«Сам із трьома дітьми залишився, то ще кільком дам раду...»

Рокитнівський район, Рівенщина

37-річний отець Петро — багатодітний батько. Самотужки виховує шістьох (!) дітей, троє з яких прийомні. Найстаршій Яні — п’ятнадцять років, Ніні та Михайлові — по тринадцять, Юлику — одинадцять, Юрчику — вісім, найменшому Максимкові — сім. Петро Романович не ділить дітей на «своїх» і «чужих». Каже, усі його, рідні…

«Я дітей не вибирав. Яких порадили, тих і взяв»

У Залав’ї, де мешкає родина, понад двісті дворів. Село знаходиться посеред лісів. Місцеві роботи не мають, та не бідують. Живуть із лісу: гриби та ягоди продають. Якщо не лінуватися, за сезон родина, приміром, на журавлині, може заробити кілька десятків тисяч гривень...

У селі усі одне одного знають. Лихові, яке спіткало родину священика, співчувають, та, на жаль, зарадити не можуть. Липневої ночі через замикання дотла згоріла хата священика. Тепер родина не має де жити. Отець Роман на мобільнику показує світлини колишнього помешкання. Тяжко зітхає. «У будинку було п’ять кімнат, — розповідає. — Дівчата і хлопці мали окремі спальні, веранда, коридор, зал, кабінет. Усі зручності були усередині. Лише побутової техніки, підрахував, згоріло на двісті тисяч. Два роки тому зробив капітальний ремонт. На все це довго збирав гроші. Днями пропадав у лісі, збирав ягоди та гриби. Тепер треба все починати з нуля».

Дерев’яний дім священик звів самотужки. Три роки майстрував. У 1999 році разом із дружиною та дітьми відсвяткували новосілля. Подружнє життя у священика, на жаль, не склалося. Про колишню дружину говорить неохоче. «Прожили разом дев’ять років, — згадує отець Петро. — Одне за одним на світ з’явилося троє діток: Яна, Ніна, Юлик. З часом дружина почала випивати, поїхала до своєї мами у сусіднє село Більськ. Спочатку забрала Юлика, а згодом привезла назад. Я залишився сам із трьома дітьми. Найстарша Яна тоді щойно у перший клас пішла. Дружина подала на розлучення. У мене не було варіантів. Невдовзі вона вдруге вийшла заміж, а про дітей згадує раз-два на рік. Я не подавав на позбавлення батьківських прав. Бог їй суддя».

— Отче, як виникла ідея взяти з притулку ще трьох дітей?

— Це було випадково. Якось просвітер місцевої церкви п’ятдесятників Онисій Юхимович попросив мене підвезти його в Рівне у дитячий притулок. Там він мав забрати чотирьох діток. Заїхали в «Малютку». Звідти малеча як висипала! Одне перед одним кричать: то до мене тато приїхав, то до мене тато приїхав… Видовище не для слабодухих — серце кров’ю обливалося. Після того я кілька разів їздив у притулок із подарунками. А потім подумав: «І так сам із трьома дітьми залишився, то й ще кільком дам раду»…

— Зазвичай, дітей із притулків віддають у повні сім’ї...

— Із цим не було жодних проблем. За законом, аби взяти дитину з притулку, не обов’язково бути одруженим. Я пройшов курси при соціальному центрі.

Кількамісячна бюрократія, перевірки з району та області, як і чим живе священик, — і 3- та 4-річні братики Максимко та Юрко у прийомній родині. «Я дітей не вибирав. Яких порадили, тих і взяв. Тоді ще не знав, що Юрко та Максимко мають старшого брата. Лише рік тому забрав Михайла з інтернату. Спочатку він не хотів до нас іти, написав відмову. Та після кількох гостювань і спільних поїздок на відпочинок сказав: «Мабуть, прийду у сім’ю»…

Гірка доля спіткала трьох братів у рідній сім’ї. Батько Михайлика помер від раку. Мама зійшлася з іншим чоловіком, від якого народила двох менших. Обоє пиячили, дітьми не займалися. Найменшого, Максимка, лікарі навіть не віддали їм із пологового будинку. Михайла від непутящої матері служба у справах дітей забрала у сім років, Юрчика — у два. Маму пам’ятає лише Михайлик. «Постійно билася з татом», — все, що згадав.

«За всі роки від їхньої матері ні слуху ні духу, — зітхає отець. — Жодного разу не поцікавилася синами, хоча й чув, що вона вже не вживає».

Усі діти отця Петра називають татом. Усі допомагають по господарству. А воно чимале: 30 соток городу, кінь, телиця, кури, фазани. Вся хатня робота на плечах батька. Він і пере, і їсти готує, і з дітьми уроки вчить. Дівчатка вже трохи перейняли татові кулінарні таланти, та самі ще не беруться готувати на велику родину. «Зараз сидимо на сухом’ятці, — нарікає голова сімейства. — Перебиває­мося «Мівіною» та яйцями. Раніше я готував борщ, голубці, налисники, вареники». Щонеділі та у свята отець Петро їздить за півсотні кілометрів у село Вежиці, де править Службу Божу.

«Євангеліє, що лежало загорнутим у хустину, залишилося неушкодженим»

Посередині двору — два фундаменти. Один — під майбутній будинок, поруч — під літню кухню, яку отець Петро планував звести до наступного року. У кутку — гори акуратно складених дров...

Дім священика згорів у ніч із третього на четверте липня.

«Того вечора я повернувся пізно ввечері з лікарні, де після операції лежав мій брат, — пригадує ту страшну ніч отець Пет­ро. — Ліг майже о другій ночі. Включив вентилятор, бо було спекотно. Раптом чую: то працює, то не працює. За мить — стріляє бляха на даху»…

Будинок спалахнув, наче сірник. Оббиті пластиком та дерев’яною вагонкою стіни миттю загорілися. За лічені хвилини полум’я охопило весь будинок. «Спочатку намагався загасити вогонь. Та яке там?! Діти спали. Побіг будити. Через вік­но дістав усіх, крім Ніни».

«Я спросоння не второпала, що робиться, і побігла у коридор, — долучається до розмови дівчина. — Коли побачила, що навколо вогонь, рукою розбила вікно і вискочила на вулицю». У Ніни досі на руках і плечах залишилися порізи та опіки.

Пожежники, яких викликали сусіди, приїхали через годину. Застали лише згарище. Якби прибули раніше, все одно нічого б не зробили. «Перша машина була незаправлена, — обурюєть ся брат отця пан Федір, — а друга приїхала без насоса. Загубили по дорозі».

Вранці сусіди допомагали витягувати зі згарища хоч якісь вцілілі речі. Все згоріло дотла. Вціліло лише Євангеліє. «Як було загорнуте у хустину, так і залишилося неушкодженим, — каже отець Пет­ро. — Це стара книга — з 1937 року. Віддав на збереження сусідці».

Після пожежі родина оселилася у… хліві, де раніше була худоба. Через отвір до кімнатки заглядає коник. Тут стоїть плита, кілька ліжок. Однокласник отця Петра дозволив перезимувати у його новобудові, де наразі так само немає умов для життя: одна кімнатка, ні кухні, ні туалету, ні води.

«Відколи згорів наш будинок, ніхто не поцікавився, де і як живуть діти…»

Найбільше вражає байдужість чиновників, які водночас звітують, що роб­лять для родини усе можливе і неможливе. «Нещодавно начальник служби у справах неповнолітніх Рокитнівської РДА пані Боровець на місцевому телеканалі заявила, що мої діти повністю забезпечені одягом, взуттям, шкільним приладдям. Насправді від цієї служби нам привезли лише матрац і одяг з гуманітарки. До першого вересня дітям все сам купував. А ще пані Боровець заявила, що до опалювального сезону наша сім’я буде у хаті. Де? В якій? Досі я лише фундамент залив. З області обіцяли дати цементу. Яке там?! Голова Рокитнівської райдержадміністрації спочатку теж сипав обіцянками, а нарешті сказав: «Нехай власник сам дбає про своє житло». Ані обласна служба у справах неповнолітніх, ані служба молоді і дітей, відколи згорів будинок, жодного разу не поцікавилися, де і як живуть діти. До пожежі двері до хати не зачинялися: то санстанція, то міліція, то прокуратура з безконечними перевірками ходили, бо, бачите, на дітей держава виділяє гроші… А сталося лихо — ніхто нікому не потрібен»…

Отець Петро за знищене житло отримав компенсацію від страхової компанії — 33 тисячі гривень. Лишень на блоки пішла удвічі більша сума.

Попри чиновницьку байдужість та скруту, отець не впадає у відчай. Каже, це випробування, яке треба витримати. «Могло бути гірше, — зітхає. — Добре, що всі живі».