Галина Пагутяк

Розірвати коло української  карми може лише курс влади і суспільства на системну українізацію. Хоча зараз воно, звісно, звучить як утопія.

Я 32 роки прожила в окупації. Я її вже застала. Окупація – це коли не можна говорити правду. Спершу велику, а потім найменшу. А далі тобі затикають рота кляпом і ти так продовжуєш жити до скону.

Український ліберал закінчується на дорозі до українського села. Я в цьому переконалась давно.

Вистачило б написати цих кілька слів, бо  ця тема важлива лише для мізерної кількості людей, а вони й так усе розуміють. Решті –  аби було що їсти і випити.

Це – як дві раси, що відрізняються одна від другої наявністю мозку, або можна ще сказати, наявністю морального інстинкту.

Люди охоче міняють персональну свободу на послух, бо інфантильність у них плекають упродовж всього життя.

Старі, запрані штори й фіранки звисають з балконів, в глибині скляних акваріумів  видніються бліді обличчя, черешня зі спиляною верхівкою, бо заважала, простягає до них білі рукави.

Китайські імператори вкладали величезні ресурси у побудову Великої стіни – кожен наступний все менше розумів, на біса це потрібно, чи не краще просто мати нормальне вишколене військо і патріотичне населення, готове дати відсіч загарбникам.

Навіть  агонізуючи, кістлява рука влади буде намагатися знищити українську мову як  опору української держави.

Сучасна українська література  як явище  постала із постколоніальної свідомості, і як тільки ця свідомість перестане домінувати в нашому суспільстві, відбудеться  прорив і в літературі. А Тарас Шевченко в нас один на всі віки й іншого не буде.

Під тиском несприятливих обставин і реальної загрози втратити державу, українці починають потрохи прозрівати, не чекаючи Месії.

Завершуємо цей рік з глибоким почуттям сорому.

Тепер люблять казати про дно, на яке опускається влада і суспільство обивателів, що таке-от обрало.

Добровільна лояльність до політики, яку проводить кожна влада, виникає радше з вигоди, аніж з примусу чи страху 

Франко – як терен у нозі для тих, хто хоче, аби в Україні була Європа чи Москва, лише не Україна.

Знаєте, як працюють «чорні археологи», по-старому, розкрадачі гробниць? Приїжджають на місце військових поховань з металошукачем, роблять дірку, де запікає, забирають нагрудні знаки і йдуть собі. Знайшов-викопав – продав.  Слави їм не потрібно, бо за це начебто карають.

Усі шапки летять в бік «гнилої» творчої інтелігенції, яка буцімто нічого не робила 28 років, не виховувала націю, була або лицемірною, або ліберальною.

Це не лише про майбутні вибори. Радше — взагалі.

Через байдужість людей і влади може зникнути унікальна пам’ятка.

Перші враження від Донбасу.

Ми їхали з дочкою в Румунію, на свою історичну батьківщину.

Про трагедію поблизу Добромиля мовчали 70 років.

Хтось розікрав плити з місцевого єврейського цвинтаря, а хтось зібрав їх у Стіну пам’яті.

Єдиний порятунок України – у колективній відповідальності.