«Довіра між батьками і дітьми будується відтоді, як дитина з’явилася на світ…»
Психологиня Ольга Авраменко розповіла журналістці «ВЗ» про те, як побудувати дружні стосунки зі своїми дітьми
Як знайти підхід до власної дитини? Як збудувати довірливі стосунки? Над цими запитаннямиламають голову чимало батьків… Мене шокував випадок, який стався з 12-річним хлопчиком з Харківщини («ВЗ» від
Про стосунки дітей і батьків журналістці «ВЗ» розповіла психологиня, магістерка клінічної психології, засновниця Телеграм-каналу Психологія UA Ольга Авраменко.
— Пані Олю, часто буває, що між батьками і дітьми немає тісного контакту, немає дружніх стосунків. Як ці стосунки налагодити?
— Довіра між батьками і дітьми будується відтоді, як дитина з’явилася на світ. І найкращий варіант — приймати дитину змалечку, — каже Ольга Авраменко. — Часто батьки говорять: «Говори мені все, можеш мене не боятися, ніякого покарання не буде, якщо ти чесно зізнаєшся». Діти чесно зізнаються, але їх карають. Так робити не можна. Якщо батьки щось пообіцяли, то мають виконувати. Так будується довіра. Діти за замовчуванням довіряють батькам, але батьки своїми вчинками можуть цю довіру зменшувати. І дітям від того буде зле. Вони хочуть батькам довіряти, але не можуть.
Батьки повинні щодня взаємодіяти зі своїми дітьми. Наприклад, у новинах повідомляють про якісь сексуальні злочини. І батьки між собою їх обговорюють, але у тому, що сталося, звинувачують жертву: «Навіщо ж вона туди йшла?». Або: «Чого вона довірилася тому дядькові?». Дитина уважно послухає, і коли з нею трапиться щось подібне, не захоче розповідати про це батькам, бо знає їхню реакцію, і не хоче відчувати це на собі.
Обговорюючи складні події (навіть ті, які сталися не в сім’ї), потрібно пояснювати дитині з раннього віку, що існують різні небезпеки. Наприклад: «Ти нікуди ні з ким не йдеш. А якщо тобі скажуть: „Ми знаємо твоїх батьків“, ти одразу утікаєш до людей, яких ти знаєш». Це базові речі. Дитині потрібно пояснювати, що дорослі (або однолітки) не мають права нічого робити з твоїм тілом без твоєї згоди. Дитина має знати, до кого можна звернутися, і не боятися, не встидатися, адже йдеться про її безпеку.
— Ви займаєтеся питаннями сексуальної освіти у навчальних закладах. У цій галузі є зрушення?
— Певні зміни є. Все частіше бачу, як школи запрошують різних експертів, лікарів чи психологів для того, щоб поспілкуватися з дітьми. Деякі приватні школи планують вводити систематичний курс з сексуальної (статевої) освіти. Це теж позитивне зрушення. Звісно, найкращий варіант, коли сексуальна освіта впроваджується з дитячого садочка. Коли, наприклад, я приходжу у 7 клас, і розповідаю важливу інформацію для 7 класу, ясно, що діти будуть реагувати на цю інформацію більше сміхом, ніж серйозно. Бо до 7 класу з ними про це ніхто не говорив. А тема для них дуже сороміцька, про неї можна говорити тільки пошепки з колежанками, або з колегами. Якщо говорити про це відверто у класі, їм страшно, тому вони сміються. А якщо таке навчання впровадити з раннього віку, тоді цього сороміцького компоненту не буде.
— Знаю, що є вчителі, які говорять на ці теми з дітьми. Обговорюють у школі життєві випадки…
— Років зо 5 тому мене запросили у вчительській колектив, аби я допомогла вчителям знайти інструменти для розмови з дітьми про сексуальне виховання. Я була дуже втішена, що це була ініціатива самих вчителів. Вони хотіли вдосконалити свої навички, набути більше впевненості. І це супер! Це про довіру, яка дуже важлива між ключовими фігурами і дітьми, які формуються як особистості.
— З вашого досвіду, часто діти розповідають батькам, наприклад, про булінг у школі?
— Якщо у родині довірливі стосунки, якщо довіра до батьків не похитнулася, то діти будуть про це розповідати. Проте діти можуть розповідати менше, якщо реакція батьків їм не допомогла. Якщо дитину, наприклад, образили, вона плаче, а їй кажуть:"Не плач, не бери дурного до голови, не звертай уваги". У цьому випадку батьки не підтримали дитину, а лише швидко заспокоїли, щоб не плакала.
Що дорослі мають зробити? Сісти та розпитати про ситуацію детально. Сказати: «Звичайно, те, що сталося прикро, образливо, але давай про це поговоримо. Розповімо вчительці. І тоді будемо вирішувати». Директиви «не плач», «не засмучуйся» — мало чим допомагають. Дитина не вміє справлятися зі своїми переживаннями, і, як наслідок, не вмітиме цього робити і у дорослому житті. Також вона буде думати, що бути сумною, незадоволеною, це погано. Але це не так. Замість розради, потрібно зануритися разом з дитиною у ці переживання. Розпитати, що може їй допомогти справитися з емоціями? Діти мають різні ідеї. Деколи вони хочуть просто пообійматися. Або щось зробити разом з батьками. Якщо цього не зробити, то, звичайно, діти будуть розповідати батькам все менше і менше.
— Буває, що школа приховує випадки булінгу. Бо цькує дитину вчитель. Тому батьки і діти стають заручниками ситуації. Які наслідки можуть бути для дитини у такому випадку?
— Все залежить від клімату у сім’ї. Я довший час працювала з підлітками, і діти по-різному реагують на одну й ту саму подію. Одну дитину, наприклад, ображають, кажуть, що вона якась неправильна… І ця дитина не засмучується. Вона віджартовується і йде собі далі. А інша — засмучується, не може зібратися купи. У неї весь день, тиждень шкереберть… Якщо сім’я на боці дитини (незалежно від обставин), якщо дитину люблять, тоді чується набагато впевненіше. І навіть, якщо вчитель щось таке говорить, він все одно не переважає авторитетубатьків. Дитина довіряє батькам, не залежить від думки інших людей, а тому може з усім впоратися.
— Є діти дуже скритні, мало розповідають про те, що відбувається з ними. А інші навпаки — діляться з батьками усіма секретами. Така поведінка залежить від характеру дитини?
— Характер у дитини формується до 5−7 років. Зазвичай, діти активні, допитливі, відкриті до досвіду. Вони гнучкі у своїх реакціях. І якщо ми бачимо дитину, яка відмінна, яка у віці 5 років не ставить запитань, нічим не цікавиться, це має насторожувати батьків. Це означає, що дитина не довіряє своєму оточенню.
— Є підлітки 12−13 років, яких однолітки не сприймають… Вони часто конфліктують з іншими дітьми. Як мають вчиняти батьки?
— Якщо говорити про дітей, наприклад, 12 років, — це один з періодів, коли наступає підліткова криза. Тому конфліктів, адреналіну та агресії може бути більше. Батьки мають розпитати дитину: «З ким ти дружиш? З ким не дружиш? Яких друзів ти хотів би мати?». Батьки мають розповісти дитині, як взаємодіяти з іншими людьми. Але це не означає, що дитина має стати іншою, чи до когось пристосуватися. Якщо дитині важливо, щоб з нею були чесними, то вона має бути чесною з іншими. Деколи люди не хочуть чути певну інформацію, можуть ображатися. Якщо ми добре знаємо людину, то розуміємо, яку тему з нею краще не обговорювати… Не потрібно бігти у дитячу компанію, і щось виясняти. Це буде лише шкодити. Потрібно працювати з дитиною, спілкуватися з батьками інших дітей.
— Психотерапевтка розповідала мені, що у дітей бувають розлади харчування (булімія, анорексія тощо), а батьки роками цього не помічають. Ви стикалися з такими випадками?
— Це дуже закономірно, що батьки не зауважують таких розладів. У таких родинах проблема у стосунках. Проблема із довірою та із несприйняттям. Батьки, які не сприймають своїх дітей, ризикують тим, що у дітей може сформуватися один з таких розладів. Тому батьки мають бути уважніші не тільки до того, чи дитина їсть (не їсть), а чи вона йде блювати після їжі. Якщо люди часто блюють, у них лопаються капіляри, і обличчя у дрібних червоних цятках. Раніше серед людей з булімією було популярно носити на зап’ясті ниточку, щоб було видно, людина набирає вагу, чи худне. Але ці розлади виявити непросто. Діти їх маскують, власне, через велике відчуття сорому за себе, за своє тіло.
Якщо батьки зауважили щось подібне, то не повинні вриватися у кімнату, і просити пояснень. Це ще більше налякає дитину, і вона закриється. Краще запитати про її самопочуття. Комунікувати з дитиною потрібно у добрій розслабленій атмосфері. Але треба бути готовими до того, що дитина не одразу про все розповість. Тому треба почекати. Не вимагати. У психології це називається: «залишати відкриті двері…». Треба сказати: «Я завжди поруч, я готова вислухати. Якщо тобі щось потрібно, будь ласка, приходь до мене, я знайду час». Звісно, коли дитина прийде, то треба знайти той час. Важливо, щоби цю довіру не підірвати.
