«Краще жити під обстрілами, але вільними — ніж без обстрілів, але з російськими поганцями!»

11 листопада спливає рік відтоді, як Збройні сили України визволити Херсон від окупаційних російських військ. Як жителі цього обласного центру перебули восьмимісячну навалу ворога, як йому опиралися, з яким нетерпінням чекали рідної армії, і чим живуть нині - можна відчути з емоційного інтерв'ю, яке кореспондентові «Високого Замку» дав один з місцевих патріотів, непосидющий волонтер Олег Акимченков. Не буде помилкою сказати, що ця працьовита, залюблена в Україну, щира, відверта людина уособлювала рух опору, а зараз є одним із тисяч ентузіастів, які вдихають нове життя у сплюндровану окупантами Херсонщину.

Через вікно бачив усіх зрадників, які ходили в окупаційну комендатуру

— 12 місяців тому ваше рідне місто визволили від росіян, від окупантів…

— Ні-ні, не від росіян! Від рашистів і піда…ів! Жаль, що не можете повністю відтворити друге моє слово.

— Бачимо, вас переповнюють емоції, спричинені війною. А як ви жили до неї? Чим займалися?

— Мене звати Олег Акимченков. Все життя я чомусь був росіянином за національністю. А спілкуватися з вами буду українською — вчуся добре розмовляти нею. Зі школи пам’ятаю Шевченкові рядки:

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом…

Колись я подивився, де народився мій тато — у Брянській області, за 30 км від кордону із Сумщиною, Чернігівщиною. Це тоді була Україна. Тож я дуже радий, що жодного відношення до росіян не маю…

Мені зараз повних 57 років. Приватний підприємець — дизайнер-стиліст одягу. Від 1984 року до нинішнього дня займаюся його пошиттям і ремонтом. Маю свої салони-ательє у Херсоні. Перша моя спеціальність — кравець верхнього чоловічого одягу. У мене три вищі освіти, зокрема, економічна. Є магістром у сфері держслужби і місцевого самоврядування. Був депутатом Херсонської міськради у 2006−2015 роках від партії «Батьківщина».

— Де вас застала російська окупація?

— У Херсоні. Коли розпочалася велика війна, ми, поки не прийшли рашисти, організували охорону міста. Протягом березня-квітня 2022-го займалися доставкою гуманітарних вантажів за маршрутом Херсон — Снігурівка — Миколаїв. На Пасху цю дорогу закрили. Від червня разом зі свою командою я почав їздити за гуманітаркою по дорозі Херсон — Олешки — Василівка — Запоріжжя (загалом було 24 таких рейсів). Привезену їжу, речі першої потреби, ліки роздавали бабусям…

Живу я в центрі міста, тому через вікно бачив усіх зрадників, які ходили в окупаційну комендатуру.

— Кажуть, ви побували у полоні окупантів…

— 5 серпня минулого року вони забрали мене до себе, у розташування одного з пансіонатів. Там я пробув 71 добу. Двоє моїх друзів досі знаходяться «на Луб’янці» у москві. А мене, можна сказати, врятував Бог. Перед затриманням я встиг викинути свою сумку — тож ніякого компромату окупанти на мене не знайшли. Через брак доказів мене 15 жовтня випустили. Дочекався визволення Херсона, зустрів наших. Зараз продовжую займатися волонтерством, раз у три місяці привожу гуманітарні вантажі з Польщі. У мене з другом є свій фонд допомоги херсонцям. Після визволення рідного міста відновилася робота мого ательє.

— Херсон дуже близько до Криму, звідти рашисти завдали одного з головних ударів…

— Ми ще раніше знали, що насувається біда. Якось до знайомої жіночки подзвонив її друг і сказав, що війна розпочнеться у лютому, між 17−25 числом. А під ранок на 24-е нам хтось подзвонив і повідомив: почалося! Сказав, що російські танки вже підходять до Олешок…

26 лютого ми, прості херсонці, чоловік десь зо півтисячі, зібралися біля мерії, щоб вирішити, як будемо охороняти місто. Херсон розділили на десять секторів. Мені для контролю дістався центр, бо я там жив.

— Охороняли від кого? Від диверсантів?

— Від наркоманів, злодіїв, мародерів та всякої іншої «мразі». Організували колцентр, з’ясовували, кому потрібні хліб, молоко, ліки. Люди почувалися розгубленими — тому все необхідне ми їм довозили.

— А обласна, міська влада не почувалася розгубленою?

— Нікого не було. Не видно було ні поліції, ні СБушників, ні представників міської ради. Мер міста Колихаєв виявився зрадником. На місці крутився сумновідомий депутат Сальдо. Він знав, чому крутиться — зрадив Україну…

Хлопець з українським прапором стрибнув на російський бетеер…

— Кажете про свідомих херсонців, які організували захист міста. А чи знаєте таких, що виглядали ворога?

— Спочатку таких не бачили, вони ховалися. А потім з’явилися. Один з таких зрадників був і у нашій групі - санітар Даніїл. Він ще у нас у театрі співав…

— А як більшість херсонців зустріли окупантів?

— 1−2 березня рашисти вже були у Херсоні. Зустріли їх наші люди аж ніяк не з квітами і не з хлібом-сіллю. У місті відбулося зо шість дуже потужних мітингів. Військові рф (у них дещо інша специфіка спілкування з народом, ніж у силовиків) сприйняли це більш-менш спокійно, хіба що трохи постріляли у повітря, щоб ми розійшлися. А от коли заїхали феесбешники і представники росгвардії, розпочався терор і пресинг. Ми бачили у натовпі і зрадників, і провокаторів. Люди пручалися, нападали на росіян. Один наш хлопець з українським прапором стрибнув на російських бетеер… Ми стримували відчайдухів, щоб вони не постраждали. Казали їм: не треба проявляти геройство — треба себе зберегти, щоб згодом принести якусь користь своїй Батьківщині, своєму місту.

У мене був діалог з одним із російських офіцерів, псковським десантником. Він казав: «Чого ви кричите? Он прапор український висить! Тут — Україна…» Запитую його: «А під чиїм протекторатом?» А він через маску шкіриться…

— За яких обставин вас заарештували?

— Це сталося під Василівкою. Рашисти полювали за моїм товаришем, який займався деякими цікавими справами. А ми з ним у той час були в одній машині, яка їхала за гуманітарною допомогою. Затримали його, а заодно і мене. Була наводка, хтось нас здав. феесбешники все про всіх знають. Якщо не знають, то дізнаються про це протягом 10 хвилин…

Зранку нас вивели з камери, одягли кайданки, на голову натягнули пакети — і повезли у Мелітополь. Трохи побили нас там палицями.

Звідти феесбешники доставили мене у Херсон, знову побили палицями, повісили на ґрати, годин десять на них провисів. Через шість днів мене перевезли в Олешки…

— У чому вас звинувачували?

— Не знаю. Жодних претензій мені не висловлювали. Нічого на мене не нарили… Тому більше не знущалися наді мною. А от іншим так не пощастило. рашисти їх жорстоко катували, щупи під струмом засовували їм у пах, били палицями. І вбивали людей, топили їх у річці. Все це було.

— Як вдалося вийти з полону?

— У те, що це сталося, ніхто не міг повірити. А я знаю, що це Бог мені дав свободу. Нас викликали, вимагали написати заяви, що претензій до них не маємо, після чого сказали, що ми — вільні.

Я поїхав додому. Більше мене не діставали, не шукали.

У Херсоні ще залишилося багато симпатиків ворога

— Херсонці чекали на українську армію?

— Вони чекали на неї відразу ж після окупації! Кожний день, кожну хвилину. У Херсоні було і підпілля, і партизани. На стінах українські гасла писали. Синьо-жовті стрічки вішали. Я їх нашив п’ять тисяч штук і роздав людям, щоб рознесли.

Разом з іншими я зустрічав наших військових. Люди плакали, обнімалися.

Була ейфорія радості.

Ви не повірите: від того моменту, коли наші воїни увійшли у Херсон, на площу Свободи, нашим людям відразу стало дихати легше. У мене це відчуття було і раніше — коли з окупованого Херсону їхав за гуманітарною допомогою на вільну територію України. Тільки зустрінеш наших — на душі стає легко. Їдеш у зворотній бік, в окупований Херсон — на серці робиться тяжко. Ніби ж то повітря всюди одне і те ж — але оті разючі відчуття тебе переслідують.

— Херсон зараз вільний від рашистів. Але спокою ви не маєте…

— Звичайно, що тяжко. Але, знаєте, що я вам скажу: краще жити під обстрілами, але разом зі своїми людьми, і бути вільними — аніж жити без обстрілів, але з російськими поганцями…

— У вас не було наміру виїхати із прифронтового Херсона у більш спокійні місця в Україні?

— Мої рідні виїхали. Вони знали, що мене як волонтера можуть заарештувати — щоб потім шантажувати. А я вирішив не виїжджати. Знав, що рано чи пізно ЗСУ нас визволять.

— Це правда, що зараз шиєте одяг для наших військових?

— Я не шию — ремонтую його їм. І продовжую займатися волонтерською діяльністю.

— Вірите, що українська армія звільнить і лівий берег Дніпра?

— Звичайно! Без варіантів! Певно, що вона звільнить і всю решту окуповану територію України. На лівому березі є ті, що дуже чекають ЗСУ. Хоча є і такі, що не чекають.

— У Херсоні ще залишилися ті, що сумують за російським «триколором»?

— Їх дуже багато. Залишилися коректувальники вогню. СБУ працює над цим, ловить тих, хто працює на ворога.

— У першу річницю визволення Херсону від рашистів святкову чарку коньяку разом з друзями вип'єте?

— Звичайно. Але головне — не випити, а порадіти тому, що ми — вільні.