«Перед прем’єрою вистави про Голодомор мій організм відмовився від їжі. І я схуд на вісім кілограмів»

Актор театру імені Івана Франка Олександр Форманчук – про ролі у кіно та на сцені театру, дитинство і батьківську опіку Богдана Ступки.

Заслужений артист України Олександр Форманчук відомий глядачам за ролями у фільмах «Пес», «Друге життя», «Ментівські війни»… А тепер любителі серіалів стежать за долею його Бориса в україномовному проекті – у медичній мелодрамі «Лікар Ковальчук» виробництва телеканалу «Україна». Кажуть, актори на момент зйомок стають схожими на своїх героїв. Чи те саме переживає і Олександр Форманчук – виконавець однієї з головних ролей у серіалі?

— Мій персонаж – психолог, цікавиться новими методами лікування, він чудовий професіонал, але Борис зациклений на жінці, яку, як йому здається, кохає, – розповів Олександр Форманчук. – Це – Оксана Ковальчук. Вона колись була його дружиною, але вони розлучилися через те, що між ними не було взаємного почуття. У Бориса залишилася жага до неї. Борис певними вчинками намагається домогтися, щоб вона повернулася до нього. Але його зацикленість призводить до того, що Борис іде на злочинні дії. Тобто мій герой схиблений на коханні, одержимий метою повернути кохану жінку… Я зовсім не схожий на Бориса, бо маю інші погляди на життя.

— За час зйомок, можливо, були смішні або курйозні моменти?

— Коли працює гарний злагоджений колектив, смішних моментів не бракує. Особливо, коли зйомка триває одинадцяту чи дванадцяту годину, усі виснажені, бракує повітря, мозок починає підзависати… От недавно був такий момент, знімаємо сцену – я, головна героїня Оксана і Максим (Сергій Дерев’янко. – Г. Я.), п’ємо чай і проговорюємо ситуа­цію стосовно одного хворого. Усі серйозні. Я маю сказати фразу: «Мамою Даші є моя стара знайома». Натомість я сказав: «Машою Даші…». Головна героїня пирснула чаєм, і ми як почали всі реготати. Ніби нічого смішного, на перший погляд, але ніяк не могли заспокоїтися… І таких випадків щодня буває багато. Добре, що такі моменти можна перезняти. На театральній сцені це вже була б катастрофа.

— У вас багато ролей у театрі і кіно. Знаю, що задля ролі у спектаклі «Голодний гріх» ви відмовилися від їжі на кілька днів…

— Це не була зовсім свідома акція. Ближче до прем’єри мій організм перестав потребувати їжі. У той момент ми плідно працювали над двома виставами паралельно, я заглибився у тему Голодомору, і на підсвідомому рівні, мабуть, організм сам вирішив, що треба робити. Це мені допомогло. До прем’єри я схуд на вісім кілограмів.

— На які жертви заради ролі можете піти?

— Ніколи не йду на жертви, бо мені не подобається сам підхід до цього – «жертва». Якщо йде пропозиція від режисера і якщо я розумію, що саме це потрібно для мого персонажа, погоджую­ся і роблю це. Люблю свою професію і розумію, що це потрібно для професії, і мені це цікаво. Якщо я цим зацікавився, тоді це вже не жертва, а необхідність, від якої отримую задоволення.

— Ви з дитинства мріяли стати актором чи це сталося випадково?

— Це сталося ще у дитячому садочку. Мій перший виступ на сцені на новорічному ранку, де я співав пісеньку з дівчинкою про санчата, поклав початок моїй мрії. Мені настільки сподобався процес, бо стояли батьки, бабусі з дідусями, усі усміхалися і аплодували. Я бачив захоплення, розумів, що дарую людям світло й радість. Ще тоді зрозумів, що у мене це виходить, і я маю робити це завжди.

— Як правило, усі дитячі захоплення у дорослому віці змінюються…

— У підлітковому віці дівчатка мріють стати медиками, вчительками молодших класів, а хлопці – відомими футболістами. Але це не про мене. Я постійно займався «концертною діяльністю» – співав, організовував з товаришем дуетні сценарії, розігрували комічні сценки. Мені це подобалося. Я не знав, як виступають артисти у театрі, бо ніколи цього не бачив. Народився у маленькому селі, де ніколи не було жодних театрів. Все, що бачив, – це виступи своїх однолітків, іноді дивився постановки по телевізору, та й то лише у ті моменти, коли телевізор працював. Більше черпав від природи. Правда, приблизно у другому класі я захотів стати монахом. Бабуся з дитинства навчала мене. До азбуки звичайної я вже знав староцерковну азбуку. Читав молитви церковною мовою. Потім це захоплення у мене минуло.

— Батьки не відмовляли вас від ідеї стати актором?

— Неймовірно вдячний своїм батькам за те, що дали мені можливість вирости вільною людиною. Мої батьки виховали п’ятьох доньок, а я – шостий син. У нашій родині було заведено так, що ніхто ні на кого ніколи не тиснув. Мама жодного разу мені не вказала, ким маю бути і як мені жити. Пригадую, на початку десятого класу мав конфлікт з директором школи, і через це вирішив покинути школу. Мама, коли дізналася, заплакала і запитала: «Сину, ти так вирішив? Ти впевнений, що так буде правильно?». Я сказав: так, і мама мене не переконувала. Почувався не просто дитиною, а людиною, якій довіряють. Мама завжди зі мною в усьому радилася і ставилася, як до дорослого. Такі стосунки між нами і досі.

— То через що у вас був конфлікт з директором? Через погане навчання?

— Ні. Я завжди добре вчився і добре поводився. Єдине, що я почав курити у десятому класі. Директор викладав у нашому класі математику. Коли я після перерви і перекуру зайшов до класу, директор почув запах цигарок. Почав мене при всіх сварити: «Щоб зараз мама прийшла до школи. А якщо ні, то я тобі кину документи, як собаці». Ця фраза образила мою людську гідність. І я йому сказав: «Прошу покласти мені документи на стіл. Не треба, як собаці. Я йду зі школи». У той самий день я приніс до школи заяву від мами, здав у бібліотеку усі книжки. Тижнів зо два-три сидів вдома, читав. А потім нас з мамою викликали у сільську раду, де на нас вже чекали дільничний інспектор, голова сільської ради, вчителі, директор. Просили мене, щоб повернувся до школи, переконували, що я добре вчуся, і після школи мав би вступити у вищий навчальний заклад…

Для мене принциповим тоді було, щоб директор визнав, що з дітьми так не можна говорити, не можна принижувати. Якщо директор хотів мене перевиховати, повинен був прочитати мені лекцію про шкоду куріння для здоров’я. Агресію проявляти до дітей не можна! А потім я повернувся до школи.

— А потім ви стали студентом інституту ім. І. Карпенка-Карого?

— Якщо чесно, я навіть не знав про існування цього закладу. Якось мама мого товариша прийшла і каже: «Гицлі, скільки будете штани протирати? Ви думали, куди будете вступати? Ось вам книжка, вибирайте!». Я взяв до рук цей довідник і почав шукати, де навчають артистів, бо раніше подумував про Житомирське училище культури і мистецтв. Саме з цього довідника дізнався про інститут ім. І. Карпенка-Карого. Потім із сестрою поїхав до Києва, і коли вперше потрапив у стіни інституту, відчув себе ніби в казці, це для мене було щось недосяжне, дивне, красиве. Це якраз була післяноворічна пора: ще залишилися новорічні прикраси… Я дізнався про іспити і в піднесеному настрої поїхав додому готуватися. Мені допомагав мій прекрасний вчитель української мови та літератури Станіслав Круглов. Я не вірив, що мені вдасться стати студентом цього навчального закладу, але десь на підсвідомому рівні відчував, що варто спробувати. Складав перші іспити на п’ятірки і боявся повірити, щоб не злякати цю удачу. А коли побачив своє прізвище у списках, був збентежений. По-справжньому відчув радість, вже коли приїхав на навчання.

— Вас запросив на роботу сам Богдан Ступка. Чим ви заслужили таку повагу?

— Вдячний долі, що вчився і живу у ту епоху, коли творив Богдан Сильвестрович. Я був свідком того, як Ступка творить, як ставиться до роботи. Брав з нього приклад. Богдан Сильвестрович прийшов на нашу дипломну виставу. Це був мюзикл «Чикаго». Після дипломної вистави запросили шістьох студентів до театру. І мене серед них. З першого року роботи у театрі мені давали багато ролей. Богдан Сильвестрович нас вчив, що треба любити театр, а не ролі. Дебютував я у театрі імені Франка – у виставі про Соломію Крушельницьку. За шість років роботи у театрі поруч з великим Ступкою я отримав, окрім знань, ще й багато подарунків. Завдяки Богдану Сильвестровичу театр подарував мені квартиру, а потім і звання заслуженого артиста. Ступка опікувався молодими артистами, як рідними дітьми.

Фото телеканалу «Україна».

Київ.