«Та які вони шпигуни?! Звичайні шофери…»

Під час російсько-української війни кілька тисяч наших співвітчизників волею драматичних обставин потрапили у полон до ворога. За останні 15 місяців неймовірними зусиллями вдалося визволити з неволі 2280 осіб, вони уже вдома. Але чимало бранців і далі залишаються на чужині. Невільників з України утримують і на території білорусі, яка є союзником росії, її військовим сателітом. Випадок, про який вам розповімо, стосується не військових, а наших цивільних громадян, які опинилися у в’язницях «сябрів» за надуманими звинуваченнями. Як це не прикро, але долями цих заручників українські чиновники особливо не переймаються. Увесь тягар боротьби за свободу цих людей ліг на плечі їхніх рідних.

«Не знали, чи наші хлопці живі…»

Біда у три помешкання жителів Кове­ля постукала 22 лютого 2022 року, за дві доби до повномасштабного вторгнен­ня росіян в Україну. Того дня екіпаж авто­буса у складі водія Михайла Столярчука, його напарника-племінника Дмитра Гуді­ка і кондуктора Ігоря Дерка вирушив за міжнародним маршрутом Львів — брест. Однак з рейсу не повернувся. На зворот­ному шляху на пропускному пункті «Ма­крани» український автобус зупинили, його пасажирів висадили, а водіїв запро­торили у машину і повезли у невідомому напрямку.

— Ми шукали своїх хлопців протягом місяця, не знали, чи вони живі, — згадує кореспонденту «Високого Замку» дружи­на одного зі зниклих Тетяна Столярчук. — Вийшли на своїх білоруських знайомих, і через них дізналися, що наших рідних за­тримало білоруське кагебе…

Через три місяці після зникнення чоло­віка пані Тетяна, мати двох малолітніх ді­тей, на свій страх і ризик поїхала у біло­русь. Добиралася туди через польський кордон. Домоглася зустрічі зі слідчим. Пе­ред тим підписала купу паперів про «не­розголошення державної таємниці». Таку ж підписку давали і білоруські адвока­ти, які захищали українців. Спецслужби їх попередили: якщо комусь розкажуть про справу, яку ведуть, стануть «невиїзними» з білорусі упродовж п’яти років.

Із розмови зі слідчим українка так і не довідалася, за що саме запроторили за ґрати її Михайла й племінника Дми­тра (кондуктора Ігоря Дерка тамтеш­ня влада невдовзі після затримання від­пустила). Лише через дев’ять місяців, 24 листопада 2022 року, коли відбувся за­критий суд, пані Тетяна почула присуд бі­лоруської Феміди. Українців звинувати­ли в «агентурній діяльності», яка начебто була спрямована (цитуємо мовою ори­гіналу)… «на причинение вреда нацио­нальной безопасности республики бела­русь». Як наслідок, Михайла Столярчука позбавили волі на шість, а Дмитра Гудіка — на п’ять років.

Згодом лукашенківське телебачен­ня нагодувало своїх глядачів черговою «сенсацією»: затримано українських шпигунів! Як стверджували промосков­ські пропагандисти, Столярчук і Гудік, крім пасажирів, свого часу перевозили через кордон ще й контрабанду. На цьо­му начебто їх і спіймали українські спец­служби. А потім нібито залучили до співпраці - давали завдання під час поїздок у білорусь фотографувати військову тех­ніку й передавати цю та іншу секретну ін­формацію СБУ…

— Та які там шпигуни?! — спересердя каже на ці звинувачення Тетяна Столяр­чук. — Вони — звичайні шофери!

Можливо, допоможе наш посол у Мінську?

36-річного Михайла і 23-річного Дми­тра, які кілька місяців провели у брест­ському СІЗО № 7, відправили у різні ко­лонії: Столярчук відбуває призначений тюремний термін у вітебській облас­ті, його племінник — у могильові. Їхні ро­дичі просили українського консула від­відати наших хлопців. Але, схоже, його до засуджених не допускають. Адвока­ти порадили: для полегшення їхньої долі Україні треба домовитися з білоруссю про екстрадицію своїх громадян — щоб вони відбували покарання на батьківщи­ні. Це передбачають чинні двосторонні міждержавні угоди. Для початку потрібне відповідне клопотання з боку засудже­них чи їхніх родичів. А далі за роботу ві­зьмуться державні органи — надішлють до мінська офіційний запит.

Відповідні заяви Михайло Столяр­чук і Дмитро Гудік написали. Але у наших владних кабінетах їм і аналогічним кло­потанням родичів з Ковеля ходу чомусь не дають. Заступник міністра юстиції Іри­на Мудра повідомила Марію Гудік, матір Дмитра, що «передача громадян Укра­їни, засуджених у республіці білорусь, для подальшого відбування покарання в Україні, в рамках механізму, передбаче­ного Договором і КПК України, на цей час не здійснюється». Пояснила це дією во­єнного стану, тією обставиною, що згід­но з Резолюцією ООН білорусь визнано країною, яка залучена в незаконне вико­ристання сили проти України. На додачу, права рука міністра зазначила, що між Україною і білоруссю відсутній пошто­вий зв’язок. А ще — припинено комуніка­цію між Мін'юстом України і генеральною прокуратурою республіки білорусь…

Із відмовними аргументами можна посперечатися. Україна досі не розірва­ла дипломатичних відносин із білоруссю, у мінську працює наш посол Ігор Кизим. Через цей дипломатичний канал і можна вирішувати долю наших громадян, яких засудив режим лукашенка. Чом би й ні? Адже, попри війну, ми повертаємо своїх людей навіть з російського полону!

На жаль, різні столичні відомства за­мість того, щоб предметно зайнятися долею Михайла Столярчука і Дмитра Гу­діка, лише плодять листи-відписки. Як на мене, у такий нелегкий для згаданих родин час юридичну, організаційну, мо­ральну підтримку їм могла би надати Во­линська обласна військова адміністра­ція. Фінансову — депутати, ковельські підприємці. Підставити плече згорьо­ваним сім'ям могло би, зокрема, авто­підприємство, де працювали Михайло з Дмитром. Але найперше ці люди хочуть одного — побачити своїх рідних на волі.

— Не думаємо про матеріальне. Для нас головне — повернути додому наших дітей, — каже авторові цих рядків мати Дмитра Гудіка, пані Марія, медсестра. — Віддала б для цього все…

Не так давно, вітаючи на рідній зем­лі повернутих з полону українських вої­нів, президент Володимир Зеленський сказав: «Пам'ятаємо про всіх. Поверне­мо кожного і кожну». Будемо вірити у це. І сподіватися, що у той список для повер­нення українських бранців наші чиновни­ки не забудуть внести рядових волин­ських автобусників, які не бачать рідного дому уже 15 місяців. Стільки ж, скільки триває велика війна.

А тим часом…

Офіс Уповноваженого з прав лю­дини розглянув скаргу Тетяни Сто­лярчук і Марії Гудік, в якій йдеться про неналежну реакцію на їхнє звернення з боку Міністерства юстиції України. Обидві заявниці вважають його від­повідь такою, що порушує їхні права. У зв’язку з цим представник омбуд­смена в системі органів сектору без­пеки й оборони Олександр Кононенко попросив Мін'юст ще раз розглянути звернення жительок Ковеля і вжити заходів реагування.