«Верховино, світку ти наш, гей, як у тебе тут мило!»

“Ось Жаб’є, гуцульська столиця...” - так колись писав Іван Франко. Аж до 1962 року Верховина носила не надто милозвучну назву Жаб’є. Невеличке селище міського типу на березі річки Чорний Черемош сьогодні є справжньою колискою української культури. За різними підрахунками, у селищі живе від п’яти до семи тисяч осіб. Тут ще з дідів-прадідів збереглись традиції, звичаї та обряди. Гори обступили Верховину, ніби оберігаючи її самобутність та унікальність від цивілізації.

До обласного центру аж 150 кілометрів, залізниці немає. Найближча залізнична станція — Ворохта (до неї 31 кілометр). Час від часу серпантинними гірськими дорогами їздять “бусики”. Тут свій, не зрозумілий жителям мегаполісів, світ.

У самому центрі селища — хата Сергія Параджанова. У ній жив під час зйомок фільму “Тіні забутих предків”. Оскільки стрічка розповідає про життя гуцулів, то для кращої передачі атмосфери режисер жив зі справжньою гуцульською сім’єю — Василем і Марією Хімчаками. Вони теж брали участь у зйомках. За кілька метрів від хати починається ґрунтова дорога — веде на гору Пушкар. Там знімали деякі сцени з фільму.

Піднімаюсь трохи вище, там вже інша атмосфера. Якщо біля автовокзалу є кілька магазинів, їздять авто і ходить багато народу, то трохи вище частіше можна побачити фіру з конем, ніж ровер, а замість магазину — сільський кіоск, у якому можна купити все необхідне: від панчох до хліба. Не могла втратити можливості проїхатись на фірі. Вмостившись на величезні мішки з картоплею, з вітерцем їхала гірською місциною.

Змішались у купу коні, люди... А у Верховині ще й корови. Тут їх на кожному кроці — на дорозі, у дворі, біля річки. Їх пропускають машини і терпляче обходять люди. Як в Індії.

Однак не варто думати, що Верховина — забуте Богом село. Тут є і Інтернет, і клуб. Дорогою помічаю місцевого хлопця, який сидів біля сараю з ноутбуком. “У деяких хатах є wi-fi, у місяць це коштує близько 150 гривень. Задоволення недешеве, але потрібне. Чув, що у селі є навіть новомодне 3G. Але наша соціальна мережа — це дискотека. Щосуботи у місцевому клубі”, - каже 14-річний Василь.

Діставшись необхідної хати — музею сироваріння, сідаю перепочити. У музеї мені розповіли не лише про місцеві кулінарні традиції, а й вчили варити домашню бринзу. Для її приготування потрібне свіже овече молоко. Його проціджують у дерев’яну діжку через чисте густе полотно або марлю. Потім додають кляг — сироваткову закваску. І залишають киснути. Процес приготування триває близько тижня, а витримка — 30 днів. Для тих, хто не такий охочий до навчання, може купити готову продукцію. Коштує дешевше, ніж на базарі, — 80 гривень за кілограм. Хоча верховинська бринза органічніша, адже вся сировина місцевого походження. Як доказ, поруч весь час тинялися вівці.

Місцеві дуже гостинні та балакучі. Від них дізнаюся, що великих грошей туристи не привозять. Тому більшість верховинських чоловіків їздить на заробітки до Росії. Працюють там на будівництві. А жінки у Польщі — на сезонних роботах.

Моя давня мрія — побачити себе в автентичному українському одязі. Місцеві порадили проїхати кілька зупинок маршруткою до музею “Вишиванка”. Там мене зустрічали як дорогу гостю. Господиня музею — Галинка Верховинка, — вбрана у справжній гуцульський стрій, привітна та гостинна. Складалося враження, що приїхала до бабусі у село. Протягом наступної години відбувалася справжня магія. Під пісні та примовляння мене одягали в гуцульський стрій. За словами пані Галини, йому близько 70 років. Він виявився нелегким, вільно рухатись у ньому майже неможливо. І сам процес теж не дуже швидкий. “Молодій на весілля тільки голову “одягали” близько трьох годин. Це робила спеціально навчена людина. На весілля спеціально шили вінок. Шити його могла тільки щаслива у шлюбі жінка. Потім в’язали на пояс хустки, яких мало бути 5-7. Чим багатша наречена, тим більше”, - пояснює пані Галина. Весь процес мене розчулив до сліз. Складалося враження, що мене справді одягають до шлюбу. Неймовірна енергетика одягу та співів змусила мене замислитись про українське весілля...

Без перебільшення можна сказати, що Верховина огорнута містикою. Часом здавалося, що з темних вершечків гір хтось уважно за мною спостерігає. Тут немає яскравих біґбордів та великих магазинів. Цей край багатий на легенди, природні та архітектурні пам’ятки — є чим розважити око і підігріти фантазію.