Український собор засяяв куполами

Селище Ратне на Волині прокинулося під особливий церковний передзвін. Він кликав громаду на освячення Свято-Іллінського собору УПЦ Київського патріархату. Нарешті на Ратнівщині велелюдно молилися українською мовою! Храм, розрахований на півтори тисячі парафіян, був повний. Люди вперше ось так разом, стоголосо, промовляли рідною мовою «Отче наш» та «Символ віри», а після закінчення служби заспівали Гімн України.

Селищу Ратному 825 років. Понад пів свого віку (майже чотириста літ) жило під благословенним покровом саме Свято-Іллінського храму, який пізніше був знищений. Свята обитель служила духовною опорою для ратнівчан та мешканців ближніх сіл. У роки Другої світової війни люди молилися тут українською. Попередня церква була дерев’яною, але настільки великою, що в сонячний день її золоті бані було видно за десятки кілометрів — з Буцинської гори, що у сусідньому Старовижівському районі, а дзвони сповіщали про початок служби мешканцям довколишніх сіл Лучичі, Заброди, Прохід та Гірники. Але у 1944 році храм згорів. Його спалили солдати Червоної армії. На дзвіниці заховався ворожий коректувальник, що направляв фашистську артилерію по радянських військах, які наступали. Ворога вирахували, відкрили вогонь. Знищуючи дзвіницю, радянські артилеристи спалили й стародавній храм.

Майже півстоліття про святиню віруючим нагадувало згарище. А коли Україна здобула незалежність, патріотично налаштовані ратнівчани вирішили зареєструвати церковну громаду імені пророка Іллі. Це була перша в районі релігійна громада Київського патріархату. Очолив її священик з Львівщини Роман Бодак, який перевівся у Ратне з Луцька (служив у Свято-Троїцькому кафедральному соборі).

Перші пожертви на храм принесли колядники. Тоді в Україні «ходили» купоно-карбованці. Наколядували півмільйона! Відгукнулася діаспора. Хтось передавав кошти землякам з Америки, хтось — з Австралії, хтось — із Канади.

Освятили місце під храм, почали зводити капличку. Аж раптом одного дня прийшли до духовної святині, а освяченого хреста нема. Бузувіри викопали його і викинули в річку… Усього натерпілася громада. Були пересуди і відверті погрози, та від ідеї мати свою, справді українську церкву, люди не відмовилися. Через 20 років від закладення першого каменя їхні сподівання справдилися.

Свято-Іллінський собор велично вознісся над Прип’яттю — майже там, де колись стояв дерев’яний храм. Маківки грають золотом у небесній блакиті й віддзеркалюються у водах ріки, що омиває його підніжжя.

Чин освячення звершив митрополит Луцький і Волинський УПЦ КП Михаїл. Люди згадували, як тулилися у маленькій капличці й мріяли про храм, як по копійці стягували гроші, як підсобляли роботою. Хтось цеглу клав, хтось — плитку, хтось штукатурив, білив, ставив двері…

Ім’я кожного жертводавця збережено для історії. Головним сподвижникам — Олександру та Ларисі Іванюкам — вручено ордени Святого Миколая Чудотворця та Великомучениці Варвари. Медалями за жертовність, а також грамотами нагороджено десятки вірян.

Волинська область