Контрасти Ворохти: супутникові тарілки на старих хатах 

У перші хвилини у Ворохті мені було важко дихати. Місцеві пояснюють це тим, що тут дуже чисте повітря, низький атмосферний тиск та підвищений вміст озону. Розташована Ворохта на висоті понад 850 метрів над рівнем моря. Але захоплює подих не лише від кришталево чистого повітря, а й від надзвичайних краєвидів.

До Ворохти я приїхала о сьомій ранку, тому поки місцеві спали, я блукала безлюдним селищем. Назва селища, ймовірно, походить від імені мудрого чоловіка, який був слугою в одного з перших жителів. Коли люди йшли до нього за порадою, говорили: «Йду до Ворохти».

Шум гірської річки та стукіт копит коней...

За кілька метрів від вокзалу помічаю стару дерев’яну хату з величезною супутниковою тарілкою. Розумію, що Ворохта — місце контрастів. Одинокий перехожий підказав мені дорогу до віадука. Віадук — це арковий міст на високих опорах через глибокий яр або ущелину. Побачити його на власні очі — моя мрія. В Україні лише шість віадуків з залізничною колією, і один з них — у смт Ворохта через річку Прут. Дорога до нього довга та екстремальна: довелось пройти через підвісний міст, який ніби навмисно щосили хитався. Страху натерпілася чималого! Але побачене того варте — могутні кам’яні опори виглядали велично та трохи лячно. Довжина цього монстра — понад 100 метрів. Він — один з найстаріших та найдовших кам’яних мостів Європи, збудований у 1895 році.

З сусіднього з віадуком залізничного моста відкривається неймовірний вид на ранкову Ворохту. Видерлась туди крутими сходами. Селище як на долоні. Порожні сонні вулиці, шум гірської річки та стукіт копит коней подіяли гіпнотично, півгодини стояла нерухомо — милувалася. Потім цю красу фіксувала на свій смартфон.

Канатна дорога з елементами екстриму

Тим часом селище прокидалося — одні поспішали на роботу, інші — годувати худобу, а я тримала курс на підйомник. Подолавши кілька кілометрів гірською дорогою, нарешті дісталася ще однієї родзинки Ворохти. Довжина канатної дороги — 200 метрів. Коштує таке задоволення лише 20 гривень. Старенька пошарпана конструкція піднімає на пагорб, потім так само спускає. Платити треба лише раз. Коли сідала, а точніше, застрибувала у залізне крісло, працівниця попередила, що вони щось тестують, тому будуть на кілька секунд зупиняти рух. Мовляв, тільки без паніки. Та за ці кілька хвилин серце зупинялося від страху, тому найбільше щастя відчувала, коли ступила на землю.

Поруч з канатною дорогою помічаю спуск. За словами касира підйомника, ці облуплені, занедбані доріжки — трампліни. Курорт Ворохта колись був центром підготовки спортсменів зі стрибків із трампліна, біатлону, лижних перегонів. Але час руйнує не лише трамплін та підйомник, а й, очевидно, лижний спорт.

За 100 грамів грибів — 100 гривень

Біля підйомника — невеличкий сувенірний ринок. У кількох дерев’яних хатинках сувеніри на будь-який смак: від сушених грибів до хутряних жилетів. За в’язані шкарпетки просять 150 гривень, за чай з гірських трав — 25, а за 100 грамів сушених грибів — 100 гривень. Мені припали до душі маленькі їстівні коники з сиру. Коштує така забавка 5 гривень за штуку.

Тут усе розраховано на щедрих туристів, адже їхні гроші — основний дохід місцевих. Переночувати у Ворохті коштує понад 300 за ніч у готелі, а близько 100 гривень з людини — у місцевої бабусі. З наближенням Новорічних свят ціни відчутно зростають — готелі додають від 50 до 250 гривень до вартості проживання, а місцеві просять вже не 100, а 200 гривень.

Залишатися у Ворохті надовго я не планувала. Звідси за кілька годин та 50 гривень можна дістатися до Яремча, Верховини та Татарова. Досвідчені альпіністи і туристи знають, що саме з Ворохти йде найлегший шлях на красуню Карпат — Говерлу. Але мій інтерес припав саме на містичну Верховину. Про те, як я вчилася готувати домашній сир та чому плакала у музеї «Вишиванка», читайте в одному з наступних номерів.

Фото з архіву автора. Івано-Франківська область