Від слоїків з огірками – до «броників» і автомобілів 

Вони жартома називають себе дикими волонтерами. “Ми не маємо офіційного статусу, різних бланків та печаток, маємо лише почуття обов’язку. Самі допомогу збираємо, сортуємо, самі її відвозимо на передову. Віддаємо хлопцям у руки, аби бути впевненими, що нічого по дорозі чи у штабах не пропало, - розповідає Зоряна Будинкевич, яка разом із чоловіком і братом має невеличкий магазин господарських товарів на вулиці Костя Левицького, 9, у Львові.

У цей магазин я зайшла випадково, потрібна була дрібничка для кухні. Звернула увагу на фотографії з АТО, прикріплені до стіни. Запитала, хто на фото, і власниця крамнички пані Зоряна розповіла про волонтерство.

...Все почалося з Майдану. І чоловік Михайло, і брат Сергій, і син Максим, і батько Антон Михайлович, якому вже 74, — усі від першого до останнього дня були на Майдані і потім усі почали займатися волонтерством. “Одразу після Майдану колега чоловіка — Тарас Сулимко, позивний Бульба (нині — голова Сокільницької сільради. — Авт.), пішов на війну, - розповідає Зоряна Будинкевич. - Михайло йому зателефонував і запитав, чи потрібна допомога. Зрозуміло, що потрібна. Ви ж знаєте, на початках хлопці воювали у капцях і спортивних костюмах. “Кинули клич” по всіх друзях, колегах, однокласниках. Збирали все — від слоїків з огірками до “броників” та тепловізорів. Тарас попросив Михайла, аби той сам привіз зібрану допомогу. Відтоді вже майже три роки і їздимо у найгарячіші точки, де інші волонтери зазвичай не бувають. Спочатку допомагали 24-й бригаді, 30-й, а потім возили усім, хто воює на фронті. Немає бригади, до якої б не приїжджали”.

Одного разу до мене в магазин прийшла старша пані, років 70-ти. Підходить, бере мою руку і цілує. Я аж сахнулася... А вона дякує мені за те, що ми одягнули її онука, який свого часу відходив з 31-го поста...

Запитую, як вдається проїхати на передову, чи пускають? До розмови долучається брат Зоряни Сергій Палайда.

- А чого їм нас не пускати? Їсти-пити всі хочуть... Останній раз на свято Миколая їздили. Привезли багато смаколиків, про які хлопці вже й забули. Військові не голодні, їх нормально годують, але ж ви розумієте, яка це їжа. Коли назад поверталися, нам у дорогу дали сухпайок. Вирішили для експерименту один день на ньому протриматися. Ввечері мій шлунок розривався від болю. На сніданок — перлова каша з м’ясом, галети (печиво-сухарик), кава-чай, цукор. На обід - банка тушонки, паштет, галета, чай, цукор. На вечерю - гречка з м’ясом, чай, мед, цукор і галета. Довго на цьому не протягнеш.

“Чому самі їм це привозимо? - долучається до розмови чоловік Зоряни пан Михайло. - Бо хлопці не стільки тішаться тою мандаринкою, хоча вона там не зайва, як увагою і повагою до них. Прикро, що українські співаки так рідко їздять в АТО з концертами. Мали би частіше приїжджати на фронт”.

Запитую, як часто бувають на фронті? “Як назбираємо хоча б цілий бус, тоді й їдемо. Бувало, вирушали і двома, і трьома машинами. Раніше легше було допомогу збирати, їздили кілька разів на місяць. Зараз складніше, - каже пані Зоряна. - Люди від війни втомилися...”.

“За три роки ми купили за кордоном, обладнали і відвезли на фронт вісім автомобілів, - каже Сергій. - І буси, і джипи, і легкові. Армія дає КамАЗи, “Урали”. Але хлопці не поїдуть у магазин по воду КамАЗом. Просять для мобільних потреб легкові машини. Кілька наших автомобілів переобладнали під санітарні. Усі машини, які пригнали на фронт, обслуговуємо, ремонтуємо в разі потреби, постачаємо для них запчастини. Якщо якась деталь терміново потрібна, пересилаємо «Новою поштою». Бо кожна поїздка — це дороге задоволення. Лише заправити соляркою один бус обходиться у шість тисяч гривень. Накручуємо чотири тисячі кілометрів”.

Крім того, мандрівка ця вкрай небезпечна. Щоразу, коли їдуть, не знають, чи повернуться. Не раз потрапляли під обстріли, машини були як решето. Півтора року тому львівські волонтери потрапили у полон. Довелося їх викуповувати. Збирали гроші поміж волонтерів. П’ять тисяч доларів за кожного. А рік тому волонтера снайпер убив. Аби снайпер не вцілив, у небезпечних зонах їздять на різній швидкості: то газують, то гальмують...

Зоряна тим часом показує мені фотографії. Бачу, син у військовій формі. “Два роки Макс їздив з батьком як волонтер, а одного дня прийшов додому і з порога: “Тату-мамо, волонтерство — це добре, але я вирішив йти воювати”.

Поки син воював, чоловік продовжував возити допомогу. А вже на передовій Макс допомагав йому розвозити по позиціях. Для Максима батьки придбали і обладнали усім необхідним джип. Одного разу снайпер влучив у шию його побратиму. Хлопець вижив лише завдяки тому, що у Макса в машині були кровоспинні ліки. Нещодавно Максим демобілізувався і “взявся за старе” - за волонтерство.

Запитую, чи доводилось спілкуватися з місцевим цивільним населенням. “Доводилось, і не раз, - вираз обличчя у Михайла змінюється. - Вони нас не люблять. Коли Макс служив у Авдіївці, я привіз туди допомогу. У самій Авдіївці у вщерть навантаженої машини колесо спустило. Бігаю по місту, шукаю, де би помпу позичити. Безрезультатно. Син на то подивився, усміхнувся і каже: «Тату, ну хто так просить». Звів автомат на курок, зупинив першу-ліпшу машину. То сепар сам накачав нам колесо”. “Як сепар?” - запитую. “То ми так жартуємо. Ясно, що то був не сепар, але ми місцевих так називаємо, бо багато серед них сепарам співчувають. В очі нам посміхаються, а в душі — ненавидять”.

Зоряна каже, не раз у неї були хвилини відчаю, коли казала собі і хлопцям: “Їдемо останній раз”. Річ навіть не у фізичній чи моральній втомі, “вбивала” байдужість багатьох людей. “Часом розмовляєш з людиною, щось пояснюєш, а вона у відповідь: “Про війну чути не хочу. Коли по телевізору про це показують, на інший канал перемикаю. Деякі ще й докоряють, мовляв, через вас, волонтерів, так довго війна триває. Перед останньою поїздкою були у знайомих в гостях. Така добірна патріотична компанія зібралася, усі у вишиванках, усі дуже Украї­ну люблять. Я русизм вжила, то зробили мені зауваження. Розповіла їм про нашу діяльність, сказала, що якраз через день наші машини їдуть на фронт. Попросила не грошей, і навіть не речей для хлопців, а прийти допомогти поскладати по коробках те, що вже маємо. Везли сім тонн різного добра. І все треба розфасувати. Наприклад, помідори окремо покласти, підписати коробку, заклеїти. Тільки на цю роботу йде доба. І що ви думаєте? Жоден не прийшов, навіть не передзвонив. Але беремо себе в руки і продовжуємо працювати. Заради хлопців, які стали для нас рідними. Багато хто з фронту телефонує, дякує... А одного разу до мене в магазин прийшла старша пані, років 70-ти. Підходить, бере мою руку і цілує. Я аж сахнулася... А вона дякує мені за те, що ми одягнули її онука, який свого часу відходив з 31-го поста...”.

Насамкінець запитую, що потрібно для найближчої поїздки, можливо, наші читачі захочуть допомогти. “Та все потрібно. Закрутки, фрукти, овочі. А ще бушлати, гумові чоботи, памперси для снайперів, ліки, сигарети, чай, кава, мінеральна вода, сухе печиво. Будемо вдячні за будь-яку допомогу”.

P. S. Якщо хтось захоче посприяти “диким” волонтерам, телефонуйте до пані Зоряни у магазин — (032) 275-10-78.

Фото надала Зоряна Будинкевич