни Зубчик зі села Буцинь Старовижівського району кардинально змінилося. Вона вийшла заміж і вже тішиться первістком-сином!

Ті страшні роки між життям і смертю Яночки мама Євгенія Федорівна не може згадувати без сліз. Не було хвилини, щоб не трусилася над донькою. Лікарі майже відразу після народження налякали: кожної миті можна чекати найгіршого, бо сердечко дівчинки не працює, як треба. Тоді й сама стала помічати, що в доні губи синіють, вона марніє на очах.

Батьки кинулися шукати порятунок для дитини. Об’їздили Луцьк, Київ, Львів. Та точного діагнозу ніде встановити не могли.

— Нам казали: «Чекайте на операцію». І ми нічого не робили — чекали, що буде, — згадує мама. — Бо тоді в Україні операції на відкритому серці були рідкістю.

Уже Яні настав час йти до школи. А вона була така худюща і знесилена, що портфелик з книжками та зошитами підняти не могла.

Дитя нічим не цікавилося, нічого не хотіло... Дівчинка танула на очах, а з нею — і шанси на операцію, бо в Інституті кардіохірургії імені Амосова погоджувалися оперувати за умови, що дитинка важитиме хоча би 20 кілограмів. Та як їх було набрати, якщо Яна стала настільки кволою, що не те що бавитися — їсти сили не мала...

Аж тут односельчанка поділилася координатами нового кардіологічного центру у Львові, працівники якого допомагали відправити хворих діток на лікування у Францію. За цей шанс Зубчики вхопилися, як за рятівну соломинку. Бо знали: без операції в їхньої дитини є максимум рік. На той час дитині вже поставили остаточний діагноз — хвороба Фалло (важка вроджена патологія серця).

- Яну поставили на чергу на операцію у Франції. Ми мали зібрати 700 доларів і чекати виклику. Аж не минуло й місяця — дзвонять: «Набираємо групу дітей на операцію в Америку. Є місце, поїдете?». Звісно, кажу, що їдемо. А в нас паспортів навіть нема закордонних. До відльоту залишалося 18 днів — і ми встигли виробити і документи, і візу, — розповідає Євгенія Федорівна.

У Нью-Йорку саме почала свою діяльність благодійна організація «Український дар життя», яку заснувала наша діаспора. Зубчикам пощастило, адже повністю і проживання, і лікування на себе взяли американці. Їх поселили в домі подружжя Фіслерів — Джозефа і Баббі. Звідти Яну везли на обстеження в клініку. Вже під час першого ж огляду доктор Айзенберг (імена усіх благодійників Зубчики пам’ятають як «Отче наш») здивовано запитав: «Як та дитина живе? У неї серце, як сито».

- У серці Яни нарахував аж 46 дірочок. Сказав, що з одного боку воно надто тонке, а з іншого — товсте. Треба терміново робити латочку. І Яні відразу призначили операцію. Вона тривала аж 18 годин, — розповідає жінка.

Тоді в усіх американських газетах писали про українську дівчинку з хворим серцем. А фабрика дитячих іграшок випустила для Яни іменну серію плюшевих сніговичків. Усі виручені від продажу кошти передали родині хворої дівчинки.

Минали дні, а мама стривожено дивилася на Яну. Суттєвого покращення у стані дитини не бачила. Така ж квола, такий же згаслий погляд. Аби розрадити дівчинку, до неї приходили американські однолітки (зустрічі організовувала одна зі шкіл), або просто чужі люди, які прочитали про Яну з газет. Її возили на різні екскурсії, влаштовували розваги.

7 травня у дівчинки був день народження. До неї в клініку прийшло багато гостей, запросили навіть клоунів. Ніби все добре минуло. Чекала виписка. Та наступного ранку Яна попросила маму принести їй з апарата у фойє льоду. Коли жінка повернулася в палату, дитя лежало… мертве.

- У відчаї я почала кричати. Хірург Яни був саме в операційній. Йому повідомили, і він доручив закінчувати операцію іншому лікареві, а сам прибіг рятувати нашу дівчинку, — згадує мама Яни. — Її забрали, почали підключати до всіляких апаратів. Але минуло десять хвилин, двадцять, півгодини… Йшла сорок п’ята хвилина, як Яна лежала мертва, лікарі не могли знайти серцебиття. Почулося. «Вибачте, ми зробили все, що могли».

Як мама пережила це — одному Богу відомо. Зізнається, що в ті страшні миті для себе вирішила: без дитини додому не повернеться. У голові крутилося: «Якщо смерть така безжальна, нехай забирає нас обох». У відчаї дивилася на вікно у коридорі на сьомому поверсі. Жінка знепритомніла... У ту мить лікарі знайшли у дитини серцебиття.

Те, в якому стані лежала Яна, маму шокувало: очі повилазили, рука почорніла, волосся вилізло… Медики зізналися, що під час реанімування дитини клаптик, який був пришитий на серці, відлетів. Здавалося, перед очима не рідна дитина лежить, а якась загримована лялька із фільму жахів... Лікарі відразу попередили Євгенію Федорівну, що дівчинка, найімовірніше, осліпне, і що мозок може не відновитися після тривалої коми. «Залишиться каліка», — попереджали. «Але ж жива!» — відповідала мама.

А тут ще одне потрясіння: почорніла рука не відновлюється, хочуть ампутувати. Мама — в плач: «Не дам різати… Вже буде, як буде». Їй не хотілося більше мучити і травмувати Яночку, яка й так страшно натерпілася.

Дев’яносто днів жінка біля доньки в кріслі їла і спала. Одного разу вийшла у коридор й здивувалася. Там зібралися пацієнти з усіх палат, із різних країн, стали навколішки і щось промовляли. Якраз у палату зайшла Янина перекладачка й запитала у жінки: «Знаєш, що люди ці роблять?». «Видно, моляться, бо на коліна стають», — відповіла Євгенія Федорівна. «Так, за твою дитину всі стоять і моляться. Кожен своєю мовою».

І сталося диво! Спочатку посвітлів мізинчик чорної Яниної руки, потім інші пальці, долоня. І невдовзі вся ручка порожевіла... Згодом Яну відправили додому. Сказали, що у такому критичному стані проводити будь-які операції на серці не можна, дитя мусить хоч трішки зміцніти.

Призначили вдруге приїхати в Америку через півроку. Але стан Яни погіршав. Коли дівчинку привезли на черговий огляд до Львова, було прийнято рішення негайно відправляти її до США. Яні знову пришили латочку, яка відлетіла, і поставили у серце спеціальну трубочку. І наступного дня Яна сама встала й пішла, а на вустах з’явилася усмішка!

Життя дівчини відтоді пішло у зовсім іншому руслі. Яна закінчила школу, технікум харчових технологій та пішла на роботу в бар. Там і зустріла свою долю — коханого Антона. Через три роки зробив дівчині пропозицію руки і серця, і пара одружилася.

А невдовзі Яна завагітніла, і знову додалося переживань. Бо ж усі лікарі застерігали: не можна. Але дівчина добре загартувала свій характер, і на кожне вмовляння «подумати», відповідала твердо: «Я все вирішила, мамою стану за будь-яку ціну, навіть якщо доведеться за це віддати своє життя».

Коли підійшов час пологів, брати на себе відповідальність за особливу вагітну ніхто не поспішав, Яну скерували у Київ, в Інститут кардіології імені Амосова. А там від медперсоналу почула: «Де оперувалися, туди їдьте й народжуйте». Це не лікуючий лікар сказав — болючу фразу кинув хтось із молодшого персоналу. Але як вона різонула по й так порубцьованому серцю! «Якби не Америка, я б зараз тут не була. Мене б узагалі не було», — відповіла дівчина і поїхала геть. Пізніше її відправили в клініку педіатрії, акушерства і гінекології, і там призначили плановий кесарів розтин.

Як завжди, поруч була голов­на опора в житті Яни — мама. Поїхала з дитиною на пологи. Коли з операційної почали виходити лікарі й бігати з кабінету в кабінет, метушитися, Євгенії Федорівні похололо в грудях. Подумала, сталася біда, бо ж попереджали, що Яні не можна народжувати... Але пізніше виявилося: коли породіллі дали наркоз і вже мали починати операцію, дитятко всередині раптово різко повернулося і лягло впоперек! Його важко було дістати.

— Я все чула і бачила, бо наркоз мені вводили у спину, і не повірите — сміялася. Народження дитини — це така щаслива мить у житті! А те, що трошки «затрималися» через мого хлопчика, то не страшно. Маму тільки шкода, вона там від тривог сивіла, — згадує Яна.

І зізнається: перше, що попросила, — показати дитину кардіологу, щоб впевнитися, що хлопчик патології не має. Лікар підтвердив: малюк здоровий.

Сьогодні Дмитрику вже два з половиною рочки. І мама лише нещодавно відлучила його від грудей! Хоч і сьогодні часто серце коле, буває задишка, Яна веде активне повноцінне життя. Усім, що має, вона завдячує батькам, які колись не опустили рук і вибороли її у смерті.

Фото автора

Волинська обл.