«Про те, що я пішов на війну, батьки дізналися з телебачення»

Бійцем батальйону «Донбас» львів’янин Олег Мацишин (на фото) став на початку червня 2014 року — тоді хлопцеві виповнилося лише 19 років. Коли проходив військову підготовку на полігоні під Новими Петрівцями біля Києва, потрапив у кадр одного з центральних телеканалів. Сюжет побачили батьки Олега — так дізналися, що син пішов добровольцем захищати Україну.

У сім’ї звикли до того, що хлопець у постійних роз’їздах. Спершу був у фанатському русі львівських «Карпат», тому часто виїжджав на матчі команди в інші міста. Навчаючись у коледжі, підпрацьовував барменом у курортних містах, куди їхав на цілий сезон. І цього разу сказав батькам, що їде працювати в Одесу. Насправді пішов на війну.

Маму довелося заспокоювати, а батько, коли згодом при­їхав на ротацію, сказав: «Сину, я тобою пишаюся».

Під час Революції гідності працював барменом на одному із гірськолижних курортів, та коли почалися бої на Грушевського, кинув роботу і по­їхав у столицю. Згодом завдяки друзям з Майдану потрапив на фронт, адже більшість із них воювали або у Збройних силах, або у добровольчих батальйонах. Олег обрав батальйон «Донбас».

У «Донбасі» від свого командира отримав псевдо Бандера, і з ним воював два роки на фронті. У липні 2014 року у складі свого підрозділу переїхав у Бахмут. Під час штурму Попасної взяв участь у першому в своє­му житті бою. «З боєм взяли міст і пішли на Попасну. За три кілометри потрапили в засідку, - пригадує Бандера. - Вперлися у блокпост, до якого нас бойовики підпустили на 50 метрів, і були в них як на долоні. Їхні гранатометники поцілили в наш БТР і БМП. Розстрілювали нас і зі самого блокпоста, і з “зеленки”, і з будинку, який був збоку. Я був у перших рядах від блокпоста, тоді у бою загинули четверо бійців, більше десяти поранених, один зник безвісти».

Попасну батальйон «Донбас» звільнив через кілька днів. Потім звільняли Лисичанськ. На короткий час поїхав до сім’ї до Львова. Згодом поповнив добровольчий батальйон «Карпатська Січ» — там воювали його давні друзі. Кілька разів приїжджав на ротацію у Донецький аеропорт. «Спочатку вагався, чи їхати, розумів ризик, але коли там загинув товариш, то постановив для себе завершити його справу і поїхав, - пригадує свої переживання Олег. - Спали по кілька годин, розуміли, що не можна спати, бо втрата пильності може закінчитися фатально». Особливо вражало Олега ставлення ворогів між собою: «У середині місяця «сєпари» отримували зарплату і починали безпробудно пити, вживати наркотики. З нами вою­вали різні групи — чеченці, росіяни і місцеві. Вони отримували різні суми грошей і починали сваритися, стріляти один одного, - каже Олег. — Були готові за копійку перегризти горло. Вражало їхнє ставлення до загиблих. Коли біля терміналу загинув їхній офіцер, ми пропонували їм забрати тіло, але їм було байдуже, і тіло роздерли собаки. Наші хлопці взагалі про гроші не думали, головне, щоб усі залишилися живі».

Аеропорт змінив світогляд хлопця, там переосмислив цінності, зрозумів, що найцінніше у житті — це родина, друзі, а ще морально тримало відчуття, що тебе чекають. «Найбільше, чого боявся, — це потрапити у полон або залишитися калікою; там я почав вірити в Бога, почав молитися, - каже Олег. - Важко там найперше морально, бо в голові не вкладалося те, що поруч мертві, яких не можеш забрати, поранені, яким не можеш допомогти. Коли в термінал приїжд­жала машина і забирала загиблих, то поранених ховали під тілами «двохсотих».

Донецький аеропорт Бандера покинув за кілька днів до того, як бойовики підірвали перекриття, і під завалами загинуло чимало українських захисників. Боєць залишився у селищі Піски, там воював до липня 2016 року. «Кожен день бої — бо між нами і «сєпарами» 600-700 метрів. Але, попри це, у Пісках хлопці садили грядки, картоплю, цибулю, помідори, мій товариш малину посадив, полуниці. Уявіть, лінія оборони була, і за третім рядом будинків від неї грядки. Ми навіть Інтернет 3G мали - піднімали 20-метрову антену і з Донецька «брали» сигнал».

Із добровольчого батальйону у Збройні сили Олег перейшов у лютому 2015 року, підписав контракт із 93-ю механізованою бригадою. А цього року вступив у Національну академію сухопутних військ у Львові. Однак хлопець рветься на передову. «Ми там були як одна сім’я. Там прості стосунки між людьми, один про одного дбали, допомагали в усьому, - каже. — Були між нами особливі люди, один із бійців-добровольців організував радіо «Сова»: щодня о 5-й ранку по рації вітав тих, у кого день народження, вітав зі святами, читав вірші українських поетів. Хочу туди повернутися».

Олег отримав у Пісках дві контузії, лікувався у Військовому госпіталі у Львові. Там познайомився зі співачкою та волонтером Наталкою Самсоновою. Ще під час навчання у коледжі був солістом рок-гурту, в АТО писав вірші. Наталка допомогла записати Олегові власну пісню «Війна», котру боєць заспівав із молодою львівською співачкою Ольгою Домніцак. Ще одну пісню Бандера заспівав разом із Наталкою Самсоновою, і присвятили вони її Марії Вертецькій, волонтерці з Іспанії, яка опікується пораненими воїнами. До Дня Збройних сил - 6 грудня - готує прем’єру своєї нової пісні.