До Відня як не на бал, то хоч на екскурсію!

Вірите у любов з першого погляду? А я вірю. Якось побачила по телевізору сюжет, у якому журналістка так гарно розповідала про Відень, що я, жодного разу не побувавши там, — вже його любила. Коли випала нагода поїхати у столицю Австрії, ані секунди не вагалася.

Коли Святий Миколай і Чорт довідалися, що ми з України, із задоволенням стали до знимки.

Попри те, що у Відні я була лише один день, тішилася, що побачу на власні очі, як виглядає місто чудових соборів, Віденського балу і шопінгу. Практично усі пам’ятки архітектури у Відні ніби навмисне “позбирали” у центрі, тому не треба аж так багато часу, щоб обійти усі туристичні місця. А якщо ще й тямущий гід, то можна вважати, що пощастило двічі. Моя подруга — директор туристичної фірми “Карпатія-Галич-Тур” Любов Микитка — багато років знає гіда Наташу, котра ще за совєтів виїхала з Росії до Австрії і вже давно є громадянкою цієї країни. Наташа приїхала за нами стареньким “Мерседесом” зі своїм вірним другом — вівчаркою, що гонорово вмостилася за задньому сидінні і вперто не хотіла посуватися. За ті кілька хвилин, поки ми їхали до центру, Наташа розповіла коротко історію країни. За вікнами, як кінокадри з історичного фільму у форматі 3D, миготіли будинки і вулички старого Відня. Столиця Австрії — це місто-свято! На перший погляд може здатися, що тут ніхто не працює, усі лише відпочивають: сидять у кафе і спацерують вулицями. Ще я зауважила, що у Відні море красивих чоловіків. Усі як на підбір!

У самісінькому серці австрійської столиці “курсує” королівський вид транспорту — старовинні карети, у які запряжені доглянуті і, мабуть, дуже дорогі коні.

Людвіг ван Бетховен помер у Відні. Тому пам’ятник композитору встановлено у центрі.

Припаркувавшись ближче до Віденської опери, ми пішли дивитися на всесвітньо відомий собор Святого Штефана, у підвалах якого, за легендою, ховали жителів Відня. Це — величний собор, красу якого не зможе описати навіть найталановитіший письменник. Не маючи такого таланту, не беруся за таке високе мистецтво, скажу лише, що усе треба бачити на власні очі. Собор будували протягом кількох століть, починаючи з ХІІ століття. Покровитель Відня — святий Штефан — перший християнський мученик, день пам’яті якого святкують 26 грудня. На стінах собору можна побачити міри довжини, розміру і ваги, за якими у Середньовіччі перевіряли товар при покупці, бо ж раніше перед собором була торгова площа. Тканину відміряли за довжиною, і будь-який покупець міг підійти до собору і перевірити, чи не обрахував його хитрий продавець. Мірка для хліба залишилася і досі. Це круг з діаметром на півметра. Якщо виявляли “недостачу”, торговців-шахраїв садили у величезний кошик і на очах у поважної публіки занурювали у Дунай. А торгувати потім з “підмоченою репута­цією” було неможливо, бо на таку захоплюючу подію збиралося море народу.

У Відні справді є на що подивитися, але окремі пам’ятки архітектури заслуговують особливої уваги. Як-от площа Хельденплац, що отримала популярність після виступу на ній Адольфа Гітлера, який оголосив про входження Австрії до складу Третього Рейху. Площа примикає до палацу Хофбург (резиденція монархів), збудованого у середині ХІХ століття за ініціативи імператора Франца Йосифа. На площі стоять Новий Палац, Леопольдівський корпус і Зовнішні фортечні ворота, які ще називають Аркою Героїв. Мабуть, через це площу згодом почали називати площею Героїв.

Наташа повезла нас у Музей військової історії, на площі перед яким відбувалося святкування Середньовічного Різдва. Гуляли тут і різдвяні персонажі — Святий Миколай і Чорт. У Миколая був величезний мішок, з якого він витягав подарунки дітям. Чорт при цьому цікавився, чи чемна дитина. Не було ажіотажу, діти не висли на Миколаєві і не тягнули за шубу, мовляв, я тут найчемніший, давай, діду, подарунок.

Кайзер Леопольд I у центрі Відня у 1679 році під час епідемії чуми збудував дерев’яну колону. У 1693 р. її замінили мармуровою.

Продавці, одягнуті у старовинний одяг, торгували всіляким крамом. Ну і, звичайно, напоями. Ми підійшли до однієї ятки, у якій пропонували на вибір медовуху. Наташа поспілкувалася з продавцем, і він нам налив у “наперстки” кілька видів цього солодкого трунку. Думав, що ми хочемо купити... А поруч на вогні кипів пунш. В одному казані — яблучний, в іншому — абрикосовий. Подають пунш у високих склянках, більше схожих на вазу для квітів. До гарячого компоту доливають трошки горілки. Власне трошки — для смаку. Коштує таке пиття 10 євро (разом зі склянкою). Коли повернете посуд, отримаєте 6 євро. От і виходить: склянка компоту з кількома краплями горілки коштує на наші гроші майже 45 гривень... Не нап’єшся! Пунш, до речі, продають не лише на святі. Його пропонують на кожному кроці, усі ходять з тими “вазами” і попивають гарячий напій з горілкою. Але п’яних я не бачила. Попри те, що на вулицях море туристів, всюди чисто. Коли Наташа виводила собаку з машини, до повідка прив’язувала одноразові пакети — це на випадок, якщо вірний друг захоче у туалет. Одне слово, Європа!

Кілька годин нам залишалося на шопінг. Тут, у центрі, магазини з брендовим одягом, прикраси з камінням Сваровскі. Але є і магазини, де одяг можна купити на будь-який смак і гаманець. Тут можна провести не лише кілька годин, а й кілька днів. Як тут красиво і зручно. Складається враження, що у цьому австрійському місті все зроблено в ім’я людини. Скажімо, вхід інвалідам полегшено максимально. Будь-який магазин, у якому більш ніж два поверхи, обладнаний ліфтом. Так само і на станціях метро. Усюди є парапети для візочків, навіть і у музеях. На вулицях і у магазинах бачила людей в інвалідних візках, але вони не почуваються “другосортними” у цій країні. То чому ж наші інваліди живуть в умовах, коли навіть на вулицю вийти не можуть?!

Я вже казала, що тут багато кафе і ресторанів, але Наташа нам запропонувала відвідати “Розенбергер”. Це мережа кафе, щось на кшталт нашої “Пузатої хати”, де ціни не кусаються. Там самообслуговування. Рахунок виставляють за розміром тарілки. Набираєш їди на маленьку тарілку і платиш 3 євро. За більшу — 5.

До речі, можна поїсти і на вулиці просто неба. Бачила, як австріячки у норкових шубах, не соромлячись, наминали сосиски і запивали пуншем біля кіоску. Нічого непристойного у тому, щоб з’їсти сосиску на вулиці, в Європі нема!

Автор дякує за організацію поїздки туристичній фірмі “Карпатія-Галич-Тур”.