«У свої 80 хотіла би знову проїхатися на ровері...»
Сільські люди – обережні співрозмовники. Перед чужим не розкриються, зайвого слова не скажуть. Але коли з ними по-простому, можна відкрити для себе цікаву особистість. Ось таку, як Дарія Миколаївна Мищишин
Кілька разів бачив цю старшу жінку за кілька кілометрів від її дому. То серед парафіян на відправі біля фігури Святого Яна, де б’є цілюще джерело. То у хаті колишнього бухгалтера газконтори Марії Турчин — її пані Дарка приходить підтримувати після смерті чоловіка Михайла.
Така непосидючість підштовхнула поцікавитися у цієї пані її віком.
— А скільки дали би’сьте мені? — запитує.
— Років сімдесят…
— А вісімдесят не хочете?
— Виглядаєте молодшою від своїх літ, — роблю комплімент пані Дарці. А вона втішена, що я помилився, розкриває таємницю своєї бадьорості:
— Бо від малої багато фізично працювала, тіло своє тренувала. І ще займалася спортом. Навіть на змагання роверистів їздила…
В юності Дарка (тоді ще — Сосницька) виготовляла меблі у Бережанському деревообробному цеху. На роботу зі свого хутора Малинівки добиралася п’ять кілометрів велосипедом, і ввечері так само крутила педалі додому. Дізнався про це директор — записав передову робітницю на змагання з велосипедного спорту. Поїхала виступати у Тернопіль. Спочатку їхня команда була третьою ззаду. Дарка піднатужилася — і прийшла на фініш першою. Про переможницю написали у газеті…
Величезна сила волі сільської дівчини вразила організаторів велоперегонів. Вмовляли її переїхати в обласний центр: обіцяли квартиру у Тернополі, пропонували без проблем влаштувати у кооперативний технікум. Не дозволила мама — треба було доглядати домашнє господарство.
Відмовилася їхати і на республіканський чемпіонат. Цього разу відрадила близька подруга. Сказала: на трасі суперниці тебе підкосять, впадеш, будеш калікою — воно тобі треба?
Вперше сіла на ровер у 15 років. Брат купив велосипед, а сестра і собі загорілася бажанням навчитися їздити на ньому. Експеримент виявився невдалим: кілька разів упала, заїхала у сусідські бараболі. Тато побачив оббиті коліна, розібрав ровер і сховав. А настирлива Дарка потайки склала його — і поїхала…
Наша співрозмовниця каже, що життєвих сил набралася від тяжкої праці у дитинстві. Рубала дрова, з батьком пиляла дерево на підвалини до хати. А ще сил додавали їй молочні страви (з м’ясом тоді було сутужно). Закладена в юності фізична витривалість дає їй міць і сьогодні поратися з домашніми справами. Сама обробляє майже пів гектара поля. Відмовляється, щоб діти їй допомагали. «Мені ніхто не зробить так, як я хочу», — відповідає на пропозицію рідних підсобити. Запитуємо пані Дарку, чи не мріє знову сісти на велосипед.
— Дуже навіть хочу. Маю вдома дамський ровер. Сіла б на нього — але дуже вже ноги болять. Як трохи перестануть — згадаю молодість…