Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Найголовніше – не засмутити тренера»

Призер молодіжної першості Європи у стрибках у висоту Ірина Геращенко  готується до дорослого чемпіонату світу.

На молодіжному чемпіонаті Європи з легкої атлетики у польській Бидгощі на п’єдесталі пошани, першій і другій сходинках, стояли дві українки — Юлія Левченко та Ірина Геращенко. Дві вихованки одного тренера, Ірини Пустовойт, яка є для них не так суворою наставницею, як доброю мамою... Ірина розповіла, як після змагань вони разом із тренером утекли до Парижа. Як тренер передбачила її кохання. І як привела учениць до спортивних перемог.

- На чемпіонаті України у нас із Юлею Левченко було одне завдання: потрапити до трійки призерів і так відібратися на чемпіонат світу. А перед Лондоном ще й посперечатися за медальки молодіжного чемпіонату Європи у Бидгощі, - усміхнулася Ірина Геращенко. — Зробили все, як годиться, і не засмутили тренера. А це — найголовніше. Тепер пакуємо валізи до Лондона. Не знаю, чого чекати від чемпіонату світу... Стрибки у висоту такі непередбачувані! Сьогодні тобі вдається  все: ноги легкі, організм заряджений на високі стрибки,  і від бажання стрибати аж розриває. А завтра все може бути з точністю до навпаки... На планетарних першостях серед дорослих змагатимусь уже не вперше. Та саме лондонський чемпіонат — перший «свідомий», з певними цілями. Я дуже сильно хотіла відібратися у Лондон, змагатися на арені з олімпійськими кільцями. Хочу стрибати там у компанії найкращих атлетів світу.

- Ваша найкраща подруга Юлія Левченко водночас є однією з найбільш принципових суперниць. Як, зважаючи на це, зберігаєте теплі стосунки?

- У нас з Юлею суперники — це планка, стійки і розбіг. А також наша голова: боремося самі з собою, з хвилюванням. Буває, мені важко налаштуватися на стрибки... На змаганнях я боюся дощу. Гіршої погоди для стрибків не придумаєш! Боюся травмуватися, тому по кілька разів перестраховуюся.

На кожному старті у мене є певне завдання-мінімум. Але тренер ніколи ще не ставила за мету, що кров із носа — потрібно стрибнути. Такий підхід призведе до того, що рухи стануть скутими. І з кожною спробою організм чинитиме все більший супротив... Стрибки — це політ. А політ вимагає піднесення й розкутості. Ірина Григорівна каже, треба впіймати це відчуття.

- Це перший тренер серед усіх, з ким мені доводилося спілкуватися, який вважає, що щастя підопічних важливіше за спортивний результат…

- Це справді так. Як зазвичай працюють тренери? Витискають з учнів максимальний результат. А далі живи, як хочеш... Наша ж наставниця хоче бачити нас щасливими й реалізованими не лише в спорті, а й у житті. Мабуть, саме тому до неї тягнуться діти. Ми з Юлею — не одні у неї. Ви би бачили, скільки у нашому залі дітей! Від першачків і до дорослих. Бігають за нею, наче курчата. Вона для всіх мама. І кожен з нас з нетерпінням чекає на тренування.

- Усі учениці Ірини Пустовойт своїх хлопців у першу чергу ведуть знайомити з тренером…

- Мій хлопець також стрибає у висоту. Більш того, тренується з нами в одному манежі. Тобто тренер знала його вже давно. Та що цікаво: ще до того, як у нас із ним зав’язалися стосунки, Ірина Григорівна вже знала, що рано чи пізно у нас це станеться (сміється). Тож була задоволена, що її передбачення справдилося.

А ще нашими досягненнями переймається чоловік Ірини Григорівни. Руслан за професією військовий. Тому завжди розповідає дружині, як нам потрібно стрибати. Один раз видав: «Підберіть задні ноги». Начебто у нас іще й передні є (сміється). Руслан дивиться всі трансляції змагань, обговорює їх з дружиною, намагається бути корисним і щось порадити. Ми для нього також наче доньки.

- Яким є найдивовижніше місце, де ви побували завдяки спорту?

- Мабуть, це моя перша поїздка на міжнародні змагання — до Франції, на юнацький чемпіонат світу до Лілля. Ми з тренером там схитрували. Відзмагалися (я на тому чемпіонаті стала другою), а потім тишком-нишком сіли на поїзд і поїхали відкривати для себе Париж. Не знаючи жодної європейської мови, успішно доїхали і цілий день гуляли столицею Франції. Я побачила Ейфелеву вежу і шедеври Лувра. А ще дріботіла вузенькими вуличками, розглядаючи парижанок, вітрини магазинів і смакуючи французьку кухню у кафе...

- Із Юлею Левченко ви такі різні, і не лише за кольором волосся…

- Юля більш чіпка і цілеспрямована, аніж я. Для мене це мінус, зате для подруги — величезний плюс. У мене ж багато бажання досягти висот і вміння боротися, не опускаючи рук. Та насправді у нас багато спільного. Ми, не змовляючись, часто приходимо на тренування в однаковому одязі. А ще у нас однакові погляди на стрибок, через техніку ми ніколи не сперечаємося. Однаково сміємося. Висловлюючись, використовуємо схожі фрази. Обмінюємося книгами і музичними плей-листами. Юля мене підсадила на каву, якої я раніше взагалі не пила. Вона навіяла мені, як це смачно. І тепер я вже навіть почала розумітися на каві. Тренеру на свята ми також зазвичай даруємо каву. А одного разу на Новий рік подарували їй величезну головку сиру, який Ірина Григорівна також обожнює. «З величезними зусиллями, але ми її все-таки доїли», - ще довго згадувала вона. У нас повна гармонія.

Фото з архіву Ірини Геращенко.

Схожі новини