«Образа на маму з татом минає швидше, ніж на чужого дядька-тренера»

На етапі Кубка світу з біатлону у словацькій Поклюці дівочий квартет приніс Україні першу в новому сезоні нагороду. Ірина Варвинець, Юлія Джима, Олена Підгрушна та Анастасія Меркушина фінішували на «бронзовій» позиції. Завершувати естафету тренери довірили наймолодшій, 21-річній Анастасії Меркушиній. Настю підганяла до фінішу численна вболівальницька армія із синьо-жовтими прапорами. Та найбільша уболівальниця тернополянки залишилася вдома: віце-чемпіонка світу-2003 в естафеті, а за сумісництвом мама і тренер Насті, Ірина Меркушина спостерігала за першим гучним успіхом доньки у лаві дорослої збірної з екрана телевізора.

- Ірино, як це — уболівати за доньку по цей бік голубого екрана, коли немає можливості безпосередньо підтримати її?

- Нелегка це робота (сміється). До всього я ще лежала хворою. Тож заривалася з головою у подушку і страшенно хвилювалася. Коли Настя вийшла на четвертий етап, я з усіх сил намагалася тримати себе в руках. «У будь-якому випадку це буде позитивний результат, — повторювала сама собі. — Досвід не може бути негативним». Не завжди все виходить з першого разу... Але дівчата задали такий темп! На своєму етапі Юля Джима вивела команду на перше місце. Я ще більше захвилювалася: хотілося, аби донька не підвела команду. Разом з ученицями та нашою собакою Деном дивилися, як Настя стріляє, не відриваючи погляду від мішені. «Влучай, давай! Ще один раз! — кричала я. — Вона всі мішені закрила!». А потім вголос коментувала усе, що відбувалося на трасі, — аби зменшити нервову напругу... «Стійку» Настя відстріляла за 20 секунд, я навіть не встигла розхвилюватися. І знову почала кричати, підганяючи її по дистанції. Собака зрозуміти не міг, що відбувається і чому так волаємо. «Ден, Настя на фініш біжить! Піджени її!». І він заходився гавкотом до самого фінішу.

- Не так давно стрільба була для Насті слабкою ланкою... Завдяки чому їй вдається долати хвилювання на вогневому рубежі?

- Ця давня проблема випливла на початку нового сезону. Варто було в естафеті використати два запасні набої, як донька почала сумніватися, чи все правильно робить. І в Остерсунді стрільба розладналася взагалі. Спочатку я списала все на хвилювання, потім на вітер. Та коли на одному рубежі чотири промахи, причину потрібно шукати в собі. Донька ледь стримувала сльози: минулий сезон стріляла пристойно, та й новий біатлонний рік розпочала доволі впевнено. І тут таке… Ніхто не міг зрозуміти, у чім річ. Та й часу розбиратися не було: сезон у розпалі, біатлоністи з одного турніру переїжджають на інший. А на змаганнях тобі дають 45 хвилин на пристрілку — там не до глибокого аналізу. Тож вирішили поїхати на змагання нижчого рангу, де вона б зуміла відчути постріл у спокійній атмосфері, без тиску на психіку. На Кубку IBU Настя з командою тренерів збірної провела необхідну підготовчу роботу, заспокоїлася, змагалася у звичному режимі — і стала переможницею у спринті. 

- Чого більше — переваг чи недоліків — у тренуванні власних дітей?

- Настя з раннього дитинства завжди була поруч з нами на тренуваннях та змаганнях. Влітку бігла попереду мене, намагаючись копіювати мою техніку: «Мамо, я все правильно роблю?». Вона народилася у біатлоні, знає всі наші вимоги... Хто, як не батьки, у разі невдач і помилок можуть сказати всю правду в обличчя? Тренери, буває, шкодують своїх учениць. Ми знаємо, як сильно донька хоче здобувати медалі. А до них потрібно йти, долаючи і себе, і перешкоди на шляху. Розуміючи це, ми з чоловіком не можемо гладити її по голівці і казати, що завтра все мине саме собою. Ми повинні навчити її аналізувати власні помилки і оперативно шукати вихід. Спортивне життя коротке, тож ми деколи змушені підштовхувати доньку.

У Насті була проблема з вагою. Для дівчат такого віку це нормально, адже відбувається гормональна перебудова організму. Недавно перебирала старі фотографії: сьогоднішня чеська зірка Габріела Соукалова також не була тростиночкою... Дівчатка нерідко підсвідомо коригують свою емоційність солодощами. І кожна дівчинка, якщо їй сказати, що вона багато їсть і через це гладшає, обов’язково образиться. Та образа на маму з татом минає швидше, ніж на чужого дядька-тренера. Ми сказали їй: «Настю, ми тебе не будемо смикати. Але ти знаєш, що потрібно робити». Вона усвідомила проблему і взялася її вирішувати. Вивчила літературу про раціональне харчування. Купила пароварку, невеличкий соковитискач і почала сама готувати собі їжу. На зборах не ходила до їдальні. І внормувала вагу. Коли ж приїжджала додому, мені ще й вмовляти її доводилося, аби з’їла хоча би шматочок моєї «шарлотки». «Мамо, ти ж туди цукор поклала! Я не можу цього їсти», — з докором дивилася на мене. 

- За характером Настя мамина донька чи, радше, татова?

- Кожна мама хоче, аби була мамина (сміється). Та вона взяла від кожного з нас потрошку: від мене емоційність, від тата — логічність та схильність до точних наук. Коли Настя була маленькою, я тренувалася, тож більшість часу вона проводила з татом. А коли я завершила кар’єру і народила другу доньку, старша постійно була біля мене. Найбільшою її відповідальністю було допомагати мені з маленькою Сашкою. Настя страшенно любить сестру, забавляти малу не було для неї чимось обтяжливим.

Одного разу, Насті тоді було три з половиною роки, ми побачили старенького безпритульного, який збирав пляшки. Донька запитала, що і для чого він робить. Я пояснила, як, буває, важко дістається людям хліб. Це так її вразило! Мовчала всю дорогу. А вдома сказала, що у школі добре вчитиметься, і в університеті, і роботу хорошу знайде, але у нас з татом буде вдосталь їжі. А потім подумала і додала: стане олімпійською чемпіонкою, а за призові купить будинок та дві машини — одну нам, а іншу собі (сміється).

- Насті довірили бігти найбільш відповідальний, четвертий етап естафети. Як вона відреагувала на це?

- Підійшла до тренерів і видала: «Ви знущаєтеся? Може, для початку на першому етапі спробувати?». Навіть в особистих перегонах вона прагне бігти серед перших номерів, аби завчасно не «згоріти». Але у тренерів свої розклади. Вони прагнуть перевірити її стійкість та «боєздатність». Усе правильно, чому б їй не спробувати побігати з найсильнішими у світі, відчути на собі, що це таке — той четвертий етап? У наші часи Олена Петрова також понад усе не любила четвертий етап бігати. Та на чемпіонаті світу у Ханти-Мансійську тренери ризикнули і поставили її завершувати естафету. Олена так довго обурювалася. Та дарма: ми виграли медаль!

Не можу сказати, що донька — безумовний лідер за своєю природою. Та вона завжди знає, чого хоче. І на шляху до мети ніхто не зламає її, не зіб’є. У неспортивному житті обставини складалися так, що Насті ніде було проявити свої лідерські якості. Вдома тон задавали тато з мамою. До школи пішла у п’ять років, її однокласники були на два роки старшими за неї. А в університеті заняття часто доводилося пропускати через збори та змагання... 

- Виходить, ще зі школи Насті довелося звикати до компанії старших... Чому так сталося?

- Я ще бігала. І потрібно було вирішити, з ким залишати малу. Аж раптом хрещена Насті, яка була завучем школи, запитала: «А чому ви у школу її не віддасте? Вона ж цілком і повністю готова, усе знає і вміє». У жовтні Настя пішла до школи подивитися, чим там займаються діти — з одним зошитом для початку. Та коли донька поверталася зі школи щоразу в захваті, ми купили їй шкільний ранець, комплект підручників та інше необхідне приладдя. А потім поїхали на вкатування і забрали її зі собою. У вільний від тренувань час ми з Настею вчилися читати і декламували математичні вірші, грали у логічні ігри та розвивали пам’ять. А також писали твори. Перший твір Насті був про те, як вона любить кататися на лижах (усміхається). Стільки помилок наробила! І ми почали вчити граматичні правила. Коли у лютому донька повернулася до школи, вона була серед кращих. Єдиною білою плямою була англійська. Тож наступне літо було присвячене іноземній мові.

- Пам’ятаю її малою, як тупцювала вулицею з товстезною книгою про Гаррі Пот­тера англійською мовою…

- Настя з дитинства хотіла бути не просто спортсменкою, а чемпіонкою. І рано зрозуміла, що на міжнародних змаганнях спортсмени зазвичай спілкуються англійською. Тож вчила мову охоче. І вже через рік у Норвегії вона з усіма нашими знайомими намагалася говорити англійською. А «Гаррі Поттера» їй подарував наш хороший друг сім’ї, німецький біатлоніст і сервісер Штефан, — після того, як вони довго обговорювали цю культову книгу.

- У доньки залишається час на неспортивні захоплення?

- Обожнює слухати музику та читати. А ще робити з молодшою сестрою різноманітні handmade-вироби. Купують зі Сашею різні ґудзики, намистини чи камінчики, і роблять різноманітні прикраси.