Ярослав НУДИК: «Як ми зуміли втриматися на сцені чверть століття? Навчилися давати один одному право на помилку»

Легендарній вокальній формації «Піккардійська Терція» – 25 років!

Чверть століття! Небагато на українській сцені колективів, які пройшли такий тривалий творчий шлях і досі перебувають у відмінній формі, випускаючи нові альбоми та гастролюючи не тільки Україною, а й світом. Як народжувалася «Терція», як знайшла своє місце під сонцем і які перспективи у гурту? Про це і багато іншого – в розмові з одним із «піккардійців» Ярославом Нудиком.

— 24 вересня 1992 року відбувся наш перший публічний виступ – у Львові, під час святкування Дня першокурсника у Франковому університеті, – пригадує Ярослав. – До того ми збиралися на репетиції, переважно в одному з класів Львівського музичного училища. І тут нам випала нагода вперше продемонструвати свою творчість на сцені перед публікою. Добре пам’ятаю імпровізований текст студентського конферансу: «Дорогі друзі! На нашій сцені – прем’єра! Свої пісні подарує вам вокальний чоловічий секстет Львівського державного музичного училища ім. Станіслава Людкевича». Так ми вперше вийшли на сцену. Сказати «вийшли» – це заголосно. Ми були у прострації. Наш товариш, який був на концерті, розповідав, що здалеку було видно, як у нас тряслися ноги… Ми зірвали овації. А перед цим виступом дали собі обіцянку: якщо люди будуть аплодувати, будемо цим ділом займатися далі. Так відбулося наше сценічне хрещення. Відтоді на сцені вже 25 років!

— За 25 років «Терція» лише одного разу змінила свій склад: у 1996-му на місце Андрія Базиликута прийшов Андрій Шавала. Вам просто пощастило знайти один одного?

— Можна й так сказати (усміхається). Гадаю, секрет нашого міцного творчого союзу у тому, що зрозуміли, що стиль а капела дозволяє відчути плече один одного. Коли стоїш на сцені, відчуваєш, що на тобі відповідальність за весь колектив: схибиш ти – підставиш інших. Це відчуття допомагає триматись у тонусі. Якщо говорити про стосунки між людьми, то за ці роки ми навчилися давати один одному право на помилку, пробачати один одному. Без цього жоден колектив, як і жодна сім’я, не втримались би. Завжди ототожнюю ці два поняття: сім’я та колектив.

— Які яскраві спогади залишилися у пам’яті з тих часів, коли ви тільки починали?

— «Терція» створилася незадовго після проголошення незалежності України. Це був час становлення держави, непростий час: така собі базарна епоха, коли усе можна було купити тільки на базарі… Водночас це був час, коли ми були молоді і повні сил. Пригадую одну кумедну історію, яку нам переповів один знайомий. Їхали у львівському трамваї бабці і обговорювали концерт, що його показало Львівське телебачення на вихідних. «А ті хлопці!» – «Так, дуже файні! Так співають, так співають – як соловейки!» – «Але шкода, що сліпі…». (Сміється). Тоді ми виступали у темних окулярах – так собі бачили наш сценічний образ. Тоді ми ще не користувалися послугами модельного агентства Оксани Караванської, тому чорні штани та біла сорочка знайшлися вдома у кожного. Поверх – камізельки, а на довершення – чорні окуляри. Але бабці у трамваї, самі того не підозрюючи, були у дечому праві. У той час у нас справді щось відбувалося із зором – ми не бачили перешкод і йшли своєю дорогою, аж поки не сіли у «Старенький трамвай», яким їдемо досі.

— Як ця пісня, що стала вашою візитівкою, потрапила до репертуару «Терції»?

— Був 1990-ий, я і мій товариш Сергій Самолюк мали дует «Курінь». І виграли якось у Львові конкурс авторської пісні. Як приз за Першу премію нам дали путівки до Югославії. Такий же приз отримав і наш колега, львівський бард Олександр Шевченко. Ми втрьох і поїхали до моря. Роззнайомилися. Шевченка не треба було довго просити поспівати – сам брав до рук гітару і заводив пісні! А пісень у нього було ого-го! На одну із них я тоді звернув особливу увагу – це була пісня про трамвай… І коли ми з «Терцією» думали над своїм репертуаром, я згадав цю річ. Приніс її на репетицію – і Дональд (Володимир Якимець, художній керівник «Піккардійської Терції». – Г. Г.) відразу придумав оте уже знамените «Вам-пам-па-ра-па-пам-пам-па-ра-па-пам-пам-па-ра-пам».

— Ще одна пісня, з якою більшість українців асоціюють «Піккардійську Терцію», – «Гей, плине кача…».

— Український народ зробив цю пісню реквіємом за героями Небесної сотні, згодом – за героями війни на сході України. У нашому репертуарі «Кача» 15 років. Виходила у двох наших альбомах: «Ельдорадо» і «Антологія. Том 2. Фольк». Коли брали «Гей, плине кача…» у свій репертуар, думали, це лемківська народна пісня. І лише після трагічних подій на Майдані з’ясувалося, що пісня – закарпатська. Написана була перед Другою світовою війною – в пам’ять про молодих січовиків-оборонців Карпатської України, які загинули у селі Красне Поле, що під Хустом. Тисина – річка Тиса. «Качка» в українській символіці означає материнство. Сама пісня – звернення хлопців, які загинули, до своїх матерів. Під час Революції гідності вперше цю пісню увімкнув Євген Нищук. Під неї у Києві провели в останню путь перших убитих – Сергія Нігояна та Михайла Жизневського, білоруса. Як нам потім розповіли, невипадково – «Кача» була улюбленою піснею Михайла…

— Від 2014-го ви чотири рази побували з концертними турами у містах сходу та півдня України…

— У 2014-му, у травні, ми ще мали концерти в Донецьку та Луганську. Тоді ще війни не було – було її передчуття… На наші виступи прийшло багато проукраїнськи налаштованих людей, незважаючи на те, що у ті дні це було небезпечно, за це можна було поплатитися… Дехто прийшов із синьо-жовтими прапорами! У наступні наші тури уже не було в графіку Донецька та Луганська… Були Краматорськ, Сєвєродонецьк, Маріуполь… Помітні зміни в українцях сходу. Ламається свідомість людей: усе попереднє життя, з усім тим, у що вірили ці люди, змінилося кардинально. Була догма про «братню Росію», аж тут «братні росіяни» починають стріляти. Так настає прозріння. Але це непростий і тривалий процес. Зараз тамтешні люди відчувають порожнечу. Бо ж і в Україну ще не до кінця вірять: російська пропаганда добре попрацювала над цим, та й досі працює… Порожнеча повинна заповнюватися новим досвідом, а для цього потрібен час. Знаєте, що нам зазвичай кажуть після концертів на сході України? Щоб частіше приїжджали. І що вони розуміють, чому нас не було там 10−15 років тому – щоб вони не починали думати… Відтак до них возили артистів та колективи, під музику яких особливо не подумаєш… Відчуваємо певну провину перед цими людьми за те, що були обділені нашою увагою. Але такі були реалії ринку… Щоправда, вперше у Донецьку ми виступали ще у 1993-му – на фестивалі «Червона рута».

— Розпочинається святкування 25-річного ювілею «Терції» і на сценах – як в Україні, так і за океаном!

— Так! Розпочнемо зі столиці.

30 вересня – наш великий сольний концерт у Києві, на сцені Національного палацу «Україна». Опісля у жовтні повеземо ювілейну програму у США та Канаду: Клівленд (13 жовтня), Виппані (14 жовтня), Чикаго (15 жовтня), Торонто (22 жовтня). Восени заплановані концерти у таких міста України: Харків (3 листопада), Полтава (26 листопада), Дніпро (27 листопада), Кропивницький (28 листопада), Запоріжжя (29 листопада), Черкаси (30 листопада). 3 грудня відсвяткуємо ювілей у рідному Львові – на сцені Львівської опери. Відбудуться концерти і у містах Західної України: Івано-Франківськ, Чернівці, Луцьк, Рівне…

Довідка «ВЗ»

«Піккардійська Терція» – унікальний колектив для української музичної культури. Від 1992-го, року свого заснування, «Терція» випустила п’ятнадцять різножанрових альбомів та збірок. Склад вокальної формації: Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Богдан Богач, Андрій Капраль, Андрій Шавала та Роман Турянин. У репертуарі «Піккардійської Терції» – понад 300 пісень у найрізноманітніших музичних стилях. На 95 відсотків це – україномовний репертуар. Хоча загалом у пісенному активі секстету є пісні 12-ма (!) мовами. У 2008 році вокальна формація удостоїлася найпрестижнішої культурно-мистецької нагороди – Національної премії України ім. Т. Шевченка.

Фото з архіву «Піккардійської Терції».