Іронічний детектив — «Ля Палісіада»

У Львові відбувся допрем'єрний показ нової української кінострічки «Ля Палісіада». Режисер фільму — Філіп Сотниченко. Це його дебют у повнометражному кіно. Фільм було номіновано, зокрема, на премію Європейської кіноакадемії у номінації «Відкриття — приз FIPRESCI». Це перший український фільм, що підіймає питання смертної кари, яка існувала в нашій країні ще кілька років після здобуття Незалежності.

Журналістка «ВЗ» побувала на допрем'єрному показі.

Зйомки розпочалися у 2018 році і відбувались у часи ковіду. Зауважу одразу, що фільм доволі складний, який змушує думати. Очевидно, що режисеру подобається така складність. Автори називають свою роботу іронічним детективом. Додам — з елементами документалістики та гумору.
Отже, у фільмі режисер яскраво відтворив події буремних 90-х р.р., зокрема, показав роботу тодішньої міліції. Це був 1996 рік, п’ять місяців до скасування смертної кари. Кадри тих часів виглядають так реалістично, що іноді ніяково… А ще — це правдиве кіно. Бо навряд чи автори фільму могли б у ньому брехати. Адже всі добре пам’ятають ті сумні часи…

Судовий психіатр Олександр (Андрій Журба) та його товариш, слідчий Ільгар (Новруз Пашаєв), розслідують вбивство свого колеги-міліціонера. Трьох чоловіків пов’язувала спільна робота, давня дружба та почуття до однієї жінки. Тепер вона — вдова загиблого. До речі, саме у 1996 році в Ужгороді (там тривали зйомки фільму) вбили капітана міліції. Це був реальний факт, який збігся зі сценарієм.

Кінострічка буде особливо цікава людям, які працюють у правоохоронних органах. Після показу один з курсантів Львівського університету внутрішніх справ сказав, що фільм справив на нього неабияке враження, починаючи від моменту затримання підозрюваного у вбивстві до розслідування цієї справи працівниками тодішньої міліції. Все виглядало досить реалістично.

А також автори фільму вдало показали образ слідчого, якого зіграв Новруз Пашаєв (показали його як справжнього фахівця та водночас турботливого батька). Новруз Пашаєв, до речі, непрофесійний актор, типаж, і другий режисер фільму.

Режисер Філіп Сотниченко вловив чимало деталей у роботі тодішньої міліції. Показав, наприклад, як під час слідчих експериментів у правоохоронців постійно закінчувалася касета у відеокамері, і її треба було замінити. А «братки» із 90-х, які потрапили у кадри, були ідентичні з реальними. Вбрані у «спортивки» та шкірянки. «Респект» художнику по костюмах Володимиру Кузнецову.

Як потім розповіли творці фільму, усі сцени затримання мали свій реальний прототип. А «братки» — це люди з народу, які типажно підходили на ту, чи іншу роль. Іноді навіть на вулиці зупиняли людей, які їм підходили, та запрошували їх на кастинг.

Продюсер фільму Сашко Чубко зауважив, що підняли тему смертної кари у фільмі, щоб глядач зміг побачити еволюцію (розвиток) наших правоохоронних органів.

— Ми виросли у 90-х і намагаємося позбутися цього важкого спадку, на відміну від наших північних сусідів, які у ньому застрягли і намагаються повернутися у це минуле і нав’язати його усім навколо, — каже Сашко Чубко. — Ідея фільму виникла тоді, коли режисер дізнався про той факт, що у 1996 році Україна була на другому місці у світі після Китаю за кількістю смертних вироків (За даними лондонської Організації захисту прав людини, у 1996 році Україна засудила до смерті 89 людей. Загалом з 1991 року в Україні було виконано понад 600 страт. — Авт.). Смертна кара дісталася нам у спадок від Радянського Союзу. На той час у 90-х було таке бурхливе життя, що українська влада, мабуть, подумала, може це не така і погана «штука», давайте її залишимо. Треба якось тримати людей під контролем…

Але як і всі позитивні реформи робляться у нас під тиском західних партнерів, Ради Європи, нарешті у 2000 році в Україні остаточно вивели смертну кару з Кримінального кодексу. Ми дуже здивувалися, що прожили в Україні стільки років з таким явищем, як смертна кара, і в принципі не усвідомлювали цього. Щороку страчувалася доволі велика кількість людей.

Стосунки людини і правоохоронної системи не є простими у будь-якій країні. Коли ми знімали фільм, були масштабні протести проти поліції у США, Франції, по всьому світу. Це важлива тема. І смертна кара — це якийсь апогей цих стосунків, де йдеться про життя і смерть… І будь-яка несправедливість у цьому, наприклад, якщо загине невинна людина, найбільше чіпляє. Саме ця якась несправедливість у вигляді смертної кари, її маловідомість в Україні, змусила нас написати сценарій.

— Ми не хотіли романтизувати 90-ті, — продовжив розмову Сашко Чубко. — А також не хотіли показувати «чорнуху» про ті часи. Українське кіно про 90-ті, яке зараз буде виходити на екрани, а це низка фільмів молодих українських режисерів, виразно відрізняється від російського кіно на цю тему. Ми бачимо і світлі, і темні сторони. Можемо пожартувати, у нас є така супер риса, як самоіронія. Це те, що нас відрізняє.

Прокат фільму в Україні стартує з 11 січня 2024 року. Додам наостанок, яке то щастя, що ті печальні 90-ті - далеко позаду…

P.S. Що таке «ляпалісіада»? Це один з видів мовної надмірності: твердження або зауваження, зміст якого окреслений попередньою фразою, що межує з абсурдністю. Ляпалісіади створюють комічний ефект в недоречних трагічних ситуаціях. Яскравим прикладом ляпалісіади є слоган фільму: «За два дні до його смерті, він був живий».