19 годин поспіль шила костюми, не розгинаючи спини…

Поляки цінують українських заробітчанок за відповідальність  і чесність.

«Рученьки  терпнуть,  злипаються  віченьки. Боже,  чи  довго  тягти? З  раннього  ранку  до  пізньої  ніченьки голкою  денно  верти». Вірш «Швачка» Павло Грабовський написав у 1894 році…

…Пані Галина свого часу закінчила швейне училище, але постійної роботи у своєму забутому Богом і людьми райцентрі не мала. Перебивалась випадковими заробітками: то сусідам штани підкоротить, то подругам спідниці пошиє. Але з тих копійок, що мала за таку роботу, не проживеш. Чоловік також постійної роботи не мав, а двійко дітей треба «підняти», вивчити. Тож, як тисячі українок, поїхала на чужину на заробітки.

Неподалік Варшави молоде подружжя у підвалі власного будинку облаштувало невеликий підпільний цех з пошиву жіночих костюмів. На роботу взяли Галю та її куму. Жили жінки поруч у маленькій прибудові. Там хіба що спали. Бо працювали по… 19 годин на добу: з п’ятої ранку до 12 ночі. Без перерви на обід. Замість обіду — горнятко кави та канапка, які робили собі прямо там, у цеху, по суті, не відриваючись від виробництва. Каву, згадує пані Галина, пили “відрами”, щоб спати не хотілось. Через  це мала проблеми з кістками. Мабуть, увесь кальцій з кісток та кава вимила. На тиждень мали один вихідний — неділю. Тоді й відсиплялися.

У такому нелюдському темпі жінка працювала кілька років. Каже, могли працювати і без “фанатизму”, але господиня казала: “Чим більше костюмів пошиєте, тим більше заробите і ви, і я”.

Пані Галина шила піджаки, її напарниця — спідниці. Працювали як конвеєр. З часом так набили руку, що за робочий день примудрялися зшити більш як сотню костюмів. За зміну отримували приблизно по 45 доларів кожна.

Господарі до українських наймичок ставилися нормально. Не принижували, не ображали. Бувало, на свята до свого столу запрошували. “Якось у пана був день народження. Святкували вдома, — пригадує жінка. — Ми, як завжди, працювали, не підводячи голови. Десь об одинадцятій вечора пан до нас спустився і запросив на чарочку. Не горіли бажанням йти. Були втомлені і мріяли лише про відпочинок. Але він наполягав. Довелось зупиняти швейні машинки і йти на забаву. Це була субота, тішило, що завтра відіспимося. Трохи посвяткували та й пішли до себе спати. А на другий день господиня прийшла до нас десь коло обіду і нагадала, що вчора роботу не закінчили. Мусили у неділю йти у цех і дошивати суботню норму”.

Костюми від українських кравчинь польське подружжя продавало в Росію. Казали, що ринок там бездонний. Попит на них був шалений, тож з часом поляки взяли на роботу ще двох українок. Відтоді почалися проблеми. Одна з новоприбулих фізично не витримувала майже цілодобової праці. Оскільки не могла швидко і якісно шити нарівні з іншими, їй доручили прасувати вже готові вироби. Але й тут не давала собі ради. Псувала речі або ж погано прасувала, а штрафи за збитки ділили на всіх. Виникали сварки і на побутовому рівні. Наприклад, з холодильника зникала їжа, були дрібні крадіжки грошей. Одне слово, пані Галина вирішила шукати іншу роботу, не таку виснажливу.  Тим паче, й очі почали підводити, і здоров’я погіршилося.

Якраз знайома розповіла, що є робота опікунки за бабцею, якій вже добряче за дев’яносто років. Старенька — лежача, майже не встає, не ходить. Жити треба разом з бабцею в однокімнатній квартирі. В обов’язки входить прибирання помешкання та готування їжі. Зарплата невелика -  450 євро, але харчування за рахунок працедавця. Раз чи два  на тиждень син бабусі, також вже пенсіонер, привозив продукти, з яких пані Галина готувала і для старенької, і для себе. Часом чоловік залишав їй невеликі гроші, щоб дещо докупила. Звіту за витрачені гроші не вимагав, довіряв. Але, бувало, й перевіряв. Одного разу, десь у перші дні роботи, пані Галина брала з шафи постіль, щоб постелити своїй підопічній чисту, і побачила серед постільної білизни 50 євро. Звичайно, до них навіть не доторкнулася. Лишила там, де лежали. Припускає, в такий спосіб її перевіряли на чесність. Хоча, каже, може, справді хтось їх там випадково забув…

З хати рідко виходила. Хіба в магазин по хліб та у неділю зранку в українську церкву.

Бабця опікунку з України дуже любила. Коли прийшла на роботу, старенька була у досить занедбаному стані, мала пролежні. Попередня доглядальниця, до речі, полячка, не дуже відповідально ставилась до своїх обов’язків. Галина мала з собою помічну настоянку з лілії, якою за два тижні пролежні вилікувала. Щоранку свою підопічну мила, робила масажі, зачісувала. Каже, ставилась до старенької, як   до рідної матері.

Оскільки бабця весь час лежала, часто дрімала,  Галина мала багато вільного часу. Без роботи сидіти не звикла, тож відремонтувала усю постіль, що була, та одяг старенької, зашила дірочки, пришила ґудзики. Коли родичі дізналися, що вміє шити, також приносили речі на ремонт. Пропонували за додаткову роботу доплатити, але вона гроші брати відмовлялась. Все одно мала вільний час…

На Різдво працедавці відпустили жінку додому, але за її доброту й відповідальність зробили подарунок: придбали їй квиток на літак з Варшави до Львова і назад. Коли минулого разу їздила додому, то добиралася в один бік 20 годин через жахливі черги на кордоні. Тож польські працедавці пожаліли жінку, аби нормально, а головне, вчасно приїхала до родини на свято. Ну і, звісно, повернулася до них на роботу. Бо, казали, іншої доглядальниці не хочуть. На неї молилися…