«Кращого фітнесу, аніж у горах, бути не може...»

Осінь — час драйвового відпочинку. Якщо оксамитовий сезон на морі вам не по кишені, вирушайте в Карпати - назбирати грибів, вдихнути на повні груди свіжого повітря. Кажуть, кожен українець бодай раз у житті повинен зійти на найвищу вершину країни — Говерлу. Якщо так, то кожен житель Львівщини має підкорити хоча б Пікуй. Гора найвища (1408 метрів) серед Вододільських Бескидів і всього пасма Бещад. Гора Пікуй розташована на межі Львівської та Закарпатської областей у селі Верхнє Гусне Турківського району. Це третя найвища вершина в Україні.

Скільки калорій спалить марафон на Пікуй?

Мені трапилася нагода зійти на вершину в складі делегації лісівників. До села Верхнє Гусне, що на Турківщині, їхали машиною кілька годин. У гірських районах відчула весь “кайф” їзди дірявими дорогами. Щойно доїхали до гір, відчула перепад тиску, тимчасове знесилення. Ще більший стрес отримала, коли місцеві показали нам вершину, яку доведеться підкорити. “Ого-го, яка височезна! - висловила свої емоції. - Скільки калорій можна спалити, коли дійдеш до фінішу?”.

Горяни в калоріях не розбираються, але запевнили, що сходження на Пікуй - прекрасна “фіззарядка”. “Пані, кращого фітнесу ніде не знайдете, - запевнив житель села Верхнє Гусне Данило. - Тут і сонце, і чисте повітря, і позитивний настрій. Коли підкорите гору, почекаєте кілька хвилин, віддихає­теся — і втому як рукою зніме. Тоді отримаєте “друге життя”!”.

Якщо йти середнім темпом, зійти на вершину можна за дві години. Та треновані бойки сходять на Пікуй за годину. Дехто навіть побив рекорд — зійшов за 45 хвилин. Щоб підняти настрій перед сходженням, місцеві розповіли нам сороміцькі приказки про гору Пікуй...

З північного заходу до вершини примикає Буковецька полонина, з півночі — заказник Пікуй. Місцеві бойки вміють виготовляти смачний “їдкий” (дуже солоний) сир. Молоко для цього беруть у корів спеціальної породи, яку виводять у селі Либохора. Корови мають великі роги. Солона бринза з молока рогатих смакує із запеченою бульбою. Їсти “їдкий” сир як самостійну страву можуть лише місцеві, які адаптовані до цього “делікатесу”.

На вершині гори Пікуй - кам’яний стовп-обеліск, споруджений на честь першого президента Чехословаччини Томаша Масарика. Обеліск встановили у 1935 році жителі села Верхнє Гусне, яке до війни разом із Закарпаттям входило до складу Чехословаччини.

Ниють ноги, з чола тече піт...

...Погода сприяла походу в гори. Сонце і легкий вітер — те, що треба. Озброююся палицею (вона необхідна для опори на схилі та відлякування гірських плазунів) - і гайда підкорювати вершину. Перший кілометр від села у напрямку вершини виявився легким. Втому відчуваєш у лісі, коли весь шлях схожий на тренажерну бігову доріжку під найвищим нахилом. Ниють ноги, з чола тече піт... У цей час наша делегація згадала про необхідність спортивних тренувань. “А я не боюся сходження на вершину, бо щоранку бігаю по шість кілометрів”, - сказав львів’янин Вік­тор.

Дехто з нашої групи дорогою шукав гриби (одному лісничому таки вдалося надибати білого), хтось підживлювався ожиною. Я вирішила не їсти гірських вітамінів, натомість швидким темпом прямувала до вершини. Дорогою були і легкі, і важкі схили. Найважче випробування — на полонині, що перед самою вершиною. На перший погляд, до Пікуя рукою подати. Та ноги так нили, що кожен крок давався нелегко. Саме на цьому етапі знесилення доходить піку... Тут вже жоден анекдот не підніме настрою і бойового духу. Оглядаєшся — не можеш відірвати очей від красивої природи з висоти пташиного польоту. Зупиняюся, щоб сфотографувати гірську оазу, яка виблискує на сонці осінніми кольорами. Зустрічаємо туристів, зокрема поляків, які спускаються з гори Пікуй. Вітаються до нас “Дай Боже щастя!” та “Слава Україні!”.

Коли нарешті підкорюєш гору Пікуй, відчуваєш кайф. На Пікуй зійшла за годину п’ятнадцять хвилин. Хтось з нашої туристичної групи дає попити води. Після такого фізичного марафону вода видається найсмачнішою у світі. Ще кілька секунд, і втома справді відходить.

«Роблять бізнес» на грибах та ягодах

Після підкорення гори час знайомитися зі селом. У Верхньому Гусному меш­кає майже сімсот осіб. Селище виглядає убогим, дорога — ґрунтова. Поспілкувалася з вчителями місцевої школи. Педагоги кажуть, учні — старанні, мають хвацьку бойківську наполегливість. Більшість жінок у селі займаються господаркою, народжують і виховують по шестеро дітей. Чоловіки в основному працюють у районному центрі — Турці: «на швидкій», сантехніками. Більшість селян Верхнього Гусного “роблять бізнес” на грибах та ягодах (за сезон заробляють по кілька тисяч гривень).

Селяни працюють також у сфері “зеленого туризму”. Тут пролягає піший туристичний маршрут Либохора — Івашківці — Гусне. Завітала на обід в один із гостинних дворів, що у Верхньому Гусному. У двоповерховому дерев’яному будинку, оформленому у бойківському стилі, — готель, ресторан, сауна, чан та басейн. Підприємливі власники хваляться, що воду до басейну “протягли” аж з гірського потічка.

Звернула увагу на напис на стіні біля дверей ресторану: “Не поспішай додому, бо не знаєш, де краще!”. У сільському ресторані спробувала вареників з сирно-картопляною начинкою. Офіціанти порадили посмакувати фірмовими варениками бойків — з ліверною начинкою. Смачні. Атмосфера тут по-домашньому тепла.

Гостей розважали місцеві музики (дві жінки та хлопець-підліток), які грають на старовинних інструментах. Опиняєшся ніби на сільському весіллі. Бойківські музики чомусь виконували переважно сумні пісні, на кшталт “загинув козак молодий”... Утім, на наше прохання музики змінили репертуар на більш веселий, танцювальний.

Фото автора