«Ми співали мало не з пелюшок. Гості приходили до хати — співали, на подвір’ї, у полі — теж. Та в нас у селі усі співали»

Творчість сестер Байко — ціла епоха! Голосами цього фантастичного тріо захоплювалося не одне покоління шанувальників української пісні. На жаль, дві учасниці співочого тріо, Даниїла й Марія, вже відійшли у засвіти… По собі артистки залишили добру й світлу пам’ять: їхні чарівні голоси звучали не лише у столичних і зарубіжних концертних залах, а й зі сцен районних і сільських будинків культури. Попри те, що сестри Байко були нагороджені Державною премією імені Тараса Шевченка, зірковості не мали. Третя сестра знаменитого тріо, Ніна Байко, недавно відсвяткувала 90-річний ювілей. Напрошуюся на інтерв’ю до жінки-легенди. «Мама із задоволенням з вами поспілкується, — сказала мені донька пані Ніни, акторка Театру імені Марії Заньковецької, народна артистка України Олександра Бонковська. — Але вона зовсім не чує. У нас на кожному кроці лежать аркуші паперу й ручки. Я пишу мамі, а вона відповідає».

Я готувалася зустріти стареньку бабусю, але переді мною у широкому фотелі сиділа красива жінка — при зачісці, з легким макіяжем і чарівною усмішкою. Артист­ка! Навіть у поважному віці Ніна Байко виглядає чарівно.

У родині Якова й Магдали­ни Байко було п’ятеро дітей — і всі дівчата з чарівними артис­тичними голосами. «Для нас це не було чимось надзвичайним, — усміхається пані Ніна. — Ми просто співали…».

Вони народилися у селі Яблуниці Жешувського (Ряшів­ського) повіту, що зараз на те­риторії Польщі. Батько Яків був мудрим чоловіком, закінчив ре­місничу школу, окрім польської, знав німецьку мову, яку вивчив під час служби в австрійській армії, згодом був війтом села. Своїх доньок віддав вчитися у школу поблизу Сянока, що за 40 кілометрів від Яблуниці. «Я продам усі ґрунти, — казав тато, — але дітей мушу вивчити». Хо­тів бачити серед дітей медика, вчителя, але дівчата стали спі­вачками.

— Пані Ніно, а коли ви ство­рили «Тріо сестер Байко»?

— Коли ми починали, замість Марії співала старша сестра Зеновія. Марія народила дру­гого сина, тож мусила присвя­тити свій час дітям. 1968 року знову повернулася Марія. Ми саме збиралися на гастролі до Канади. Я була проти, хотіла, щоб ми поїхали учотирьох. У той час ніхто не їздив на гастро­лі за кордон, а нас запросили. Тоді це дорівнювало поїздці на Марс. І ми поїхали троє — я, Да­ниїла і Марія. Без Зені. Фільми про нас також зняті переваж­но з цим складом. Із Зеновією було складно ще й у тому плані, що вона не мала музичної осві­ти. А ми троє закінчили консер­ваторію.

Коли було створене тріо? Важко відповісти. Ми росли в одній родині. І співали мало не з пелюшок. Гості приходили до хати — співали. На подвір’ї — співали. У полі — теж. Та у нас у селі всі співали. У нас не було постійного священника у селі, зате був дяк — Влодко Байко, який організував прекрасний церковний хор. І ми росли у се­редовищі гармонійного співу. А потім, коли вчилися в музпедучилищі, також співали, але не надавали цьому значення. Ми з тим росли. У нас була така по­дружка з Литви — Галка Крисіна, що не раз нам казала: «Дєвочкі, дєржітєсь. Ето — ваше».

— Тріо сестер Байко по­чало виступати 1953-го. Та лише 1958 року ви закінчи­ли консерваторію. Ви ста­ли студенткою, коли про вас уже говорили як про артист­ку?

— Ми були переселені 1945 року. Усю війну були у селі, че­рез яке йшли німецькі війська. Через два роки старші сестри закінчили 7-й клас і пішли у музпедучилище. Через рік туди вступила я. Хоча мріяла вчитися у художньому училищі, бо гар­но малюю. Але приїхала всту­пати без власних робіт. І мене не взяли. Стала студенткою му­зичного училища випадково. То був тяжкий час — повоєнний. Ми втратили батька — 1946 року за­гинув від електричного струму. Мама у 38 років стала вдовою з п’ятьма доньками. Тільки пе­реселилися — ні родини, ні зна­йомих. І нам, старшим дітям, треба було вчитися в училищі без трійок, щоб мати стипен­дію. Після закінчення училища отримала скерування в консер­ваторію. Це було дивовижно. На той час сестри Байко вже рік працювали.

— Тріо сестер Байко спі­вало лемківські пісні, тво­ри українських композито­рів українською мовою. Чи за радянських часів не цьку­вали вас за популяризацію української пісні?

— Ні, жодного разу. Ми вико­нували тільки український ре­пертуар. Лемківські пісні, бо ми з ними росли. Але від нас вима­гали, щоб ми мали у репертуарі пісні 15 республік. І у нас були — литовська, естонська, біло­руська, грузинська… Як треба було показати програму радян­ських республік — будь ласка. Але в основному наш реперту­ар складався з українських пі­сень. Для нас багато писав Ана­толь Кос-Анатольський, Євген Козак обробляв народні піс­ні. Хоча ми й самі багато пісень обробляли, але соромилися у цьому зізнатися. Нам здавало­ся, що це примітивна оброб­ка, бо ми співали — як вухо чує. Перший голос, за ним — терція, а я шукала третій. Ну що тут та­кого? Це ж так просто!

— Ваш стрій на сцені — ви­шиванка, віночок зі стрічка­ми. А їздили виступати і до Москви. Чи пропонували вам змінити концертні костюми?

— Ніколи. Ми так звикли, що на виступ одягали тільки укра­їнський стрій. На початках ми усе позичали, бо ж не мали що одягнути. Потім уже доробили­ся до власних концертних су­конь з надзвичайним вишитим візерунком.

— Ваша популярність не за­вдавала вам шкоди? Не хво­ріли на зіркову хворобу?

— Жодна з нас не мала зір­кової хвороби. З величезним задоволенням погоджували­ся співати на різних сценах, і на безоплатних концертах у тому числі. Втричі більше спі­вали без оплати, ніж за гроші. Тому ми не були багаті. Без нас не обходився жоден концерт на з’їздах партії чи пленумах. Ми були дуже вигідною одиницею, бо могли виступати між номе­рами концерту. Виходили пе­ред завісою, поки там, на сцені, змінювали декорації, і співали, а капела (без інструментального супроводу. — Г. Я.).

— Сестри Байко завжди усміхалися на сцені. Чи так усе гладко було на репетиці­ях, чи сварилися між собою?

— Траплялося різне. Особли­во було тяжко з поїздками. Ма­рія була дуже вперта: їхати — не їхати. Її чоловік не завжди по­годжувався, щоб вона їхала. А я хотіла їхати завжди. Нам тре­ба було «залагодити» ситуацію з трьома чоловіками. Мій чоло­вік був музикантом, а у Марії та Даниїли — скульптори. Та й лег­ка я на підйом була, енергій­на. Вчилася добре, усі дипло­ми маю з відзнакою, і все мені давалося легко. А ви мені пові­рите, що знаю понад 110 поезій напам’ять? І можу вам читати вірші дві й навіть більше годин. Зі шкільної програми пам’ятаю всі вірші. «Каменярі» — 11 купле­тів можу розказати. А ви знаєте?

— Не знаю!

— Шевченка можу розказу­вати, Лесю Українку… Але дуже люблю Ліну Костенко. Почала її вчити два роки тому. Знаю по­над 10 поезій. Зрозуміло, що й Павличка знаю, і Бориса Олій­ника. Мене завжди рятувала моя пам’ять.

— Кажуть, що ви, пані Ніно, успадкували характер бать­ка, не боялися ризикувати. Навіть ікону в радянський час провезли через кордон…

— За совєтів такий жест міг коштувати нам трьом кар’єри. Не можна було везти навіть ма­люсінький образок. Адже могли в одну мить втратити все. Так, це був ризик, але я була завжди дуже відважна. Ми приїхали на гастролі до Польщі, прийшли у гості до нашої цьоці. Я побачи­ла у неї ікону, яку вона забрала з нашої хати, коли ми виїжджа­ли з Польщі. Тато тоді їй казав: «Бери, що хочеш». І вона взя­ла ту ікону. Коли ми у 1972 році, час брежнєвщини, потрапили до цьоці, я побачила той образ. Цьоця сказала, якщо хочу, можу забрати його собі. Зняла зі стіни і дала його мені. Марія і Даниї­ла, коли почули, що хочу той об­раз везти додому, казали, що я звар’ювала. Але мене не міг зу­пинити ніхто.

Цьоця запакувала ікону ра­зом зі склом і рамою. Через кор­дон їхало два автобуси. У пер­шому — танцюристи, їх було 40 осіб, а у наступному — ми разом з оркестром. Польський кор­дон проїхали добре, а на ньому тих танцюристів так трясли, ви­вертали усе у валізках. Близько чотирьох годин тривала екзе­куція. Мої сестри ридали рид­ма. Я сиділа відразу за водієм, а вони мені в потилицю бубо­нять — «пропала слава!», «на­ших дітей до школи не пустять», «Ніно, викинь, бо буде біда»… А я їм відповіла: «Котра з вас змо­же викинути образ у смітник, то прошу. Бо я освячений образ не викину». Нарешті перший авто­бус поїхав, а п’ятеро митників і прикордонник йдуть до нашо­го автобуса. Відчинилися двері, прикордонник став на підніжку автобуса і запитав: «У вас всьо в порядкє? Счастлівого путі!». Моя ікона врятувала не лише мене, а й нас усіх! 50 років ікона висить у моїй хаті.

— Ви — мама двох дітей, які народилися у розквіт вашої кар’єри. Як давали собі раду з таким щільним гастроль­ним графіком?

— Мені Бог подарував доньку і сина. То найбільше моє щастя. Я маю задбану старість. Мені до­помагала мама мого чоловіка, а влітку возила їх до своєї мами. Між моїми дітьми різниця 12 ро­ків.

— Знаю, що ви викладали. Були суворою до студентів?

— Я тридцять років прожила у Києві, викладала у багатьох на­вчальних закладах, а серед них Стрітівська кобзарська школа для хлопців, куди їздила з Киє­ва за власний кошт двічі на тиж­день. Хлопці вчителів назива­ли «мегерами» чи ще якось, а мене називали мамою і ходи­ли до мене з усіма своїми про­блемами. Пригадую, один хло­пець зустрічався з дівчиною, у травні підходить до мене і пла­че. Каже: «Мамо, у мене Світла­на вагітна. Дозвольте їй пожи­ти у вашій хаті у Києві. І знайдіть нам лікаря, щоб зробити аборт». Кажу — ні. Треба народжувати. Знайшла священника, привезла у село, священник дав їм шлюб. Це був червень 1992 року. А 25 серпня, на мій день народжен­ня, у них народився син. Тепер той мій учень щороку телефонує і вітає мене з днем народження.

— Ви пережили Другу сві­тову війну, а у ХХІ столітті ро­сійський агресор напав на Україну. Ви з донькою Лесею — волонтерки, плетете маску­вальні сітки…

— Хочеться бодай чимось бути корисною для наших захисників. Поруч з нашим будинком — ху­дожня академія, там є волонтер­ський штаб. Плетуть маскувальні сітки. А я різала смужки. Наріза­ла кілометри — навіть не знаю, скільки. Леся принесла раму до­дому, і ми плели сітки вдома. Але я зв’язала кількадесят так званих бафів — це щось типу шалика, що служить і захисною маскою, як балаклава. А ще для бійців, які втратили ногу чи руку, шила спе­ціальні шкарпетки, які одягають на апарат Елізарова. Може, то комусь і дивно, що народна ар­тистка Україна в’яже спицями? Але я жінка, яка мріє про якнай­швидшу нашу Перемогу. І роблю для цього все, що у моїх силах…