«До Будинку профспілок заносили оголене і понівечене м’ясо»

Кров, біль, страх, жертовність, віра, ненависть, відчай... Під час вікопомних подій на Майдані усе це злилося, бурлило у серцях і тих, хто стояв на барикадах чи йшов під кулі, аби прикрити побратимів чи винести з-під шквалу свинцю, гуми і каміння поранених, і тих, хто допомагав майданівцям речами, їжею, і навіть тих, хто співчував революціонерам з диванів. До того, що відбувалося, неможливо було ставитися байдуже. Коли підступні кулі обірвали життя перших Героїв (Сергія Нігояна і Михайла Жизневського), здавалося, що ці жахіття відбуваються не з нами, не в Україні. Але чим кривавішими ставали звірства «беркутівців» і «тітушок», чим частіше лунало на Майдані «Пливе кача», чим довшим ставав список Небесної сотні, тим очевиднішим було розуміння: Майдан, який не вдалося «прикоськати», намагаються втопити у крові. Події 18-20 лютого були найбагрянішими в історії Революції гідності. Десятки убитих, сотні поранених. Але розстріляний та скалічений Майдан вистояв, переживши своїх катів. Ось тільки і через два роки після Революції гідності кати не покарані. У справах щодо розстрілів майданівців досі — жодного вироку. Чому? У тих, хто веде розслідування, - своя правда. У тих, хто, пройшовши Майдан, залишився живим, і у родичів Героїв Небесної сотні — своя.

«З чиновників у Луцьку тільки лінивий на темі «Небесної сотні» не піарився»

Розмова з братом Героя Небесної сотні Василя Мойсея.

-Справи щодо розстрілів на Майдані затягують. Працюють лише тоді, коли наближається річниця — під дати. У нас усе так робиться: коли вже горить, тоді починають рухатися.

- Ви для себе знайшли відповідь, чому гальмуються розслідування?

- Якщо згори немає чіткої вказівки, якщо слідчих ніхто не питає, що вони зробили, то таке і розслідування. Справу про убитих 20 лютого майданівців ведуть троє слідчих. Що можуть зробити троє слідчих? Серед причин називали і брак коштів. Мовляв, не вистачає грошей на проведення експертиз, немає потрібної апаратури, реагентів.

- Чи підтримуєте зв’язок з родичами інших Героїв Небесної сотні?

- У нас є громадське об’єднання. Зустрічаємося, спілкуємося телефоном, переписуємося у соцмережах.

- І які настрої серед тих, хто втратив рідних, але досі так і не отримав відповіді на запитання, хто ж відповість за ці вбивства?

- Доходить до найрадикальніших настроїв, коли люди готові брати до рук зброю і розстрілювати владу, яка нічого не робить. Є батьки, які втратили єдину дитину, — їм ні на кого покластися, ні на кого сподіватися, а тут ще й таке ставлення.

- Чи прояснили хоч щось судові засідання у справі про розстріли майданівців?

- Обурює халатність, з якою довелося зіткнутися. Було таке, що батько купив квитки — їхати до Києва на суд. За дві години до відправлення потяга телефонують і кажуть, що засідання відмінили. При тому, що частина людей вже приїхала на суд. Це як знущання! Спочатку і батько постійно їздив, і я з сестрою. Але коли приїжджаєш і бачиш, що це нічого не дає, бачиш усю цю халатність, відчай охоплює. З іншого боку, розумієш: треба їхати, домагатися правди.

- Якби мали можливість зустрітися з президентом, генпрокурором, що б їм сказали?

- Щодо президента, я ще не зневірився. Маю надію на його порядність. Що би сказав? Щоб не затягували з розслідуванням, бо суд від народу може бути дуже близьким.

- Чиновники, політики не гребують піаром на іменах Героїв Небесної сотні. Вам доводилося з цим стикатися?

- Раніше дуже часто. З чиновників у Луцьку на цій темі хіба що ліниві не піарилися. Були люди, які зверталися до мене: ми вам заплатимо, а ви скажете, що є ось такі хороші люди, меценати, напишемо статтю. З такими одразу прощався.

Зі спогадів учасників кривавих подій у Києві 18-20 лютого

Денис ЗЕМЛЯНОВ

Нас погнали по Інститутській як стадо. Перші ряди працювали на відстріл пневматикою і просто тіснили нас. Людей охопила паніка. Ми з другом намагалися не загубитися у натовпі, йшли і кричали: «Стійте! Не біжіть! Зі щитами — вперед, прикривайте!». Але нічого не вийшло. Нас відігнали до виходу метро «Хрещатик» - туди, де був верхній рубіж з величезною барикадою. Охоплені жахом люди, беззбройні, беззахисні, рвалися у щілини цієї барикади, намагалися вилізти на неї, розламати її — що завгодно, тільки б не опинитися на шляху у «Беркута». Я зупинився біля однієї зі щілин, в яку, розштовхуючи одне одного, пірнали люди, розвернувся і просто дивився, як до мене наближається «капець». Він ричав, крив матом і розмахував кийком. Коли «капець» був метрів за десять від мене, я краєм ока побачив, що останній «пірнальник» встиг перебратися по інший бік барикади, і рвонув за ним. Встиг. Потім було кілька хвилин перепочинку, за які я встиг отримати у комір гумовою кулею.

Далі був Жовтневий палац. Вибухи, газ, гума, газ, вибухи, бруківка. Нас погнали донизу. Люди бігли, котилися зі схилу, падали до барикади, в якій був лише один прохід. І тут пронесло — встигли евакуюватися на Майдан. Далі була чорнова робота: носити, вантажити, готувати останні рубежі. Було розуміння: будуть розганяти. Вже була інформація про вогнестріли, поранених, убитих. Але якось не хотілося у це вірити. І тут почалося: без зупину гатили газом, світло-шумовими гранатами. У бік майдану почав рухатися водомет, вилазили очі з орбіт від «сльозогону». Потіснився перший ряд людей, відходячи від газової хвилі. Кілька хлопців закидали бруківкою водомет. Ну й апогей: палаючий біль від пояса до пальців ніг. Одяг у крові, ріжуть штанину, піднімають і кладуть на щит, несуть у Будинок профспілок. У цей час мені телефонує батько, і я невимушеним голосом відповідаю: «Так, тату, все добре. Ні, не там — вже вдома, телевізор дивимося». У тих, хто мене ніс, це викликало усмішку.

У Будинку профспілок зрозумів, що моя рана — то дурне. Бо заносили просто м’ясо — оголене і понівечене м’ясо... Дякую усім, з ким усе це розділив, хто витягнув мене і підтримував. Треба буде — повторимо.

Катерина КОБКО

Хто був на Інститутській 18 лютого 2014-го, пам’ятає той момент, коли «Беркут» пішов у вирішальний наступ. Бігаючи з бинтами, водою й аптечкою в рюкзаку, я опинилася у першому ряду тих, хто відступав, до останнього сподіваючись на контратаку з нашого боку. Каміння з боку «Беркута» пройшлося по моїх ногах, за два сантиметри пролетіла світло-шумова граната.

У внутрішню частину стегна потрапила гумова куля. (Що у мене вистрелили, зрозуміла лише наступного дня, коли з’явилася можливість переодягнутися й оглянути кінцівки. На ногах не було живого місця — усе синє й опухле. Під адреналіном я майже нічого не відчула. Дикий, гострий біль прийшов пізніше). Паніка і страх гнали людей до барикади біля станції метро. Намагаючись зберегти спокій і тверезо оцінити ситуацію, озирнулася назад. Побачила хлопця зі щитом — одного з небагатьох, хто стояв попереду і прикривав відступи. Він тримався за шолом і трусив головою, як поранений звір, сповільнюючись і відстаючи від натовпу. Контузило, поцілив камінь чи ще щось сталося, я не знала. Але розуміла: якщо зараз хлопець не отямиться, впаде чи сяде, «беркутня» його прикінчить на місці. Вирішила: якщо хлопець зупиниться, кинуся на допомогу. Але він отямився і побіг далі.

І ось тут почалося пекло. У паніці люди почали валитися одне на одного. Кричали від болю, бо у тисняві ламалися кості, стискалися грудні клітки, і не було можливості дихати. Сльозогінний газ випалював легені, очі, ніс, і не було можливості затулити обличчя. Утворилася величезна груда з тіл, які кричали і задихалися. Нас намагалися витягати, доки упритул до барикад не підійшов «Беркут». Били кийками по головах, хребтах, руках — куди дотягувалися. Я лежала внизу, підтягувалася на руках, знову падала у багнюку... Здавалося, це — кінець. «Беркутівець» схилився наді мною і крикнув в обличчя: «Ну що — домайданилися?!». Ноги стисло нереально, вони заніміли, я перестала їх відчувати.

Мене витягнув якийсь хлопець. Ми пошкандибали вперед, але не пройшли і п’яти метрів, як його схопили і повалили. Я вступилася, але мене відштовхнули. Хлопця кудись повели. Мабуть, і мене забрали б, якби не вступився один «беркутівець». Він зупинив тих, хто накинувся на мене, відвів убік, до метро, повз ряд «беркутні», яка щось кричала мені услід. У мене почалася істерика, хоча я так і не змогла заплакати (сльози прийшли пізніше). Той самий «беркутівець» підійшов до мене знову і вивів за межі барикад. Питав, чи все зі мною гаразд, чи медик я. Наприкінці кинув «ще побачимося» і пішов назад. Потім дізналася, він врятував чимало наших хлопців.

Богдан МАСЛЯК

20 лютого. Усе почалося раптово: шум, крики, каміння з боку силовиків, свист та крики з нашого. Вибух гранати привів нас до тями, винесли покалічених… Не пам’ятаю як, але опинився на Інститутській і… побачив спецпризначенців з автоматами, які стріляли в нас. Як не надривався, як не кричав («Назад, нас заманюють, там вбивають!»), багато хто не чув мене. Якийсь хлопчина вибіг за мною і дав мені дерев’яного щита. «Візьми, - каже, - ти ж без каски, а там кулі». Ми були «голі» проти автоматів - фанерні щити та дрючки. Кулі свистіли, як в кіно… Двоє побігли вперед і тут же впали. Спочатку хлопчина років 18, якого поранили в ногу та плече. Його бліде обличчя і тепер у мене перед очима. Він навіть не розумів, що поранений у плече, усе про ногу запитував. Прибіг медик. Потім притягнули іншого пораненого — у легені. Хрип, кров, і ти бачиш, як людина помирає в тебе на руках. Пішов до намету, пробую порахувати кількість наших бійців: двоє поранених, одному (Івану Плішу) прострелили будівельну каску по центру наскрізь. Йому зняло скальп, але врятувало те, що каска сиділа трохи вище голови. Іншому роздробило зуби. Потім подзвонив десятник Андрій Мальків. «У мене дядька вбили, Дигдаловича Андрія», - плаче в трубку. У мене все перевернулося, я ж його бачив на майдані - і тут його немає… Безпорадність, страх, злість, почуття ненависті, запах смерті - усе, що відчував на той час.

«Інтерпол відмовляється оголошувати в розшук фігурантів «справ Майдану», бо вбачає ознаки політичного переслідування»

Начальник Управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури Сергій Горбатюк (на фото) розповів в інтерв’ю «ВЗ», як просувається розслідування злочинів проти майданівців і чи понесе хтось відповідальність за те, що нерядові фігуранти справ замість лави підсудних опинилися за кордоном. А також, чи підтвердилася інформація про російський слід у кривавих подіях на Майдані.

- За інформацією, яку ви озвучували, у рамках подій Євромайдану розслідується понад дві тисячі епізодів, 273 особам вже повідомлено про підозру. Водночас тих, кого взяли під варту, можна на пальцях порахувати. Не кажучи вже про вироки: у справах про розстріли майданівців — жодної судової крапки. Як ви самі оцінюєте такі результати майже за два роки розслідування?

- Виходячи з тих об’єктивних труднощів, які були, вважаю, що це - нормальний результат. По кожній з найбільш резонансних подій, які відбувалися у період з листопада 2013 до лютого 2014 року, є певні результати - встановлені чи виконавці, чи, у більшості випадків, організатори. Якщо брати події 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській (це найбільш трагічна сторінка Майдану), п’ять осіб — вже на лаві підсудних, інші оголошені в розшук. На терміни розгляду судом ми, на жаль, не впливаємо. Наше завдання — завершити слідство.

- Крім п’ятьох «беркутівців», які проходять у справі про розстріли майданівців 20 лютого, хто ще під вартою і за якими звинуваченнями?

- До суду був направлений обвинувальний акт щодо колишнього голови СБУ у Києві і Київській області (Олександра Щеголєва. - «ВЗ»). Йому разом із тодішнім вищим керівництвом держави, правоохоронних органів інкримінується організація і проведення незаконної антитерористичної операції, під виглядом якої здійснювали штурм Майдану у ніч з 18 на 19 лютого. Під вартою (обвинувальний акт вже у суді) — колишній командир роти харківського «Беркуту» - щодо подій 18 лютого у Маріїнському парку (тоді під час розгону мирної ходи до Верховної Ради п’ятеро майданівців загинули, 62 отримали вогнепальні поранення, ще кількасот — інші тілесні ушкодження. - «ВЗ»). У суді - обвинувальний акт щодо «тітушок», які були задіяні для розгону Майдану. Четверо - під вартою. Як і один з «тітушок», які 20 лютого незаконно отримували вогнепальну зброю зі складів МВС. Щодо побиття журналіста Веремія, яке передувало його вбивству, особу, яка здійснювала побиття, взято під варту.

- З тих, кому повідомлено про підо­зру, на лаві підсудних опиняються, як правило, пішаки. Так було у справі щодо розгону студентського Майдану 30 листопада: по суті, за всіх віддувається тодішній голова Київської міськадміністрації Попов. Це ж бачимо і з «беркутівцями»: перед судом постали переважно рядові. Складається враження, що ці справи — як для відчіпного. Вимагає суспільство покарати винних — ось вам винні. Але, крім виконавців, були замовники, були ті, хто віддавав злочинні накази. Коли хоч когось із них за ґратами побачимо?

- Якщо брати розгін студентського Майдану, то про підозру повідомлено кільком особам - починаючи від колишнього президента Януковича до тодішнього міністра внутрішніх справ Захарченка, екс-секретаря РНБОУ Клюєва, його заступника Сівковича. Хіба це пішаки?

- Я говорила про тих, хто постав перед судом.

- На жаль, ці особи втекли з України. Коли подаємо документи, аби їх оголосили у міжнародний розшук і затримали, Інтерпол нам відмовляє. Кажуть, що начебто вбачають ознаки політичного переслідування. На мою думку, безпідставно.

- Були спроби переконати Інтерпол, що йдеться не про політичне переслідування? Адже без оголошення у міжнародний розшук навіть заочний вирок для фігурантів цих гучних справ неможливий.

- Оголошення у міжнародний розшук — одна з основних умов для здійснення процедури заочного розслідування (у законі вона називається процедурою спеціального розслідування). Без цього розпочати її неможливо. Пишемо листи в Інтерпол: поясніть, обґрунтуйте, у чому вбачаєте ознаки політичного переслідування і які вам потрібні аргументи для оцінки. Відповіді немає. Пишемо: слідчі готові приїхати, поспілкуватися, з’ясувати, що потрібно, аби, умовно кажучи, вас переконати. Теж відповіді немає. Залишається інший шлях - зміни до законодавства, які б передбачали, що по найтяжчих злочинах (вбивства, створення злочинної організації, розкрадання в особливо великих розмірах) міжнародного розшуку для заочного засудження не потрібно. Якщо Верховна Рада проголосує за цей законопроект, такі справи можна буде направляти до суду, не очікуючи дозволу Інтерполу.

- Хто має нести відповідальність за втечі, не кажу Януковича, Захарченка чи Клюєва, а хоча б «беркутівців», причетних до розстрілів на Майдані? З 25 співробітників «Беркуту», особи яких вдалося встановити у справі про вбивства майданівців 20 лютого, під вартою опинилися лише п’ятеро. Решта — у бігах. Чи буде покараний хтось за втечу Садовника (колишнього командира роти «Беркуту» підозрюють у причетності до масових вбивств майданівців), якого рішенням суду випустили під домашній арешт, по суті, давши йому втекти?

- Щодо Садовника, то судді, яка винесла таке рішення, вже повідомили про підозру, обвинувальний акт направили до суду. Але розгляд затягується. Для з’ясування того, як міліціонери випустили Садовника, було призначене службове розслідування. Перевіряється також, хто сприяв втечі Садовника.

- І яке покарання світить судді, що випустила Садовника під домашній арешт?

- Від двох до п’яти років позбавлення волі... Щодо «беркутівців», яким інкримінуються події на Інститутській, то, крім п’яти, які були затримані й арештовані, ще десь 15 були на території України під час перших затримань. Навіть у міліції продовжували служити. Але, на жаль, тоді ще не було достатньо переконливих доказів, які б дозволили суду обрати їм такий запобіжний захід, як арешт. А арештовувати без доказів, будь-кого - на жаль чи на краще, ми таким шляхом не пішли. Щодо «беркутівців», які втекли, є підстави вважати, що їм «злили» інформацію (це перевіряється в окремому кримінальному провадженні - за фактом перешкоджання розслідуванню). Бо коли слідчі і прокурори готували затримання, з України одночасно виїхали п’ятеро «беркутівців». Це ж не просто збіг.

- Злив інформації міг бути тільки від «своїх»...

- Звичайно, з правоохоронних органів. Перевіряється і МВС, і наші працівники.

- Найбільша абсурдність ситуації з «беркутівцями», які калічили і вбивали майданівців, навіть не у втечі. А в тому, що дехто з далеко нерядових фігурантів цих справ примудрився і після Майдану на посадах в органах залишитися. Той же підполковник Янішевський (проходить у справі про розстріли 20 лютого), який до арешту влітку минулого року продовжував працювати в МВС. Чи екс-«беркутівець» Антонов, причетний до кривавого розгону студентського Майдану. Як таке взагалі можливо?

- Щодо Антонова, то після останніх публікацій у пресі його, наскільки знаю, не переатестували. Але ситуація справді дивна. Ми просили суд відсторонити того ж Антонова від посади. Водночас представники МВС наполягали на тому, щоб не відстороняти, і суд до них дослухався. Там йшлося не лише про Антонова, а про чотирьох екс-співробітників київського «Беркуту», підозрюваних в організації побиття студентів 30 листопада. Усіх чотирьох суд визнав такими, що можуть і далі працювати на своїх посадах. Внутрішнє очищення «Беркуту» мало б бути якіснішим. Якби до цього поставилися більш відповідально на початковому етапі, то, як мінімум, керівництво однозначно мало бути змінене. На жаль, цього не відбулося.

- Такі факти навряд чи можна списати на халатність. Не обійшлося без кругової поруки?

- Як пояснювали представники МВС, тоді була неоднозначна ситуація у зоні АТО, загострювалася загроза з російського боку, і треба було, щоб в АТО їхали ті, хто вміє тримати зброю. Через це, мовляв, не треба звільняти, відсторонювати. Але як мінімум, керівні ланки мали бути звільнені. І нові керівники мали б донести до бійців: потрібне очищення. Ти не вчиняв злочинів - розповідай, що бачив, хто вчиняв. І тоді - працюєш далі. Чому, знаючи, що 80-90 відсотків правоохоронної системи було задіяно у протидії протестним акціям на Майдані, оновлене керівництво не створило такі внутрішні атестаційні комісії? Це дало б можливість вже на початковому етапі отримати і свідків, і розкриття злочинів, й очищення рядів.

На переатестації, яка зараз відбувається, колишнім працівникам того ж «Беркуту» задають питання: чи були ви свідком подій на Майдані, чи готові дати покази? Дехто каже, що готовий розповісти.

- І багато з таких вже дали покази?

- Буває, що хитрують: на атестаційній комісії заявляють, що готові дати покази, а сюди приходять і кажуть: я там був, але нічого не бачив. Хоча декілька осіб дали покази, які дійсно важливі.

- На якій стадії розслідування вбивств Сергія Нігояна, Михайла Жизневського, Юрія Вербицького, Романа Сеника?

- Справу щодо Вербицького розслідувало Головне слідче управління МВС. Злочин розкритий, 13 особам повідомлено про підозру. Провадження щодо одного підозрюваного направили до суду, інші перебувають у розшуку. Що стосується убивств Нігояна, Жизневського і Сеника, на жаль, досі не встановлені особи, які спричинили їм вогнепальні поранення. Але заплановані додаткові експертизи, напрямки для оперативної діяльності, результати яких, сподіваюся, наблизять нас до розкриття цих злочинів.

- Що вдалося встановити за фрагментами зброї, яку СБУ знайшла влітку минулого року?

- На зброї були спиляні всі номери. Щоб їх відновити, тривалий час проводили експертизу. Виявилося, що це справді та зброя, яка була вивезена з підрозділу київського «Беркуту» і якою були озброєні бійці спецроти під командуванням Садовника 20 лютого на вулиці Інститутській. Маємо факт, що особи, в яких вона була, вивезли її, розрізали на частини і знищили номери, щоб не можна було ідентифікувати. З чого можна зробити висновок: люди, які робили це, чітко усвідомлювали, що з цієї зброї було вчинено злочин.

- У справах про розстріли майданівців фігурують переважно «беркутівці». І ніде не згадується про загадкових снайперів з дахів в урядовому кварталі. Вдалося з’ясувати, що це були за стрільці?

- Як показали результати експертиз, більшість протестувальників, які загинули від вогнепальних поранень, отримали ці поранення зі зброї у секторі, де перебували саме співробітники «Беркуту». Але щодо кількох поранених немає чітких даних, які вказували б саме на стрільбу «Беркуту». Тому перевіряється можливість застосування зброї іншими підрозділами. Разом з тим встановлено, що на будинках, прилеглих до вулиці Інститутської, були снайпери. В Адміністрації президента - снайпери Управління державної охорони. На будівлі Кабміну - снайпери спецпідрозділів «Альфа» (СБУ) і «Сокіл» (УБОЗ). Але у ході допитів, проведення експертних досліджень не встановлено, щоб ці особи застосовували зброю. Згідно з показами, вони вели контрснайперське спостереження. Але, враховуючи, що є потерпілі, щодо яких наразі чітко не встановлено, з якого сектору вони були поранені, робота у цьому напрямку продовжується. З’ясовуємо, хто міг здійснити ці постріли — чи спецслужби, чи знову ж таки «Беркут», чи, можливо, так звана третя сила. Але даних, на підставі яких можна було б стверджувати про присутність на місці подій російських снайперів, на сьогодні немає.

- А чи підтвердилася інформація про російський слід взагалі у кривавих подіях на Майдані? Зокрема і про можливу роль у цих подіях радника Путіна Суркова?

- Під час подій на Майдані в Україну неодноразово приїжджали представники російської ФСБ, мали зустрічі з представниками тодішніх СБУ, МВС. Приїжджав і Сурков, зустрічався з тодішнім вищим керівництвом держави. Тому версія про російський слід справді відпрацьовується. З’ясовуємо ступінь впливу цих осіб на тодішнє керівництво України, керівництво правоохоронних органів щодо протидії протестним акціям на Майдані. Чи це були консультації, чи вказівки зі спрямуванням саме до насильницького вирішення конфлікту.

- Справи щодо розстрілів на Майдані мають термін давності?

- Ні. Через 15 років після здійснення розшуку підозрюваних суд може вирішувати питання про закриття провадження за строком давності. Якщо йдеться про статті, які не передбачають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, суд у цьому разі зобов’язаний закрити провадження. За тими ж злочинами, де передбачено довічне позбавлення волі, строків давності немає.