«Хлопець мене заспокоїв: «То не твоя куля була. Свою не чуєш»

Кожному члену родини Яценків війна знайшла покликання. Тато – доброволець, мама – волонтер, син – громадський активіст.

Родину Яценків добре знають у їхньому рідному селі Солоне Дніпропетровської області. Вони роблять спільну справу на благо України. Батько понад рік був на фронті, мама і син – волонтери. Як війна прийшла у дім цієї родини та чому син називає себе “дитиною революції”, Яценки розповіли журналісту “ВЗ”.

Ірина Яценко, 42 роки:

— До війни вирощувала квіти. Маю дві невеликі теплиці. Все, що вирощувала, продавала на ринку. Мріяла про власний магазин. Та раптом все це стало неважливим. Коли розпочалася війна, всі були налякані та розгублені. Наших хлопців почали направляти в зону АТО, дзвонили рідним, казали, що нічого немає. З активними громадянами нашого містечка заснували благодійний фонд «Сприяння захисту Солонянщини», почали купувати форму, берці. Відправляли посилки, зібрані продукти передавали волонтерам Дніпра, робили буржуйки… і ховали загиблих. Першим був Сергій Кучерявий – десантник зі збитого Іл-76. Збирали по району продукти, речі та відвозили від Волновахи до Станиці Луганської.

З кожної поїздки завжди беру якусь емоцію, якийсь досвід. Нові знайомі стають такими близькими, наче ти знаєш їх усе життя. Війна має свої закони, своє життя, а ми, волонтери, повертаючись із зони АТО у мирне життя, перебуваємо наче й не там і не тут. Звідси емоційне «вигоряння». Намагаюсь і в мирному житті щось змінювати, заради тих, хто повертається. Проводимо зустрічі бійців зі школярами.

Влітку 2015 р. ми з чоловіком та капеланом о. Миколою привозили хлопцям в Піски берці, форму, маскувальні сітки. Поки о. Микола спілкувався з бійцями, я вирішила подивитись на снаряд з «Граду», який не розірвався. Пішли ми з хлопцем до того місця. І тут я виперлась на відкрите місце та почала фоткати. Аж раптом біля вуха просвистіла куля. Я була без бронежилета, натомість у вишиванці… Мабуть, вишиванка стала моїм оберегом. А хлопець мене заспокоїв: «То не твоя куля була. Свою не чуєш».

Дмитро Яценко, 43 роки:

— Працював на заводі з виробництва будівельного кріплення, мав високу зарплатню. З початком війни чекав повістки, але моя військова спеціальність – водій – не була затребувана, у військкоматі казали, що водіїв не бракує. Возив волонтерів у Піски, Водяне. Вирішив іти на фронт. Прийшов у військкомат. Комісію пройшов швидко та поставив родину перед фактом. У сина був випускний, а після «зорьки» мене вже проводжали в “учебку”. Там пробув десь із тиждень, і коли до нас приїхав замполіт 39-го батальйону та запитав, хто має бажання їхати в зону АТО, ми (нас було сім чоловік) вирушили до Сєвєродонецька. Звідти у Вовчеяровку, там, на другій лінії, і проходило наше навчання. Вчили нас дембелі, які вже пройшли Іловайськ. З усієї роти професійним військовим був тільки ротний. Так кухарі, таксисти, токарі, трактористи ставали бійцями.

Через місяць нас перекинули у Карбоніт, потім – Золоте, опісля розмістили на Бахмутській трасі. Далі Донецька область: Новогродівка, Авдіївка. Наше завдання – прикривати арту, бути «щитами». Родина дзвонила щодня. Найщасливіший день з усього життя – день повернення додому. Туди, де не чутно пострілів над головою, де навколо нічого не вибухає. До мирного життя теж треба було звикати.

Сказати, що мене зрозуміли мої друзі, означає збрехати. У нас живуть дуже різні люди, і не всі розуміють, за що воюємо і хто наш ворог. Не всі усвідомлюють ціну рідної землі. Я з такими зустрічався, і після всього пережитого спокійно дискутувати з ними важко. Проте вірю у краще майбутнє нашої країни. Адже маємо великий потенціал. У першу чергу, людський.

Владислав Яценко, 18 років:

— Ще у шкільні роки я активно займався громадською діяльністю, екологічними акціями, волонтерством. Але після Євромайдану усвідомив силу цілої краї­ни, що здатна звернути гори, – треба лише мати для цього сильне бажання і працювати над собою.

Ще у школі ми з другом створили першу молодіжну організацію в нашому районі, де збирали молодих та активних, які хотіли би робити світ навколо трішки кращим. Зараз я займаюся збором книг для прифронтових шкільних бібліотек.

Пишаюся своєю сім’єю. Я, скажімо так, дитя революції. У нас на кухні часто “засідав” наш “штаб” активістів та волонтерів, де ми обговорювали наші дії: як допомагати нашим військовим. Країна – це велика сім’я, де один одному треба допомагати.

Коли на свята колядували, у нас не стояло питання “Куди витрачати отримані гроші?”. Звісно ж, допомагати тим, хто у холодних окопах замість бенгальських вогників бачить ворожі вогні навколо. Хто вимушений покидати рідний дім.