«Після розвалу Союзу кожен міг взяти собі тигра. А водії КамАЗів ставали дресирувальниками ведмедів»

В Україні тривають дискусії про те, варто чи ні заборонити залучати тварин до циркових вистав. Відповісти на звинувачення організацій захисників тварин “ВЗ” попросив всесвітньо відомого дресирувальника Бориса Лазарова, який за кілька десятиліть виступів з кінними номерами зібрав безліч призів циркових конкурсів. Про те, чому в людей виникло уявлення, що в цирку знущаються з тварин, яким повинен бути ідеальним цирк для тварин; та як у гімнастичній секції знайшов супутницю на все життя, Борис Лазаров розповів “ВЗ”.

- Спостерігав за людьми, які вийшли до Київського цирку з плакатами: “Тварин у цирках мордують та вбивають”. Підійшов і поцікавився, у чому річ, — почав розмову з наболілого Борис Лазаров. — «Як, ви не знаєте? Аби навчити тварину стояти на задніх лапах, її шокером б’ють», — переконував якийсь чолов’яга. Я намагався йому пояснити, що це фізично неможливо: навіть невеликим розрядом можна вбити коня. Та люди не слухали... Я — дресирувальник. Якби не любив своїх тварин, не проводив би з ними 24 години на добу. І вони не були б такими гарними. Бачите цього красунчика? (Показує на сірого в яблука скакуна. — О. С.). Йому виповнилося 25 років. У природі коні стільки не живуть. А у мене він ще працює. Годуємо тварин якісною їжею, доглядаємо за ними згідно з усіма правилами. У мене на дванадцять голів тварин шестеро осіб персоналу. До себе беру лише тих, які (я це відчуваю) люблять тварин. 95% дресирувальників обожнюють своїх підопічних і роблять усе можливе, аби їм було добре. У нашому ремеслі, як, зрештою, в кожному іншому, є свої виродки. Трапляє­ться, людина нічого не знає про тварин, а чомусь береться їх дресирувати. Особливо це було актуальним після розвалу Радянського Союзу. Тоді кожен міг взяти собі тигра. Водій КамАЗу ставав дресирувальником ведмедів. Саме від незнан­ня і пішли нещасні випадки.

- Скільки часу вам знадобилося, аби опанувати всі премудрості цієї професії?

- Я виріс у цирку. Мамин брат Казбек Нугзаров взяв мене, дев’ятирічного, до себе у трупу. Він був неперевершеним джигітом. Дядько усі трюки виконував розкуто й легко. А робив такі речі, на які сьогодні не наважується ніхто... В Осетії я займався кінним спортом. Дядько Казбек побачив мене верхи на коні і вмовив батька віддати мене йому на виховання. Він лишень глянув, як сиджу у сідлі і разом з конем роблю все, що захочу. Цього було достатньо, аби зрозуміти: з мене будуть люди.

Батьки відпустили мене. У нас була велика кавказька родина: десять братів і п’ять сестер. Батько, давши добро моїй цирковій кар’єрі, любив піджартовувати: «У мене чотирнадцять дітей і один артист». Мене у родині любили чи не найбільше. Але життя склалося так, що виріс я у чужій сім’ї. Усе те, що вмію робити, — дядькова наука. Він навчив мене дресирувати тварин. Перше, що сказав: з тваринами не можна бути грубим і в жодному разі не піднімати на них руку. Є коні, які бояться одного — палиці. Якщо не бачитимуть у руці вершника хлиста, дурітимуть, наче діти, кусатимуться. А є такі, до яких хлистом не можна навіть доторкнутися. Готові зробити все, якщо пригостиш їх цукром чи сухариками.

- Скільки часу проводите з вашими підопічними?

- Більшу частину доби. Сьогодні прийшов у манеж о дев’ятій ранку. Уже вечір, а додому ще не збираюся. На конюшні стоять камери. А у моїй квартирі — екран, де можу спостерігати, що з тваринами відбувається. А скільки разів доводилося ночувати на конюшні! Коні такі ніжні: щось не те з’їдять, як у них припиняє працювати шлунок. Тоді по дві-три доби ночуємо разом з ними. Знаю, як лікувати коней, які препарати у кожному випадку слід вживати, і за потреби роблю їм масаж.

З кіньми розмовляю, наче з людьми. Мої кроки коні чують ще на прохідній і починають кричати. Знають: мушу зайти до кожного з них і пригостити сухариком. До всіх ставлюся з однаковою приязню. У мене немає улюбленців.

- Окрім коней, у вас є верблюди і лами…

- Один мій колега-дресирувальник у білоруському цирку купив верблюдів. Та незадовго після цього дізнався, що хворий на рак і жити йому залишається лічені місяці. Коли його не стало, тварини стояли у цирку. Проходив якось повз їхні вольєри. Верблюди лежали на бетонній підлозі в якомусь сіні. Так шкода їх стало. Пішов до директора цирку: «Ось там тварини стоять. Що ви з ними робитимете?». «Тепер я, здає­ться, знаю, що робити, — подивився він на мене. — Ось ви і будете їх дресирувати!».

Гадки не мав, з якого боку до них підійти. Мені здавалося, що це якісь особливі тварини, які вимагають спеціальної дресури. Верблюди кидалися на мене і кусали. Досі на руці шрам від зубів. Так я почав з ними спілкуватися, як з кіньми. І верблюди та лами стали моїми найкращими друзями. Верблюди тримаються своїм гуртом. Лами надають перевагу верблюжому товариству. У них навіть характери подібні.

- У дітей поріг страху вищий, тому вони не бояться виконувати ризиковані трюки. Як часто доводилося вам долати страх у зрілому віці?

- Мій старший син Руслан почав працювати у манежі у шість років. Щоразу намагає­ться зробити свої трюки все більш ефектними, і я ще жодного разу не помітив страху в його очах. Такою ж безстрашною є моя дружина Тетяна. Щодня ми тренуємося щонайменше дві години. Сам я через травму хребців востаннє сидів у сідлі десять років тому.

Дружину у цирк я забрав зі спортивної гімнастики. Тетяна була триразовою чемпіонкою Латвії і виступала за збірну Союзу. Привіз їй квитки у цирк, аби побачила, як ми працюємо. Вона прийшла і вже не могла собі уявити, як раніше жила без цирку.

У нашій команді — ми з Тетяною, наші два сини, невістка Валерія (вона циркова дитина, донька мого друга), а також партнер з дружиною. Ось доньку свою на коні катає. Рік маленькій лишень виповнився, а вже у сідлі сидить. Донедавна з нами ще й мій онук працював. Та, згідно з білоруськими законами, молоді люди віком до 17 років не мають права працювати у цирку. Доведеться зачекати.

- Ви народилися і провели дитинство в Осетії, мешкаєте у Литві, а працюєте в Білорусі. З якою з цих країн асоціюєте себе найбільше?

- У душі залишився осетином. Молоді роки провів в Україні, тому люблю її безмежно. Вісімнадцять років відпрацював в українському цирку. Зробив номер «Запорізька Січ». Разом із львівськими артистами Людмилою та Володимиром Шевченками об’їздили весь світ, де знайомили глядачів не лише з українською джигітівкою, а й із національним колоритом і культурою. Ми виступали у вишиванках та шароварах. У центрі манежу було вогнище. Це було надзвичайне шоу. Два роки тому я запропонував дирекції українського цирку відновити той номер та створити ще щось оригінальне. Та почув у відповідь: «Навіщо нам цей головний біль?».

А у Мінську вітають такі ініціативи. Там збудували казковий цирк, подібного якому немає у світі. Манежі для репетицій там розташовані окремо. А на головному манежі можна встановити будь-яке покриття: скляне, крижане, водне тощо. Умов для тварин, як у Мінську, не знайдете ніде. Кожна тварина живе в «однокімнатній квартирі», оснащеній автоматичною поїлкою та годівницею. Приміщення для тварин будували за моїм проектом. Я зробив усе можливе, аби їм було комфортно. У Білорусі люблять цирк. Квитки на виставу неможливо дістати вже за місяць. Коли мені хочеться запросити друзів до українського цирку, мені дають запрошення. А в Мінську прошу адміністрацію, аби мені продали квитки.

- Ви переможець багатьох циркових конкурсів. Яка перемога стала найбільш принциповою?

- Срібна медаль на конкурсі в Іжевську 2006 року, де змагалися представники 28 країн. Кожен наступний номер був кращий за попередній. Багато хто пророкував перемогу нам. Але головний приз віддали Дурову. Та я все одно був щасливий. У мене було достатньо “золота”. Ті перемоги далися мені якось легко. За “срібло” ж довелося поборотися. Усі нагороди, до речі, приніс нам український номер “Запорізька Січ”.