Ольга Романишин: «Колись тато привів мене на корт. А тепер вчить аналізувати теніс»

У Святопетрівську, де завершився Кубок України з тенісу, перемогу у парному розряді святкували Ольга Романишин та Марина Колб. У фіналі львів’янки перемогли дует з Донецька — Катерину Попову та Алісу Савіну. Одна з героїнь цього успіху, донька відомого шахіста Олега Романишина Ольга, розповіла “ВЗ” про особливість цієї перемоги, про найвідомішого джентльмена тенісного світу, а також про те, як шахова логіка допомагає вдосконалювати комбінації на корті.

- У фіналі я хотіла насолодитися самою грою, тому була як ніколи розслабленою і не хвилювалася за результат, — поділилася враженнями Ольга Романишин. — Мені сподобалося грати в парі з Мариною. Ми з напівпогляду розуміли одна одну, незважаючи на те, що це був наш перший спільний досвід у парному розряді. Тривалий час через низку травм та операцій я взагалі не брала участі в турнірах. Тобто це мій перший успіх після тривалої перерви.

- У світовому тенісі чия манера гри вам імпонує найбільше?

- У чоловічому тенісі зразком техніко-тактичної майстерності, а також еталоном поведінки на корті є Роже Федерер. Завжди спокійний, врівноважений і толерантний стосовно суперників. Роже поводиться як істинний джентльмен навіть у нервових і напружених ситуаціях, коли вирішальним може стати кожне очко. А найбільшим трудоголіком світового тенісу є Рафаель Надаль. Серед жінок неможливо не згадати Серену Вільямс. У неї силовий теніс і немає якихось особливих тактичних комбінацій та хитрих ходів. При цьому вона вміє тонко вгадувати наміри суперниць: відчути, куди саме зіграє опонентка, і опинитися у потрібному місці в потрібний час. А ще мені імпонує активний, цікавий, ігровий стиль Вікторії Азаренко. Ну і, звичайно, нашої Еліни Світоліної. Еліну знаю з дитинства, ми зіграли не одну партію. Це розумна гравчиня, яка добре бачить корт, швидко читає ситуацію у грі і використовує кожен момент. Еліна грає передусім головою. А це  найважливіший аргумент тенісиста. А ще вона боєць. Еліна не опускає рук, навіть коли рахунок 1:5 не на її користь. Бореться за кожен м’яч.

 - А свій стиль ви як можете охарактеризувати?

- Раніше я була більш тягучою і чіпкою. І не могла похвалитися силою в руках. Тепер же потужність у грі все більше пробивається назовні — у подачі та силових ударах. Останнім часом стала більше виходити до сітки та грати з льоту. Мені все більше й більше імпонує активний теніс. Звичайно, ми повинні уміти робити все. Деяких суперників потрібно перетримати, перетерпіти. Однак понад усе подобається самій створювати на корті моменти.

- Наскільки реально, тренуючись у Львові, пробитися до еліти світового тенісу?

- Від обставин багато що залежить. Але не менше від бажання самого гравця. Якщо спортсмен мріє чогось досягти, завжди знайде шляхи для розвитку: організує спаринг-партнерів та місце для гри, читатиме необхідну спеціальну літературу. Навіть у біографічних книжках є чимало корисної інформації. Люди, які досягли вершин, часто діляться досвідом: як діяти в тих чи інших ситуаціях, як за допомогою переваг компенсувати власні недоліки. Найбільше свого часу мене вразила історія Надаля. Мало хто знає, скільки травм довелося перенести Рафаелю. Він завжди на корті, його ім’я постійно на слуху. Він боровся за найвищі титули, практично весь час долаючи біль. У нього було неймовірне бажання. І він йшов до своєї мети, незважаючи ні на що.

У Львові далеко не найкращі умови для розвитку: у нас багато тенісистів і мало якісних кортів, тож знайти вільний для тренування не так уже й просто. В університеті я навчаюся у другу зміну. У цьому випадку з’являється інша складність — відшукати спаринг-партнера для ранкових занять. Та найбільшим моїм викликом стала травма і подальша операція меніску. Цілий рік я проходила реабілітацію і не виходила на корт. Коли тобі 20, викинути з життя цілий рік — це відчутна зупинка. Я навіть думала про завершення кар’єри. Та не могла відмовитися від тенісного наркотику. У мене була купа справ, навчання в університеті, особисте життя, але при цьому завжди чогось бракувало. Здавалося, наче від мене відкраяли величезний шматок, який конче необхідно було знайти і повернути на місце. І коли я повернулася на корт, відчула ще більше бажання тренуватися, ще більше любові до тенісу.

- Ви й досі виходите на корт разом з татом?

- Тато грав зі мною в дитинстві. Власне він і прищепив мені цю любов до тенісу. Спочатку брав мене зі собою на корт, і сам же навчав відбивати м’ячі. А згодом, коли йшов грати у теніс з друзями, я уже була його партнеркою в парі. Він записав мене у тенісну секцію, коли мені було п’ять. Я годинами залишалася на корті: спочатку у мене були свої тренування, потім грала разом з татом. Та одного дня він сказав, що зі мною більше не гратиме. «Любителю не місце серед професіоналів, — завив він. — Ти повинна грати з рівними за класом гравцями». І дотепер не порушив це правило. Навіть коли йде пограти, і в їхній компанії немає четвертого, я часом пропоную: «Візьми мене зі собою, ми знову станемо у пару». Та він навіть і чути про це не хоче.

Тато вчив мене аналізувати кожен свій крок на корті. Уже багато років щодня після тренування розповідаю йому, що мені вдавалося, а що ні. І ми шукаємо відповідь на питання: «Чому не виходило?» і «Над чим потрібно працювати?». Тато далеко не завжди має можливість їздити зі мною на змагання, тому що у нього є свої турніри. Та коли тато був поруч зі мною, на трибунах, підказував мені стратегічні і тактичні схеми гри з тією чи іншою суперницею. Мало хто так розуміється на тактиці і стратегії, як він (сміється). А ще він хороший психолог. Підтримує мене, вселяє віру у моменти, коли мені нічого вже не хочеться, і опускаються руки. І стимулює до праці, коли я надто розслабляюсь і не маю сили самотужки втягнутися у роботу.

Тато багато розповідає мені і про свої змагання. Ми й досі дотримуємося давньої традиції: щодня після вечері за горнятком чаю розмовляти, ділитися новинами і враженнями. Такими вечорами тато нерідко згадує свої змагання, важкі чи приємні моменти у спорті. Він був напрочуд креативним шахістом. Тепер чи не вся креативність вбивається комп’ютерами: не встигнеш придумати щось нове, як уже за кілька годин всі комбінації будуть в Інтернеті, доступні всім і кожному.

- А ви в шахи вмієте грати?

- Я була допитливою дитиною: весь час прибігала до тата, подивитися, чим він займається. Як ходять фігури на шахівниці я навчилася швидше, ніж говорити. Пізніше тато показував мені різноманітні дебюти. Та аби добре грати у шахи, потрібно присвячувати їм багато часу. А мій вільний після школи час належав тенісу. Тато завжди хотів, аби я займалася тим, до чого лежить душа. Якби мені подобалися шахи, тато зробив би все можливе для мого розвитку в цьому напрямі. Він ніколи і ні до чого мене не змушував. Навіть коли через якісь свої капризи я не хотіла йти на тренування, тато просто розмовляв зі мною, пояснюючи можливі наслідки моїх дій. І я сама доходила  висновків і приймала рішення. Коли мені було 15, я була рішуче налаштована замість тенісу грати на гітарі. Тато підтримав мою ініціативу, однак сказав, що задля цього не варто кидати теніс. І пообіцяв знайти для мене педагога та купити гітару. Я погодилася. Та від музики таки відмовилася (сміється).

Усі знайомі в унісон твердять, що я татова донька. Що в мене навіть склад розуму подібний до батькового. А тато каже, що я копія мами. Мама колись займалася стрільбою з лука. Але професійною спортсменкою не стала. Вона вивчала англійську філологію і тепер працює у Львівському університеті імені Івана Франка. Тато називав її тренером: усе моє дитинство мама провела зі мною на змаганнях, возила мене (а разом з тим й інших дітей) на турніри у різні куточки України та Європи.