«Якщо у миску потрапляли три макаронки, ділилися ними на трьох»

Із Ольгою Шаповаловою ми познайомилися на вечорі, який організовував Благодійний фонд «Із янголом на плечі». На вечір запросили жінок, які вижили у російському полоні й повернулися з нього. Пані Оля — одна з них. Ольга Шаповалова народилася у Маріуполі, який ще називають містом Марії, там же закінчила медичне училище, працювала операційною сестрою хірургічного відділення у лікарні швидкої медичної допомоги. На початку вересня 2019-го Ольга підписала контракт з 61-им мобільним шпиталем, у якому також працювала операційною сестрою у хірургічному відділенні. А потім шпиталь став стаціонарним, і медсестра залишилася у цій лікарні. Коли путін визнав так звані лнр/днр, усіх медиків викликали за тривогою, і відтоді вони залишалися у шпиталі. Повномасштабне вторгнення рф пані Оля зустріла у цій лікарні.

Поранених щодня завози­ли до шпиталю все більше й більше — і не лише вій­ськових, бо під бомбардування потрапляли і цивільні. А також багато дітей. Приходили люди просто по ліки, бо аптеки деякі закрили, інші були розбомблені і розграбовані орками.

Під бомбардуванням, обстрі­лами у режимі 24/7 у важких умо­вах працювали медики. 16 берез­ня 2022-го авіабомба прилетіла у їхній шпиталь. Пані Оля саме була на операції. Жінка згадує, їх зава­лило склом, шматками стіни. На­ступного дня частина лікарні ви­їхала на завод «Азовсталь», інша — на завод імені ілліча.

— У міру наступу росіян ми пе­ресувалися з одного цеху в ін­ший, змінювали бункер, у яко­му влаштовували операційні, — каже жінка.

— А не думали, щоб виїхати з Маріуполя?

— Як можна було виїхати? А хто мав рятувати поранених? Бої не припинялися, поранених і скалічених привозили й приво­зили. Ми з ранку до ночі, з ночі до ранку стояли за операційни­ми столами. Хто мав легке по­ранення, надавали допомогу і відпускали. Клали тільки тяжких, бо місця не вистачало.

— Про те, щоб побігти до­дому, не могло й бути мови?

— Я була востаннє вдома 23 лютого 2022-го. Моя донька тільки закінчила інтернатуру До­нецького медичного університе­ту і пішла у декрет. Жила також у Маріуполі. Я не знала, де вона і де моя внучка. Зв’язок з рідними обірвався наприкінці лютого.

П’ять разів медики зміню­вали місце розташування шпи­талю на території заводу. А 12 квітня не лише медиків, а й усіх, хто залишався на території заводу, захопили у полон. Спо­чатку забрали хлопців, потім — по­ранених, в останню чергу жінок.

— Ми не знали, куди нас ве­зуть. Спочатку був перший пункт, де нас обшукували, поза­бирали речі, медикаменти, усе, що було цінним. Сказали зняти сережки і бажано покласти у га­манець з грошима. Обіцяли, що потім віддадуть. Але де там… Мені навіть не дозволили мати зубну щітку. У мене були ліки для знеболення, то той рашист, як побачив, рознервувався дуже, залазив у кожну кишеню.

— Вони вас переконували, щоб перейшли на їхній бік?

— На той момент ні. Усе це було потім. Нас змушували пи­сати заяви, в яких ми обіцяли співпрацювати зі слідством і з ними.

Спочатку жінок привезли у селище Кам’янськ. Там допо­магали українським поране­ним, перев’язували, чим могли. А згодом посеред ночі жінок знову забрали і повезли в Оле­нівку. У двомісну камеру напха­ли 15 дівчат. На нижній поли­ці (на нарах) спали троє дівчат, стільки ж на верхній. Решта — на підлозі. Перейти, за словами пані Ольги, було неможливо, бо скрізь лежали жінки. І у цій ма­ленькій камері ще й був туалет — без дверей, лише відгородже­ний невисокою стінкою.

— Пані Олю, вас били?

— В Оленівці — ні. Кажу тіль­ки про себе. Був допит. Запиту­вали, звідкіля я, чим займалася, чому там опинилася… Ми там пробули тиждень. 19 квітня нас відправили до Таганрога. А вже там ми пробули 35 діб.

Пані Ользі постійно пропону­вали, щоб поверталася у Маріуполь, отримувала російський паспорт і жила собі спокійно під прапором ворожої для неї країни. На допитах, які орки нази­вали просто бесідами, їй роз­повідали, що вісім років українці обстрілюють Донецьк, запитува­ли, чому не хоче повертатися у Маріуполь… Дуже обережно за­перечувала, бо у будь-який мо­мент могла отримати «під дих». Казала їм, що місто Марії колись було дуже гарне, про водний спортивний комплекс «Нептун», який до повномасштабного вторгнення приймав зарубіжних спортсменів під час змагань.

Пані Оля згадує, як їй влашту­вали допит одного разу на де­текторі брехні. Про те, що вона військовий медик, не знали. Ще коли у Кам’янському забрали документи від них, обіцяли, що потім передадуть. Але, за сло­вами жінки, коли їх перевозили в Оленівку, вони бачили, як доку­менти просто розкидані на зем­лі, мокнуть під дощем і снігом…

— Пані Олю, що було для вас найстрашніше в полоні?

— Невідомість. Знаєте, коли тобі зав’язують очі і везуть не­відомо куди. Дуже тяжко сидіти рівно. Не висовуватися, не ру­хатися, нічого не висловлювати. Бо за це карали. До прикладу, мене забрали з камери і посади­ли в «шизо». А там було пекельно неможливо. Я там була з Аллою Сенченко. Над нами проводили тортури фізкультурою. Напри­клад, 200 присідань чи, навпа­ки, треба було стрибати високо — невідомо скільки. Така фізза­рядка починалася після сніданку і тривала аж до обіду. Якщо ко­мусь з охоронців здавалося, що хтось із нас заснув, могли пока­рати цілу камеру. Або навіть усі кімнати. Покарання було таке — треба було цілий день стояти. Особливо знущалися у Курській області. Ми там могли робити таку зарядку тричі на день.

А ще нас змушували кожен день вчити або пісню, або віршик. Потім охоронець приходив і питав. Якщо віршика за певний час хтось не вивчив, признача­ли покарання — 200 присідань! Або змушували віджиматися. А ще співати їхній гімн. От за­грав гімн у будь-який момент, ти маєш підстрибнути на рівні ноги і щосили горланити. Не просто «мурликати» собі під ніс чи ти­хенько співати, а горланити. Бо орки можуть гримати у двері і кричати: «Вас нє слишна! Гром­чє!». Одного разу ми підрахува­ли, що нас змусили горланити той їхній гімн 13 разів поспіль.

А ще полоненим влаштову­вали «культурну програму». Їх змушували співати «Смуглян­ку», «Дєнь пабєди»… Та найваж­че було вчити вірші, які написа­ли невідомо які сучасні поети, що взагалі не вкладалися у голо­ві. Без рими. От підходить охо­ронець до камери, відчиняє віко­нечко і каже, який вірш і хто саме зараз має розказувати. Хто не знав — покарання фізкультурою.

— У нас був охоронець, яко­го ми називали «естет», — продо­вжує пані Ольга. — Він казав, що йому не потрібне наше хорове «пєніє», коли ми всі разом розпо­відали вірш. Запитував, хто з нас сьогодні може вийти і гарно роз­повісти віршик. До прикладу, я чи хтось інший, якщо добре знає той вірш, виходить і розповідає, щоб не покарали усю камеру.

— А як вас годували?

— У Таганрозі нас дуже погано годували. Це була якась смер­дюча водичка, в якій плавали три маленькі шматочки картоплин­ки. Якщо комусь у миску потра­пляли три макарони, усі так: «О, у тебе макарони!». І ми цими трьо­ма макаронками ділилися на трьох. Чай давали такий, що був взагалі не схожий на чай. Його, мабуть, взагалі не заварювали. Та й наливали цієї балаюхи не більше, як на три пальці. Дава­ли також три шматочки хліба. І ці три шматочки ми ділили на цілий день. Ми усі страшенно схудли. Коли потім нас перевезли у Ва­луйки, то навіть конвоїрам було страшно на нас дивитися — шкі­ра і кістки. У Валуйках нас году­вали дещо краще. Навіть рисову кашу з цукром давали. І чай со­лодкий, ціле горнятко.

А ще ми усі були зі синцями — у Таганрозі нас били. Сильно. По ногах. Виходиш з камери, голова має бути опущена дони­зу. Поруч — охоронець зі соба­кою. Треба було якомога шир­ше розставити ноги, викрутити догори руки. Бузувіри перевіря­ють камеру. Підходить рашист­ська тварина і просто так лупить тебе по ногах, бо їй не сподо­балося, що я не настільки ши­роко поставила ноги. Били по 20 і більше разів кийком.

Шість місяців і 5 діб — стільки часу була у полоні пані Ольга. Її обміняли торік у жовтні, коли одночасно 108 жінок повернули в Україну. А лікарі, хлопці-водії, медбрати і досі у полоні.

— Чи здогадувалися ви, що вас везуть на обмін?

— Ми дуже цього хотіли. Коли нас з Таганрога вивозили, ми такі були щасливі. Бо нам тоді здавалося, що нас везуть в Україну. Але коли почули «Пріні­май етап», зрозуміли, що ми да­леко від дому. Нас просто пе­ревезли в іншу колонію. Було дуже боляче. Таке розчаруван­ня, у грудях сильно пекло і зда­валося, що з того пекла ще дуже далеко додому, в рідну Україну. А одного разу вранці нам сказали вийти на «построєніє». Ми зі своїми матрацами стої­мо в коридорі — головою до сті­ни. Потім кожна з нас на відео розповідала, що ми не маємо претензій, нас добре утримува­ли. А нам відповідають: «От ди­вись, якщо вдруге сюди потра­пиш, то не повернешся». Тоді закралася радісна думка, що, можливо, цього разу і справді везуть на обмін. Не так сильно зв’язували руки і очі.

Заштовхали в «автозаки», привезли на летовище, запхали в один літак, ми сиділи на під­лозі. В літаку дозволяли навіть трохи підняти голову. Потім зно­ву завантажили у машини, зачи­тали списки. Я тоді почула, що багато дівчат з нашого шпиталю також у цих машинах. Коли нас привезли у Дніпро — пункт обмі­ну, ми вийшли з тих вантажівок і за звичкою руки позакладали за спину. І раптом чуємо: «Дівчата, не треба руки тримати за спи­ною. Ви вже в Україні!». Ми пла­кали від щастя. І раптом бачи­мо: привезли полонених росіян автобусами. Вони йшли з валіз­ками, а один тягнув зі собою ці­лий пакет яблук…

На початку 2023 року пані Ольга повернулася до служби в одному з київських шпиталів.