«Ампутація ноги не змінила мого життя: байдарка, велосипед, бігова доріжка…»

 Воїн АТО з Рівного підкорив Говерлу на милицях, а тепер планує позмагатися на Паралімпіаді.

Сергій Пандрак на вершині Говерли.
Сергій Пандрак на вершині Говерли.

Колишній командир спецвідділення штурмового батальйону “Айдар”, рівнянин Сергій Пандрак (позивний Сивий) – приклад героїзму та сили духу. Втрата ноги не змусила його впасти у відчай. Чоловік розповів “ВЗ” про своє життя та грандіозні плани на майбутнє.

— Два роки тому у бою ви зазнали поранення, внаслідок чого втратили ногу…

— Той день пам’ятаю у найменших дрібницях. Це сталося 13 серпня 2014 року у смт Хрящуватому Луганської області, за 27 км від російського кордону. О сьомій ранку ми зайшли у селище. Мали зачистити населений пункт від “сепарів”. Але з боку Росії їм постійно приходила підмога. Це був важкий бій. Надвечір шматок міни влучив мені у ліве коліно. З поля бою мене оперативно доставили у Луганський аеропорт. На щастя, у той самий день у бункер летовища заїхав військово-польовий госпіталь. Там була команда лікарів з Чернівців, Львова, Тернополя. Було прийнято рішення ампутувати ногу. Добу пролежав у комі, мав шок третього ступеня. Дружина не відходила від мене під час лікування ні на мить.

— Чим займалися до війни?

— Понад тридцять років займаюся будівництвом, очолюю будівельну організацію. Маю велику родину — дружина, син Андрій, донька Юля, троє онуків та дві онучки.

— Після такої травми у багатьох опускаються руки. Однак ви не втратили інтересу до життя, не впали у депресію. На милицях підкорили Говерлу. Як виникла ідея здійснити таке відчайдушне сходження?

— Це було моє 54 сходження на Говерлу. Перший раз на вершину видерся у п’ять років. З того часу зробив півсотні підйомів. Піднятися і спуститися з Говерли можу із заплющеними очима. Традиційно 23 серпня, на День прапора, щороку піднімаюся на вершину. Перерва була лише двічі — у 2014 році, через війну, у 2015-му мене не пустили друзі. Мовляв, організм ще не відновився після травми. Минулого року вирішив організувати похід. Казали, що це божевілля і велике навантаження на знесилений організм. Але я звик досягати своєї мети. У Рівненській області очолюю Спілку учасників бойових дій “Українська військова організація”, тому на моє запрошення відгукнулося 127 воїнів зі всієї України. Піднялися ми за п’ять годин. Йшов, зціпивши зуби. Протез зняв ще на спортивній базі “Заросляк”, біля підніжжя Говерли, неподалік Ворохти. Знав, що на “допотопному” протезі не видерусь.

— Як відпочивали після такого відчайдушного сходження?

— Крутив педалі (сміється). Наступного дня, вдома, сів на ровер і проїхав тридцятикілометрову дистанцію. Крутив педалі однією ногою.

— Втрата ноги змінила ваше життя?

— Аж ніяк. Завжди відповідаю: “Я не втратив ногу, а віддав її. По команді головнокомандувача — Бога”. На енергетичному рівні ногу відчуваю. Але є певні обмеження в русі. До травми активно займався спортом. Ампутація не змусила мене відмовитись від цього. У 2015 році сів на байдарку, спочатку не виходило, перевертався. Цьогоріч планую взяти участь у чемпіонаті України з байдарки, потім Європа, світ. А у 2020-му хочу взяти участь в Паралімпіаді у Токіо. Ще одна моя пристрасть — лижі. Всю родину поставив на них.

— Днями ви повернулись з Італії, там вам подарували другу ногу — сучасний протез. Розкажіть про це.

— Мені встановили надсучасний протез четвертого рівня, який не боїться води, дуже рухливий та зручний. Німці були готові мене прийняти за 75 тисяч євро і 64 дні реабілітації. Італійці готові були зробити це за 65 тисяч і запропонували 35 днів відновлення. Більшу частину грошей дала держава, допомогли і волонтери громадської організації “Життя без меж”. Вони супроводжували мене в Італії певний час. Коли познайомився з українською діаспорою, вони забирали мене на вихідні з лікарні, допомагали, перекладали… Дуже їм усім вдячний.