Імперії зникли, Румунія залишилась

Мого діда по матері звали Григорій Басараб. Він ніколи не забував, звідки коріння його роду, який у XV столітті осів в Урожі. Візу я мала польську, але з нею можна їхати і в Румунію. Спершу потягом до Солотвина, а тоді пішки через дерев’яний міст, пройшовши прикордонний контроль без жодних черг.І зразу починається місто Сігет Мармароський, десь таке, як наш Самбір. Звідти ми мали вирушити у Трансільванію.

«Бо хочуть знати мову свого народу»

Напередодні я дізналась, що в Сігеті є єдиний в Румунії український ліцей, і вирішила туди зайти. Може, вдасться дізнатись щось безпосередньо від працівників про мовну ситуацію в румунському прикордонні, адже колись Солотвино і Сігет були одним містом. Взяла свою книжку в подарунок. Ліцей виявився на головній площі міста. Український ліцей імені Тараса Шевченка. Секретар покликав директора, пана Касіяна. Його здивувало, що я прийшла просто з цікавості, хай навіть як українська письменниця. Шукати українське поза Україною у нас не звикли.

У ліцеї навчаються діти з різних сіл та містечок, усього 170. Сам ліцей виник ще у 1944 році. Правда, його потім закрили, і роботу відновив 19 років тому. Подумала, що туристи з України могли б приносити туди бодай по дві українські книжки для бібліотеки ліцею, але ми до такого альтруїзму, видно, не готові. Розмова була недовгою, але я пообіцяла приїхати навесні ще. Привезти книги і зустрітись з учнями. Спитала, якщо діти продовжують далі навчатись у румунських вищих навчальних закладах, то який сенс їм вивчати українську мову? Я ж прибула з України, де можна не вивчати державну мову взагалі. Директор саме повернувся з Києва, у нього теж не було ілюзій щодо приниженого становища державної мови в Україні. Відповів дещо виклично: “Бо хочуть знати мову свого народу!” Річ у тім, що українці Румунії розмовляють діалектом, який важко зрозуміти людині з України, де ми всі послуговуємось літературною мовою.

У Солотвині вивіски дублюються угорською мовою, бо Мармарощина довгий час належала до Угорщини. Проте на території Румунії, в Сігеті, панує виключно румунська мова, без жодних тобі мовних хартій, які вперто нав’язують нам мову одвічного ворога і колонізатора, зводячи нанівець оборону державної мови.

Саме містечко не є тим вилизаним європейським раєм, який починає дратувати. Воно гарне і живе, з багатьма храмами в готичному стилі, чистими вулицями, тихими людьми. Я не знаю, що вигадують туристичні фірми, попереджаючи про злодіїв і жебраків, які підстерігають необачних туристів. Жебраків я бачила за три дні, може, чотирьох, причому не нахабних. Злодії не траплялись взагалі. Так само у більш туристичних Клужі і Бая-Маре. Ми з дочкою взагалі не вирізнялись у натовпі як іноземці. І те, що тут кожен другий розуміє англійську, навіть старші люди, дуже зручно.

Літні жінки ходять в шалянових хустках, і ці хустки стосами продаються на ринку, як і шалянові спідниці та блузки з фальбанками. А чоловіки ходять у капелюхах.

Ці високі дахи з червоної черепиці, ці сливові сади — у мене аж серце защеміло. Мій дідо побудував хату і накрив її такою самою дахівкою, і посадив сливовий сад. І моя бабця мала хустку з тим самим візерунком. І ті гори, які бачиш звідусіль, і ріки, через які перекинуті гнучкі дерев’яні місточки, і обороги. Все це впізнаване і рідне. І не таке сумне, бо про Румунію є кому подбати. І оті казкові будиночки з дерев’яною різьбою не знесе бульдозер, щоб побудувати чергову халабуду торгового центру. Їх захищає закон. У цьому прекрасному осінньому світі мовний фон був наче дзюрчання струмка — начебто впізнаваний, але надто стрімкий, щоб збагнути звучання слів.

Трансільванія — окраєць імперій

Румунія пережила не одну імперію, починаючи від Римської і закінчуючи імперією Габсбургів. Імперії зникли — країна залишилась, її голову вінчає прекрасна і моторошна Трансільванія, місце дії романів Брема Стокера і Дена Сіммонса. Стригої, по нашому опирі, створили тут свою цивілізацію, і туристи зі всього світу злітаються сюди як метелики на свічку. Ми ж з дочкою, попри те, що любимо всілякі жахіття і привидів, їхали насамперед на свою історичну батьківщину. Хоча містики теж очікували.

Із Сігету Мармароського виїхали до другого за величиною міста Румунії, Клужа-Напоки. Обшарпаний зовні, але пристойний всередині потяг, що складався з двох вагонів, 5 годин їхав через гори. Неймовірної краси краєвиди, хати впритул до колії, овечки і майже повне безлюддя у вечір п’ятниці — ми дивились на все це, доки не стемніло.

Всю поїздку мене дивувало, чому всюди так мало людей, навіть у Клужі. Пізно ввечері, керуючись картою, ми йшли до винайнятого помешкання похмурими вулицями, де машини були припарковані на тротуарах. Дуже багато машин і зовсім мало людей. «Дивись, - сказала я дочці. — Це ж Євросоюз, а місця для паркувань нема зовсім. А нам кожен тицяє під ніс, що українці не доросли до Євросоюзу».

Старі забудови міст, історичні центри не викликали у мене жодного містичного трепету, натомість квартали часів соціалістичної Румунії - то було реально страшно. І потворно. Мені нагадали вони автостанцію у Раві-Руській: з пощербленими плитами, звідки стирчить арматура, і самотнім міськкомом з незмінними сріблястими ялинами, подекуди панно з робітниками у касках. Чи мені так здалося, але румуни досі бояться повернення Чаушеску, і бояться його привида більше, ніж Влада Цепеша, який для них був борцем проти турецьких окупантів, національним героєм, а не вампіром Дракулою, як для решти світу. Я не була цього разу в туристичних центрах, пов’язаних з іменем трансільванського воєводи — Сигішоарі, Брашові, де, напевно, така сама вахканалія, як і у Львові, з дешевими трюками.Справжні мандрівники скептично ставляться до гламурного туризму.

Клуж — місто з розкішними палацами, романтичними віллами, готичними соборами, університетом, пам’ятниками, без сувенірних яток, розраховане на вибагливих туристів, які здатні оцінити справжню красу неповторних будівель, ботанічного саду і міського парку, каналів посеред міста, і здригатися від останніх архітектурних вищирів доби Чаушеску. Це — місто для праці й життя, хоча тут не бракує ні готелів, ні кав’ярень, ні винних погребів з місцевим вином.

А на головній ринковій площі того дня був Книжковий фестиваль з виключно румунською літературою. Багато книг з етнології, історії Румунії, філософської літератури. Тут освоїли вже видання романів-коміксів, арт-буків. Поліграфія найвищої якості. А в нас, згадуючи недобрим словом львівський Форум видавців, ніяк не закінчиться колоніальна доба з жахливим і бездарним оформленням книг і рабським схилянням перед чужоземними авторами.

Бая-Маре - теж трансільванське місто, за півтори години від українського кордону, здивувало зачиненими крамницями у неділю, без жодних поступок туристам. Правда, продуктові крамниці працювали. Місто — невелике, десь як наш Дрогобич, але дуже привабливе для туристів особливим колоритом без глянцю. Вхід на вежу XIV століття, де все облаштоване і зручне, щоб люди могли відпочити і навіть розважитись, безкоштовний. Прибутків від продажу квитків не вистачить на утримання все одно, а промоція — шляхетна.

Тут я згадала Дівочу вежу в небідному Стамбулі, куди стояла величезна черга і треба було заплатити 10 лір, чи навіть Мар’яцький костел у Кракові. Скількох людей відштовхує така меркантильність. На жаль, у нас було мало часу на Бая-Маре, і хочеться туди приїхати на довше.

Гори видно звідусіль.Таке відчуття, що ти у їхньому кільці. Десь там фортеці даків, водоспади, густі ліси, тиcячолітні дороги, а тут - поля кукурудзи, виноградники. Дерев’яні різьблені ґанки і ворота з тотемними стовпами, одвічна черепиця, гонта і, звичайно, сливові сади.Всі імперії перемолола Румунія, всі культури, скинула ненависного диктатора, і хай румуни нині їдуть на заробітки в Італію, але промисловість потрохи розвивається, і я щиро за них рада. Їм є куди вертатись і є чим пишатись.

А міст через Тису… Смішно.Румунська половина рівненька, доглянута, а на українському боці страшно підійти до перил — дошки дихають на ладан.