Генерал Гордійчук: «Ми щодня стаємо сильнішими, а «імперія зла» – слабшою»

“Крутий мужик!” — так коротко характеризують свого командира підлеглі. Ігор Гордійчук — жива легенда сучасної української армії, приклад доблесті та мужності. Справжній Герой України!

Є така приказка: прізвище — частина автобіографії. Ігор Гордійчук має чим гордитися. А головне — ним гордиться вся Україна. Зрештою, весь його військовий шлях — предмет особливої гордості. Досвідчений спец­назівець, який пройшов вишкіл у США. Був у миротворчій місії в Афганістані, обіймав посаду першого заступника начальника Академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного.

Коли розпочалися воєнні дії на сході України, сам попросився на фронт. Вважав, його досвід спецпризначенця потрібен у боях з ворогом. Полковник Гордійчук брав участь у багатьох операціях під час АТО, виконував завдання глибинної розвідки в тилу противника, звільняв Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ (нині Бахмут. — Авт.). Саме його загін у липні 2014-го вибив ворога зі стратегічної висоти — Савур-Могили. Це було одне з багатьох спецзавдань. Полковник з позивним “Сумрак” виконав його бездоганно, висоту було взято під контроль Збройних сил України, загін Гордійчука евакуювали. “Нас перекинули на інше завдання”, - згадує. Але ворог не полишав відчайдушних спроб відбити курган, коло стискалося. Тоді вище військове керівництво країни ухвалило рішення вдруге скерувати на стратегічний об’єкт загін під керівництвом Гордійчука. Перший раз звільняв, тепер мав обороняти. Завдання - «тримати Савур-Могилу будь-якою ціною». “Я розумів, що це надзавдання. Мої хлопці казали, це дорога в один кінець. Але я, як командир, не мав права навіть так думати. Адже усі дивляться на командира. Його робота і полягає у тому, щоб психологічно настроювати людей на перемогу. І в першу чергу власним прикладом”, - каже Ігор Гордійчук. 12 днів підрозділ “Сумрака” боронив курган. Ворог штурмував висоту щодня і щоночі, захисники Савур-Могили опинились у суцільному ворожому кільці, у повній ізоляції (до найближчого українського підрозділу було 40 кілометрів), під постійними обстрілами. Чекати на підмогу було марно, хоча їм весь час обіцяли... Усі шляхи постачання заблоковані. Артнальотами було виведено з ладу систему зв’язку, полковник коригував вогонь мобільним телефоном. І хвилини не дозволяв собі перепочити. Лише попросить у солдата ковток води - і знову коригує вогонь. “Найбільшою проблемою була не їжа, їсти не хотілось, а саме вода. Це ж серпень, спека. Бракувало боєприпасів, - згадує це пекло. - А ще проблема з пораненими, контуженими. Їх треба було правдами і неправдами евакуйовувати. Проривалися — на удачу. Та, на жаль, не всіх вдалося довезти до тилу...”.

Сам Гордійчук був неодноразово контужений, але позицій не покидав, у бліндажі «відключався», потім знову приступав до виконання обов’язків.

Героїчну оборону Савур-Могили, мабуть, можна порівняти з обороною Брестської фортеці під час Другої світової війни...

Вже усім було зрозуміло, що сенсу тримати висоту у такому глибокому тилу та у щільному кільці ворога немає. Це була самовбивча тактика. Але наказу відходити не надходило. Тому билися до кінця. Наказ про відхід надійшов 24 серпня. Гордійчук покидав Савур-Могилу останнім, виводив своїх хлопців з оточення. Проривалися на свій страх і ризик. Та потрапили у засідку. У вантажівку, в якій їхав Гордійчук, потрапив снаряд, машина загорілася. Великий осколок влучив у потилицю командира, у ту частину, яка не захищена каскою. Але навіть з таким страшним пораненням він намагався керувати боєм. Та від втрати крові і знесилення втратив свідомість. Російські військові, а саме російська регулярна армія штурмувала Савур-Могилу, не взяли пораненого Гордійчука у полон. Вирішили, що це “двохсотий”. Справді, це диво, що чоловік вижив з таким жахливим пораненням голови, ускладненим інфікуванням рани. Його через добу знайшов Червоний Хрест…

Майже два роки Ігоря Гордійчука ставили на ноги. Лікарі давали лише два відсотки гарантії, що виживе. Багато днів був непритомним, не міг рухатися, рана голови паралізувала багато нервових центрів. Його ввели у медикаментозну кому... Як одного з найбільш важко поранених бійців скерували на реабілітацію у США, де знову навчився рухатися.

26 квітня цього року рішенням міністра оборони Степана Полторака Ігор Гордійчук ще під час лікування у США був призначений начальником військового ліцею імені Богуна.

А 24 серпня 2016 року під час параду на Хрещатику з нагоди 25-ї річниці Незалежності України президент України Петро Порошенко вручив Ігореві Гордійчуку погони генерал-майора. Дивитись це зворушливе відео без сліз гордості за Героя неможливо.

Якби такого офіцера в українській армії не було, його образ треба було б вигадати. Але вигадувати, створювати міфічних героїв нам не треба. Вони народжуються на наших очах.

Пан Ігор досі щодня проходить реабілітацію у першій половині дня, тому домовились про зустріч після обіду. На прохідній ліцею ім. Богуна мене зустрічає юний ліцеїст і веде у кабінет начальника. По дорозі з подивом звертаю увагу на табличку на фасаді головного корпусу: “Здесь в Киевской высшей объединенной военной школе в 1924 году учился герой Советского Союза, генерал армии Ватутин Николай Федорович».

Поки йду довгими коридорами, стаю свідком, як лікарка сварить ліцеїста за те, що, мабуть, симулює хворобу. “Вот брехло!” - кричить на хлопця, який ховає очі.

Скромний кабінет начальника - на першому поверсі у самому кінці коридору. “Це моє тимчасове пристанище. Кабінет начальника на другому поверсі, але я ще не в змозі подолати 30 сходинок”, - ніби виправдовується.

Запитую про пам’ятну табличку Ватутіну. Тяжко зітхає.

“Та тут і пам’ятник Суворову досі стоїть на території. Писали листа про демонтаж, але отримали відповідь, мовляв, ці історичні особи не потрапляють під закон про декомунізацію”.

У таке важко повірити. “Це Київ, а не Львів, - пояснює Ігор Гордійчук. - Тут не все так просто. Та й у самому ліцеї непочатий край роботи. Усі попередні начальники були махровими корупціонерами. А останні три роки взагалі керівника не було. Мого попередника заарештували за хабар. Потім, правда, відпустили. Суду не було. Тягнуть...

- Якщо впоралися з ворогом на передовій, то мусите дати собі раду і з внутрішнім ворогом — зокрема з байдужістю і саботажем чиновників...

- Тут розгрібати і розгрібати. Найбільша проблема — корупціонери та любителі “русского міра”, явні антидержавники, яких сюди “вмонтували” у старі недобрі часи. Намагаюся їх демонтувати, але вони усі “задаховані”. Тут міцно засіла стара гвардія, ретрогради... Ще одна проблема — аморальна поведінка декого, хто зловживає спиртним. Але ми це подолаємо. Я заручився підтримкою хлопців з військової прокуратури, з військової контррозвідки, з якими воював з першого дня АТО. Обіцяють мені допомогу. Також маю підтримку безпосереднього керівництва, зокрема директора департаменту військової освіти і науки, соціальної і гуманітарної політики полковника Садовського. Він, до речі, зі Львова. У випадку будь-якої підозри на хабарництво я йому одразу доповідаю...

- Щоб вичистити ці авгієві стайні, мусите мати сили...

- Власне проблема у тому, що ще не маю повного фізичного здоров’я. Ліва нога і ліва рука потребують довшого відновлення. Але морально повністю відновився. Мені від начальника Академії сухопутних військ, генерала Павла Ткачука, з яким працював у Львові, треба навчитися головного - змінити ставлення підлеглих до справи. Там усі вболівають за доручену ділянку роботи. А тут все навпаки: як би “відкосити” від роботи.

- Пане Ігорю, який голов­ний висновок зробили з цієї війни?

- Багато українських військових морально були не готові вою­вати, захищати свою країну. Два роки тому більшість наших військових справді думала, що на сході воюють сепаратисти, місцеві шахтарі та трактористи. Оскільки я зі сил спеціального призначення, то одразу відчував, що це не так. Не можуть місцеві алкоголіки так воювати. Зрозумів, що це переодягнені кадрові військові, контрактники. Практика переодягання не нова. Я був одним з перших, хто приніс військовому керівництву інформацію, що воює переодягнена російська армія, зокрема чеченські, дагестанські бойові загони. На початках ми перехопили їхні розмови, що підтверджували наші здогадки. Та й щодо Криму вже була зрозуміла тактика Росії. Так званою місцевою самообороною були переодягнені російські військові.

- Український дипломат, публіцист Юрій Щербак у недавньому інтерв’ю “Високому Замку” висловив думку, що українську армію треба розбудовувати за моделлю ізраїльської, давати військовим більше повноважень. Як ви вважаєте?

- Думаю, ми рухаємося правильним шляхом. На сході Украї­ни, на звільнених територіях, діють військово-цивільні адміністрації. Можливо, і в інших прикордонних областях варто було б саме за таким принципом формувати органи влади. Чому це важливо? Бо не знаємо, що може статися через годину, що буде завтра, через тиждень. А керівники мають бути готові до будь-якого розвитку подій вже сьогодні. Проблеми можуть виникнути у Запоріжжі, Одесі, Херсоні, Дніпрі...

- Тобто керівники цих областей мали би бути військовими?

- Ну якщо не голова обл­держадміністрації, то принаймні перший заступник має бути кадровим військовим.

- Ви цю ідею вже висловлювали, наприклад, керівникам держави?

- Наразі ні. Ви мене перша про це запитали. Чим більше ми будемо всебічно підготовлені до найгіршого варіанта розвитку подій, тим швидше закінчиться війна.

- Найгірший варіант - це який?

- Відкрите вторгнення.

- Яким Путін останнім часом активно лякає і Україну, і Європу?

- Саме так. Він хоче примусити світ на нього зважати. Не кажу, що це станеться, але біда у тому, що Путін війною заразив усе своє оточення і населення. Вони усі до цього готові. І він тепер не може дати задню. Не проблема у вторгненні Росії. Ми цю агресію відіб’ємо. На сто відсотків! Можемо навіть відповісти контрударами. Потенційно українська армія на це здатна. Але для України важливо зберегти своїх солдатів. Чим ми відрізняємося від Росії? Ми намагаємося зберегти кожну людину. А там на людей ніколи не зважали, вони завжди були гарматним м’ясом. Тому війна нам не потрібна. Ми і так переможемо та повернемо усі території. Тільки без жертв. Чи з мінімальними жертвами. Але не військовим, а політико-дипломатичним та економічним шляхами. Головне — зробити багато домашньої роботи в середині країни. Показати майстер-клас. Коли наведемо порядок, покажемо іншу якість життя, приклад, то отримаємо зелене світло, що можна рухатися далі. Пам’ятаєте, коли впав Берлінський мур. Тоді стало очевидно, що ФРН і НДР - це два різні світи. І тоді вже ніщо не могло врятувати НДР, все розсипалося як картковий будинок.

- Путін реально хоче війни чи все-таки блефує?

- Він хоче війни, але його мета - зробити нас винними у цій війні, спровокувати Україну і показати нас агресорами перед світовим співтовариством. Тому і не починає відкритої агресії... Операція під умовною назвою «Анаконда» діє, фінансово-економічне кільце внаслідок санкцій навколо Росії стискається. Путін і його оточення відчайдушно шукають виходу з цього глухого кута. Путін думає не стільки про пряму агресію в Україну, як про спосіб змусити Захід на нього зважати. Тому робить відволікаючі кроки в Сирії... Але йому вже ніхто не вірить, з ним вже не хочуть домовлятися. Точка неповернення пройдена. Якби міг, то здійснив би широкомасштабну агресію ще два роки тому. Тоді наша армія була слабкою. Міг просунутися на п’ять чи десять, ну нехай п’ятдесят кілометрів. Але не далі. У шахах є поняття “цуґцванг”, це коли кожен наступний хід лише погіршує позиції гравця. Тому боятися Путіна, панікувати не варто, але готуватися до найгіршого треба. Бо поки ця “імперія зла” не розвалиться, мусимо бути у всеозброєнні. Ще питання, як вона буде валитися. Чи знову нас не зачепить? Наше завдання — якомога швидше і подалі відриватися від цього “титаніка”. Наприклад, моє основне завдання - зробити ліцей проукраїнським. З одного боку, вичистити звідси «русскій мір», з іншого - виховати нове покоління патріотів.

- Що думаєте про так звані Мінські угоди? Багато хто з українців вважає їх капітуляційними для України.

- Я так не вважаю. Вони були конче потрібні. Щоб відновити армію, її боєздатність. Щоб виграти час. Їх нема чого драматизувати. Там чітко сказано: поки не будуть виведені з України усі російські війська. За військовою стратегією, щодня ми стаємо сильнішими. Цього, можливо, не видно, але це так. А “імперія зла” стає слабшою.

- Якою бачите перспективу нині окупованих територій? Путін хоче нам втулити ці інфіковані “русскім міром” території, які ми будемо утримувати фінансово, а він буде їх контролювати...

- Настане час, коли самі будуть проситися назад в Україну. А вже тоді ми будемо дивитися і фільтрувати, хто що робив під час окупації. Перевірятимемо кожну людину. Починаючи з того, що спалив український паспорт, — в тюрму його, бо поглумився з українських символів. Не знаєш української мови — не можеш претендувати на роботу у державних структурах. Вже не кажу про тих, у кого кров на руках. Там знищили усю економіку, вивезли цілі заводи, то хто має це компенсувати? Поки Росія не виплатить стовідсоткові репарації, компенсації, в тому числі за кожного нашого вбитого і пораненого, як Німеччина, що платить донині, мови про повернення цих територій не може бути. Він не зможе всучити того, чого нам не треба. Чому у нього не виходить те, що задумав? Оці “Новоросії”... Тому що усі радники Путіна і зрадники мають іншу ментальність, ніж ми, а думають, що ми такі, як вони. А ми не такі. Але має бути в країні тверда стала проукраїнська більшість — від верхніх гілок влади і до пересічних громадян.

- Ця війна надовго?

- Ні. Навіть за найбільш песимістичними прогнозами, враховуючи усі запаси Росії, не більше року.

- А що станеться через рік?

- У них не стане грошей. Ви не уявляєте, скільки коштує утримання Криму, де немає достатньо електроенергії, води. Росія не має сухопутного коридору. Уявляєте, як туди поромами доставляти пальне, електроенергію, воду? Крим Путіну обходиться значно дорожче, ніж Чечня чи інші дотаційні регіони.

- До речі, відсутність сухопутного коридору і лякає, бо це для нього мотивація вторгнення, щоб пробити цей коридор...

- Два роки тому це могло б статися. Зараз виключено. Він не пройде і трьох кілометрів. Навіть якщо підніме всю авіацію і всю артилерію.

- Насамкінець кілька питань про ліцей. Чи змінили навчальну програму з огляду на війну на Донбасі? Чи внесли певні корективи?

- Я визначив три пріоритети у навчально-виховній роботі. Перше: захист країни. Друге: фізична підготовка і спорт. Третє: англійська мова. Важливо, щоб наші вихованці були максимально підготовлені до вступу у військові виші.

- До речі, чи досліджували, який відсоток ваших випускників далі продовжує вчитися у військових вишах, тобто обирає військову професію?

- Цього року був мій перший випуск і перша вступна кампанія. На жаль, аналіз показує, як не повинно було б бути. Мало би бути з точністю до навпаки. Ліцей мав випустити триста вихованців, тобто держава замовила і оплатила навчання 300 ліцеїстів. А одна дитина коштує державі 200 гривень у день. Випустили 275. По дорозі, за два роки навчання, втратили 25. З 275 тільки 150 виявили бажання продовжити військову службу.

- Чому?

- Війна. Батьки бояться. Будемо виправляти цю ситуацію. Річ у тім, що у ліцеїстів не було жодних зобов’язань. Сюди йшли переважно мажори, які потім потрапляли на митниці, в СБУ, прокуратуру. тільки б не захищати батьківщину. Треба, щоб батьки писали моральне зобов’язання, що вони не заважатимуть вибору дитини. А ліцеїстів ми переконаємо.

- Чи досліджували ви, яка категорія батьків віддає сюди дітей? Чи це переважно військові, чи, може, останнім часом йдуть діти учасників АТО?

- Цього року вступна кампанія проходила під умовним гаслом “Стоп, мажор!”. Запровадили додаткову перевірку, комісія проводила додаткові співбесіди. Маємо бути впевнені, що наші ліцеїсти — це майбутні захисники України. Ми вже отримали дозвіл від Міністерства оборони відраховувати ліцеїстів, якщо бачимо, що вони не виявляють бажання бути військовими. Для чого витрачати на таких державні гроші.

Київ.