Марія МАКСАКОВА: «Мого сина охрестив Патріарх Філарет»

Відверта розмова з відомою оперною співачкою, дружиною вбитого у Києві російського політика Дениса Вороненкова.

Яскрава, гарна, ефектна, стильна. Марія Максакова, дружина вбитого у Києві в березні цього року російського політика, який емігрував в Україну (у грудні 2016 року), Дениса Вороненкова, одразу привертає до себе увагу.  До Львова оперна діва приїхала вперше. Каже, приголомшена враженнями від міста. На Форумі видавців буде презентувати свою дитячу книжку «Королівство першої октави». Це її письменницький дебют. Після трагедії з  чоловіком Марія не впала у затяжну депресію, не  піддалася занепадницьким настроям. Вона зуміла себе опанувати і, «на зло ворогам», почала жити новим, насиченим життям. З першого вересня вона стала викладачем академічного вокалу на посаді доцента Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва. А 7 вересня з тріумфом відбувся її перший сольний концерт в Україні, на якому Патріарх Української православної церкви (Київський патріархат) Філарет вручив їй церковний орден святої великомучениці Варвари, а перший президент України Леонід Кравчук — орден Слави «за значний особистий внесок у зміцнення міжнародного іміджу України». 14 вересня Марія Максакова співатиме у Львівській опері на урочистостях, присвячених Форуму видавців.

Ми зустрілися з пані Марією у затишній львівській кав’ярні. Розмовляємо російською. Українською Марія  ще вільно не володіє, але час від часу вставляє українські слова або навіть  цілі речення, намагається говорити українською. Каже, що просить своїх друзів спілкуватися з нею виключно українською. Навіть зі сином Іваном час від часу спілкується українською, співає йому українські пісні.

— Коли їхала до Львова, була настроєна на сильні враження, знала, що це місто-перлина, –не може стримати емоцій, які її переповнюють після прогулянки Львовом. — Але Львів перевершив усі мої сподівання. Порівнювала з Прагою і розуміла, що Львів – цікавіший, порівнювала з італійськими містами і розуміла, що Львів більш самобутній.  Він ніби рукотворний, філігранно створений талановитими людьми, які будували його з великою любов’ю. Велике щастя, що у центрі не набудували потворних радянських будинків. Пощастило! Звернула увагу, що він не сонний, не скучний, як часто буває в європейських містах. Тут відчувається азарт і жадоба до життя. Скільки фантазії, креативу! Є деяке відчуття певної театралізації, але оскільки я виросла у театральній сім’ї, мені це надзвичайно імпонує. Звичайно, я пішла у знамениту «Криївку». Цей тест  пройшла успішно (сміється. — Авт.). Адже посилено і з великим задоволенням вчу українську мову. А який чудовий Італійський дворик! Боже мій…

— На Форумі видавців будете презентувати свою дитячу книжку. Це казка?

— Так. Я її написала років зо п’ять тому. Коли її переклали українською мовою, стала навіть смачнішою. Називається «Королівство першої октави». Мене у видавництві запитували, це сатира у дусі Салтикова-Щедріна чи Джонатана Свіфта? Ближче до Свіфта, бо тут королі, а це більш європейський стиль. Суть інтриги -  у Скрипковій країні почалася какофонія, бо у них вкрали скрипковий ключ…

Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, нагородив Марію Максакову орденом святої Великомучениці Варвари

— Це ваша перша казка?

— Перша і наразі єдина. Але маю задум на другу.

— Пані Маріє, ви, без сумніву, мужня жінка. Незважаючи на трагедію, яку пережили, живете повноцінним і насиченим життям. Чудово виглядаєте: вишуканий макіяж, стильна зачіска, модний одяг. Як вдалось опанувати себе після вбивства чоловіка?

— Мій випадок особливий. Коли усе це сталося, думала, що я на дні. Здавалося, нічого гіршого бути не може. Я несамовито любила Дениса. Кинула все і поїхала в Україну за ним, бо знала, що йому буде комфортно у моєму фарватері. Адже я не зробила жодного неетичного вчинку щодо України. Ніколи не сказала  поганого пропагандистського слова на адресу України, поїхала на час голосування за анексію Криму. Не поїхала в Крим, коли туди попрямувала делегація Держдуми. Туди всі поїхали.

— Це все було свідомо чи так обставини складалися?

— Звичайно, свідомо. Я не підписала листа на підтримку політики Путіна, де стоять 500 автографів. Я проти таких речей. Це нагадує мені іудейську страту, коли жертву закопують по голову в землю і усі кидають в неї камінням. А хто вбив, чий камінь був фатальний? Та нічий. Тому ніхто начебто не винен.  Історія і власна совість завжди мають пред’являти людині свій рахунок.

— А був варіант не їхати в Україну чи приїхати пізніше?

— Для мене такого варіанта не існувало, а Денис вважав, що  можу вчинити по-своєму. Та для мене по-іншому бути не може: якщо вийшла за нього заміж, то пройду з ним весь шлях до кінця. Коли все це сталося, зрозуміла, що це тільки частина кривавого задуму. Остаточним тріумфом було б, якби мене викрали, відвезли в російське посольство, привезли як побите кошеня у Москву, показали по всіх телеканалах мої сльози, стогони, розчарування. Щоб усі ще раз переконалися, як тут усе погано. Я мала бути наочним прикладом цього. А зараз пропагандистські канали вимушені визнати, що я чудово живу в Україні. І всупереч їхнім прогнозам виявилася тут затребуваною. В Україні люди простягнули мені руку допомоги у той час, як в Росії на мене виливали  відра помий. Казали, що у мене тут ніколи не буде сильного концерту, що  не матиму повноцінного життя.  Коли все це є, вони вимушені замовкнути.

Я безмежно вдячна Патріархові Філарету не лише за нагороду, яку він мені вручив, але особлива подяка Патріарху за таїнство хрещення нашого з Денисом сина. Це сталося  три дні тому.

— Тобто, на зло ворогам, ви в Україні повністю самодостатня жінка, яка всебічно реалізовується…

— На зло ворогам – це була, мабуть, перша емоція.  Я  полюбила Україну і українців. Зрозуміла велику різницю між співчутливими, не байдужими до мене українцями і цинічними людьми в Росії, які заглушили у собі голос сумління. У мене з’явилися друзі. Через «Фейсбук» на мене вийшов заслужений діяч мистецтв України, професор, президент Національного комітету «Зелений Хрест» в Україні Максим Олегович Тимошенко, син видатного ректора Київської консерваторії, яку очолював 32 роки. Написав,  це несправедливо, що не маю можливості працювати в Україні.  Це був переломний момент. Я отримала натхнення, зараз навіть у кращій вокальній формі, ніж досі. Це стосується і зовнішності. 7 вересня у Національній філармонії відбувся мій перший сольний концерт з аншлагом. А знаєте, що про це написав «Московский комсомолец»? «Марія Максакова дала великий сольний концерт «в Доме терпимости». Мовляв, у часи німецької окупації там був будинок розпусти. Хоча це не відповідає дійсності. Там за часів окупації був Клуб офіцерів. А Максим Тимошенко нагадав, що у цих стінах свого часу виступали Іван Козловський, Сергій Лемешев, Ференц Ліст, Мстислав Ростропович. З іншого боку, це   свідчить, що не мали до чого більше причепитися.

— З першого вересня ви почали викладати. Як вас прийняв колектив? Чи не було  ревнощів?

— Колектив прийняв мене чудово. 1 вересня я співала українських пісень, зокрема і українську народну пісню «Ой я знаю, що гріх маю». Там є слова, де дівчина каже, що всіх полюбила, а «якби ще пощастило Василя зловити, я б не стала більше хлопцям голови крутити». я проспівала: «Якби ще пощастило Василя Гнатовича зловити» (ім’я, по батькові ректора  Національної академії керівних кадрів культури і мистецтва. – Авт.). Це  всім сподобалося…

-  Читала, що ви співаєте у церковному хорі…

-  У Володимирському соборі періодично співаю. ще в дитинстві, років з десяти, співала у церкві, що була навпроти нашого будинку. Коли Дениса вбили, Патріарх Філарет благословив відспівування його у Володимирівському соборі, що буває вкрай рідко. Після цього час від часу  заходила у собор,  черговий раз прийшла через 12 днів після трагедії.  Побачила там Патріарха, який стояв без жодної охорони. Була вражена. В Росії бачила зовсім інший приклад. Коли богослужіння проводить патріарх Кирило, в охороні може працювати 200 чоловік, все  оточено, і півміста паралізовано. До речі, Патріарх Філарет принципово літає економкласом.

— Ви компліментарно висловилися про українських правоохоронців, які начебто вже розкрили вбивство…

— Так. Але те, що вбивство розкрито, сказала не я, а Юрій Луценко. Це було показове покарання. Київ дуже миролюбне місто, такі нахабні злочини тут рідко трапляються. До Дениса, здається, на вулицях Києва не було вбито жодного політика. Це було ще й бажання продемонструвати, що Київ не є безпечним містом і що усе це безкарно закінчиться. Розумію, що для українських слідчих це було справою честі. На жаль, з рівнем небезпеки Денис і його охорона не впоралися. Ми недооцінили загрози. Хтось був на кілька кроків попереду нас. Надолужувати важко. Але слідчі це зробили. Їм вдалося простежити ланцюжок, який привів не лише до організаторів, а й до замовників.

Перший Президент України Леонід Кравчук разом з Марією Максаковою та Максимом Тимошенком

— Тож замовник відомий?

-  Вважаю, слідству відомо все…

-  Це Путін?

— Ні! Путін якраз тут ні до чого.

-  А хто?

— Не маю права говорити.

— Ви хвалите правоохоронні органи за те, що  оперативно розкрили злочин, але ті ж правоохоронні органи цей злочин допустили, не зуміли йому запобігти. Значить, спрацювали непрофесійно. Не маєте за це на них образи?

— Охорона Дениса тільки формувалася… Якби минуло ще кілька днів, переконана, цього вбивства не сталося б. Не змогли б навіть підібратися. Трохи не встигли.

— Те, що я бачила у момент вбивства, охороною важко назвати. Це профанація.

— Денис не дочекався другого охоронця.  Перший не повинен був їхати з ним один,  був зобов’язаний дочекатися другого охоронця. Але Денис сам так вирішив, наполіг. Така легковажність, безпечність… Він же чудово натренована людина. В аналогічній ситуації  у Росії, коли його окликнули, він утік. Чому Київ його так розслабив? Чому двоє натренованих чоловіків, які побували у бойових точках, стали жертвами якогось покидька у червоних кросівках? Не знаю…

— Чи не шкодуєте, що прийняли рішення приїхати в Україну?

— Незважаючи на те, чим це закінчилось, вважаю це рішення правильним. Дістали би у будь-якій іншій точці світу. Денис був наполовину українцем, і це давало йому підстави отримати громадянство. Його дід Яким Дудниченко очолював Монархічний союз у Херсоні. У мене також цікавий зв’язок з Україною. Моя бабця по татові народилася в Умані. А ось дідо – Максиміліян Карлович Максаков – родоначальник династії – уродженець Чернівців. Говорив українською. До речі, це прізвище він придумав. Він – Максиміліян Шварц, Макс Шварц.  Був видатним співаком. Періодично у Чернівцях проводять дні його пам’яті. Якби не українська земля, щоправда, тоді вона була під Австро-Угорщиною, але це деталі, не було би не лише династії Максакових, такого прізвища б не було.

— Ви були депутатом Державної Думи Росії, тож ситуацію у країні бачили зсередини. Виходячи з тих знань і розуміння, яким, на вашу думку, є майбутнє путінської Росії?

 -   Часто сама собі задаю це питання. Ізоляція, до якої дійшла Росія, велике випробування для країни. Це нагадує   ситуацію, коли корабель пливе у шторм.  Але команда, яка веде цей корабель, звикла до штилю. Чим це плавання закінчиться, і коли, невідомо. Що є причиною цього шаленого псевдопатріотизму? Розумні люди бояться, і цей страх виправданий. Оскільки правосвідомість громадян на вкрай низькому рівні. Ці громадяни дозволяють силовим структурам, судам робити зі собою усе, що їм заманеться. В таких умовах людина почувається беззахисною перед системою. Тому усі пасіонарні люди, які ще залишились у Росії, стримують свої пориви. А іншій частині людей, і це переважна більшість, все байдуже. Вони ніколи не виїжджали за кордон. Не знають іншого життя. В Росії лише 12 відсотків населення має закордонні паспорти. Часто виїжджали за кордон близько п’яти відсотків громадян, причому переважно у Туреччину чи Єгипет. Європа  для них — щось абстрактне і незрозуміле.   Люди живуть дуже бідно. Питання лише у тому, коли  економічний спад, який є наслідком зовнішньої політики Росії, призведе до реальної кризи…

 -  Казали, що у вас в Україні з’явилося багато друзів. А в Росії друзі залишилися?

 -  Після того, як мені протягом п’яти місяців присвячувались програми у прайм-тайм на російському телебаченні, де мене обливали брудом, людей, які би хотіли зі мною підтримувати тісні стосунки, немає. Але, Богу дякувати, я помирилася з мамою.  З’ясувалося, що її обмовили в процесі цієї вакханалії.

— Тобто фразу, яку вона начебто сказала після вбивства Дениса, що так йому і треба, вигадали?

— Так. А через дурість свою я  на це купилася.

— Ви одразу не зателефонували їй і не перевірили, чи таке казала?

— Я не могла повірити!  Вважала, що оскільки таке ретранслюється, то у них мусить бути запис розмови.

— Тобто ви це прочитали, образились і не перевірили?

 -  Ні, мама заперечувала, що це казала, але я не вірила. Крім того, я була  у стані афекту, на межі нервового зриву, боляче реагувала на такі речі. Тим паче, коли таке каже мама… Але після останнього концерту мама написала мені такі компліменти, такі гарні слова!

— А що вона вам написала?

— Я можу вам прочитати (Марія дістає зі сумки телефон і читає). «Замечательно пела. Прекрасно и верно сформированный звук. Свободно и ярко лился. Браво! Когда хорошо, то хорошо. Даже отлично. И одета была прекрасно, что тоже немаловажно. В общем, пять с плюсом». А одягнута я була у вишиту сукню від Оксани Полонець. Сама її знайшла і замовила наряд.

— Нещодавно ви дали ексклюзивне інтерв’ю  відомому російському журналісту Малахову. Не всім в Україні це сподобалося, вас критикували…

— Скажіть, чому? Я цього не розумію. Невже ви думаєте, що я перед тим, як говорити з ним, не порадилася з українською владою, не проговорила з ними, хто такий Малахов, які його погляди, позиція щодо України. Він жодного поганого слова про Україну не сказав, не відвідував Крим після анексії, політичних тем не торкається.  Він був щиро обурений тим, що відбувається навколо мене, навіть намагався боротися з цим очорненням мене. Написав листа Костянтину Ернсту (генеральний директор Першого каналу. – Авт.) з проханням припинити неподобство щодо мене. Коли я усвідомила його мужню позицію, зрозуміла, що він порядна і пристойна людина. І у мене виникло бажання відверто з ним поговорити.

— Але він працює на пропагандистському каналі, який поливає Україну брудом з ранку до ночі, відтак також несе певну співвідповідальність.

 -  Після цього інтерв’ю мені написали сотні людей і з України, і з-за кордону, і казали, що не сподівалися, що на російському телеканалі колись  прозвучить щось позитивне про Україну. Треба ж було мені якось перервати цей нескінченний потік бруду, який на мене лився.

 -  Не боїтесь за своє життя? Коли ходите вулицями Києва, не озираєтесь?

— У мене чудова охорона, яку надала держава. Думаю, озираються вони.