Віталь РИЖКОВ: «Незалежна література розповсюджується у Білорусі як марихуана – через спеціальних дилерів»

У віршах білоруського поета Віталя Рижкова переплелись теми війни, політики, кохання. За збігом обставин збірка гостроемоційних віршів білоруса вийшла у Тернопільському видавництві “Крок”, а презентація книжки відбулася у Львові. Віталь прийшов на читання з двома прапорами: з українським синьо-жовтим та з історичним національним білоруським біло-червоно-білим. Вірші читав емоційно, жестикулюючи, виключно білоруською — інших не пише. Кореспондент “ВЗ” поспілкувалася з поетом.

— Віталю, у Білорусі письменник може жити з літературної праці?

— Літературою у Білорусі не заробляє ніхто. Поет мусить займатися чимось іще: один журналістом працює, інший весілля веде, третій «1С:бухгалтерією» займається. Я, наприклад, працюю редактором інтернет-сайту, що пише про сучасну білоруську культуру — budzma.by. Пишу про музику, літературу, мистецтво, кіно. Літератором я зробився вже у Мінську. Переїхав сюди з Могильова шість років тому, щоб розпочати самостійне життя і втілити літературні плани.

— Ви також займаєтесь перекладами...

— Так, найчастіше з англійської. Робив переклади американського бітника Річарда Бротігана, перекладав Сергія Жадана з української, з польської — Ришарда Криницького, з грузинської — Гагу Нахуцришвілі... Грузинської досконало не знаю, то ми мучились над перекладами удвох, разом з автором віршів. Єдине питання, яким задаюся, наскільки Гага Нахуцришвілі став мною, коли я переклав його. Усі концепти про чорне і біле, про правду, які були у мене, — виявилися й у нього (сміється. — О.Г.). Про переклади кажуть, що вони як жінки: або красиві, або вірні. Сподіваюся, що у мене винятковий випадок, коли і красиві, і вірні.

— Який український автор зараз найпопулярніший у Білорусі?

— Існує культ Сергія Жадана, особливо серед молоді. Це й мій улюблений український автор. Читають і люблять “бу-ба-бістів” Сашка Ірванця, Юрія Андруховича, Віктора Неборака. У багатьох вдома є книжки Юрія Винничука. Українську літературу в Білорусі знають на порядок краще, аніж білоруську в Україні.

Якщо зовсім далеку від літератури людину на вулиці Мінська запитати, чи знає він якогось українського письменника, то він назве Шевченка. Якщо спитати його ж, чи знає якогось сучасного білоруськомовного письменника, — нікого не назве.

— Те, що білоруси не знають власної мови, — правда чи перебільшення?

— Така проблема існує давно. Це передовсім стосується літературної білоруської мови — переважна більшість населення знає її дуже погано. На щастя, в усі часи зберігалося вузьке коло білоруської інтелігенції, яка завжди спілкувалась білоруською: митці, художники, актори, літератори, музиканти. У 90-х з незалежністю прийшла певна білорусизація. Але у 1996 році один чоловік провів референдум стосовно статусу мов, і більшість населення проголосувала за російську мову. В результаті де-юре білоруська і російська мають однаковий статус, а де-факто в незалежних ЗМІ можна прочитати про випадки, коли за спілкування білоруською мовою людей на вулиці хапала міліція (їм пред’являли звинувачення, що “затримані лаялися в публічному місці”).

— Ви пишете вірші обома мовами?

— Пишу виключно білоруською. Звісно, це зменшує коло моїх читачів. Часом прийдуть люди на літературний вечір, і я бачу по очах — не розуміють того, що їм читаю. Аж сум бере: того, над чим працював добрячий шмат часу, гру слів, яку вкручував у поетичний рядок, публіка не ловить. Проте це не означає, що потрібно спрощувати мову чи переходити на російську.

— Це не перший ваш візит у Львів?

— У Львові я буваю часто, і не лише з літературною місією, а й як турист — насолоджуюсь архітектурою, вивчаю культуру. Вперше приїхав сюди у 2008 році...

— А вже за рік приїхали з ексцентричним мистецьким проектом “Кінець слів”. Разом з іншими ви презентували календар оголених білоруських літераторів...

— Справа давно минулих літ, а досі спокою не дає (сміється. — О.Г.). Це був провокативний перформенс культуролога Максима Жбанкова. Максим знайшов кількох поетів-вар’ятів на кшталт мене, які при тому, що хвалитись нічим, вирішили сфотографуватися голяка. Чи бачу я в цьому мистецький акт? Ні, не бачу. Чи була це спроба самопіару? Не була. Дехто з учасників вбачав у цьому можливість побороти “радянсько-шкільне” сприйняття білоруської літератури. Для мене особисто це була спроба позмагатися зі своїми комплексами.

Треба зауважити, що радянське сприйняття білоруської літератури присутнє. Навіть у інтелектуала при згадці про білоруську літературу в уяві виринає два імені — Янка Купала і Якуб Колас (в угоду яким названі парки і наставлено пам’ятників по всій країні). Вважається, що білоруська мова супермелодійна, тому боже борони нею матюкатися. Білоруська мова годиться, щоб нею співати, і то лише про непереможну любов до батьківщини, про материнські натруджені руки або про кохання.

— В такому разі, чи існує у Білорусі поняття культури і контркультури?

— У Білорусі існують офіційна культура і неофіційна. Представників першої пускають на телебачення (а воно у нас виключно державне), про них дозволено писати у державній пресі. А неофіційна культура — це представники незалежних письменницьких об’єднань. Їх не можна узагальнити в один напрям, бо усі різні і бачать культурний прогрес по-різному.

— Як почалася ваша культурна співпраця з українськими письменниками?

— З білорусько-українських ініціатив запам’яталися найбільше командні літературні слеми (змагання між поетами, яке за принципами нагадує боксерський бій, переможця визначає публіка, рідше судді. — О.Г.). Вони відбувались під патронатом українського часопису “ШО” у Києві та Мінську. Тоді білоруси вперше дізналися про поняття “літературного слему” і почали запроваджувати це явище у себе. Це урізноманітнило манеру читання багатьох літераторів: зрозуміли, що потрібно завойовувати публіку не лише під час написання вірша, а й під час його читання. У своєму першому слемі я отримав безпощадний нокаут від молодої зірки української літератури Павла Коробчука. Пізніше набрався досвіду, і мені вдалося раз чи два обійти його.

— Як сталося, що ваша книга «Двері, замкнені на ключі» вийшла цьогоріч у Тернополі?

— Це перевидання моєї давньої дебютної збірки «Двері, замкнені на ключі». Тексти до неї збиралися протягом восьми років. Перший наклад розійшовся у Білорусії за півроку. З певних причин справа з додруком затяглася. Радий, що вдалося додрукувати в Україні. Книга вийшла в Тернопільському незалежному видавництві “Крок” (ініціатива йшла від видавця Юрка Завадського). Переправляння збірки у Білорусь стало справжньою авантюрою. Спробували автобусом з Києва передати 50 книжечок, то водій навідріз відмовився, мовляв, не буде через кордон політичні вірші возити. Як дізнався назву — «Двері, замкнені на ключі» — йому аж зле стало. Передавали частинами, через друзів, поїздами. Поки книжки подорожували, перевізники почали їх потроху розбирати і роздавати. Насилу книги вдалося переправити у Салігорськ, а звідти вже у Мінськ.

Продаю книжки виключно на своїх презентаціях. Щоб потрапити в офіційні дистрибюторські мережі (а вони лише державні, і альтернативи їм не існує), треба отримати купу дозволів. Незалежна література розповсюджується у Білорусі як марихуана: або поштою, або через спеціальних дилерів.

— Чому назва збірки — «Двері, замкнені на ключі»?

— Книга нелегка, у ній (не беручи до уваги перекладів) є «аж» три оптимістичні вірші. Збірка розповідає про те, що зазвичай обговорюється за замкненими дверима. Мене цікавить питання морально-етичних парадоксів. Наприклад, сповіді людей, які опинилися у вирі війни. Коли писав про війну, дуже переживав: пропаща справа зеленому «пацану» описувати явище, про яке вже стільки сказано і в поезії, і в прозі. А я ще, як на зло, з тих авторів, які вважають, що поезія має бути цікавою для слухача. Тому писав про ту війну, яка пройшлася по мені особисто — культурну. Наприклад, у “Чорно-білому вірші” йдеться про пропаганду — вона, як і будь-яка зброя, не дає людині права вибору.

— Війна, яка йде на сході України, знаходить відображення у Білорусі?

— Білоруси, затамувавши подих, співпереживають українцям. Усі, від керівника держави і до пересічного жителя, розуміють, що завтра це може трапитись і з нами. Відбулися цікаві зміни в риториці керівника Білорусі, загравання з опозиціонерами, яких раніше й близько не підпускав до себе (або ігнорував, або садив). Лукашенко ще раніше наголошував, що потрібно зберегти державну цілісність Білорусі і України — йому залежить на суверенності території і чітких кордонах. Мабуть, зрозумів, що у подібній до української ситуації діячі опозиції стануть тими, хто підтримає його, а колишній електорат може легко підхопити дискурс російських теленовин. Тому нещодавно вперше за багато років відбулася розлога промова Лукашенка і його зустріч з незалежними письменницькими об’єднаннями.

У білоруській літературі поки що немає відображення українських подій. Я й сам не дозрів, щоб осмислити це і вкласти у поезію. А що стосується ЗМІ, то незалежна преса (як-от тижневик “Наша Ніва”) та інтернет-сайти забули про те, що відбувається в Білорусі — вже рік, як вся увага прикута до України.

Довідка «ВЗ»

Віталь Рижков — білоруський поет, перекладач. Народився у Могильові 28 квітня 1986 р. Лауреат премії «Золотий апостроф» від журналу «Дзеяслоў» (2008), фіналіст конкурсів Білоруського ПЕН-центру (2006), конкурсу імені Шермана (2009), переможець літературного слему фестивалю «Березневі Коти-4» (м. Ужгород, Україна), лауреат премії «Дебют» імені М. Богдановича за книгу поезії «Дзьверы, замкнёныя на ключы». Учасник літературних?фестивалів «Порядок слів» (Мінськ, 2006-2010),?«Київські Лаври» (Київ, 2008) та інших літературних заходів у Білорусі, Україні, Росії. Перекладає з англійської, польської, чеської, литовської, грузинської та української мов. Живе у Мінську.