Брія БЛЕССІНГ: «Хотіла б вийти заміж за українця»

Коли вперше чуєш спів Брії Блессінг, здається, ніби пісню виконує Квітка Цісик.

Квітка була українкою, яка жила у Штатах, а Брія – американка, яка понад 20 років мешкає в Україні. Широка публіка вперше побачила Брію, коли вона проникливо виконала пісню Володимира Івасюка на “Голосі країни”.

Зараз співачка бере участь у музичних виступах у зоні АТО на підтримку українських військових, присвятила їм свій перший український сингл “Ми – Україна”. Брія розповіла “ВЗ”, чи легко американці вивчити українську мову, кому продала свою щасливу вишиту сукню з “Голосу” та чому не хоче їхати з України.

— Бріє, розкажіть про місто Sugar Land, де ви народились. Звідки така солодка назва – “Цукровий край”?

— Там колись діяла фабрика цукру, зараз її переробили на музей. Sugar Land мого дитинства – це маленьке містечко біля Х’юстона. Багатьом американцям набридає життя у мегаполісі, і вони переселяються за його межі, в такі ось невеликі містечка. Тому Sugar Land розрісся, розвинувся за рахунок бізнесу.

— Чому батьки-місіонери вирішили їхати саме до Львова?

— Спочатку планували їхати в Ялту, але потрапили в Луганськ на чотири місяці. Аж після того остаточно зупинились у Львові. Мені тоді було 13 років, сестрам – 10 і 5 років.

— 13 років – свідомий вік. Не повставали проти ідеї батьків переселитись у невідому пострадянську країну?

— Постійно сварилися з мамою з цього приводу. Благала залишити мене в США з бабусею та дідусем. Спочатку батьки погоджувались, але потім вирішили, що сім’я має бути разом. Зараз розумію, що це рішення було правильним.

Часом приїжджаю у Sugar Land, дивлюся на однолітків і, знаєте, я не впевнена, чи дожила б цього віку. Я росла страшенною бунтаркою, якось навіть намагалась вчинити самогубство. Моєю метою на той час було стати популярною. Вища школа, куди саме мала перейти, є найбільшим випробуванням для підлітка: наркотики, рання вагітність. Дякувати Богу, я поїхала з батьками в Україну…

— Коли 22 роки тому ви вперше побачили Україну, якою була реакція?

— Це був мій перший виїзд за кордон. До переїзду мала про Україну дивне уявлення: думала, що тутешні люди зовнішньо відрізняються від американців. Коли ми зійшли з трапу літака, моєму здивуванню не було меж: “Мамо, тут люди схожі на нас” (сміється. – О. Г.). Другим шоковим моментом був сніг – у Техасі ж снігу немає, збереглося фото, де ми зі сім’єю святкуємо Різдво, і я у футболці та шортах. Аж тут, у березні 1992-го, ми приїздимо в Луганськ: навколо лежить сніг, в повітрі попіл від шахт – видуваєш носа в серветку, а вона вся чорна. Третім найяскравішим враженням були вареники. Нам їх приготувала жінка з Луганська. Вони мені тоді видались величезними, здавалось, з’їси два вареники і будеш ситим весь день.

— Рівень життя в Україні 90-х, мабуть, також здивував?

— Це окрема історія… (сміє­ться. – О. Г.). Ми зняли хатинку без меблів, спали на підлозі. На кухні нічого не було – плита і одна каструля, з підлоги постійно витікала вода. Ми навіть думати про її походження не хотіли, бо ж за стіною був туалет! Однак ці часи згадую з радістю. Буває ж так: менше маєш у матеріальному сенсі, а життя стає кращим. Україна згуртувала нас, зрозуміли, що найцінніша річ – це сім’я.

— Українську мову у школі вивчили?

— Ми не знали мови, тому не ходили до української школи. В Америці існує спеціальна програма для індивідуа­льного навчання Homeschool: розроб­лені методички, підручники, тести. Мама нас за нею вчила. Диплом про середню освіту отримали американський. Українську мову, цифри, термінологію вивчали самостійно, в побуті. Пригадую, як малими йшли на базар з зошитом в руках: продавці спочатку писали ціну в зошиті, а потім озвучували вголос – ми запам’ятовували.

— З вищою освітою не склалося?

— Мене завжди дивувало, що дитину не запитують: “Чи будеш ти здобувати вищу освіту?”. Питають: “Де ти будеш здобувати вищу освіту?”. Виш – це норма і в Україні, і в Америці. Я мала хороші оцінки, але наука не була моїм захопленням. А батьки не мали достатньо кош­тів, аби платити за навчання. Я покинула ідею з вишем і зайнялась тим, що завжди любила, – музикою. Ще малою ходила на уроки гри на фортепіано, батько (колись грав на саксофоні) навчив імпровізувати. Самостійно вчилась грати на гітарі. Купила дешевенький інструмент, Інтернету не було, тому вчилась по книжці: ставила пальці, як на малюнку з акордами, видавала “дринь” і так цілими днями впродовж кількох місяців.

— Кажуть, Львів — місто консерваторів. Чи легко тут реалізувати себе іноземцеві?

— Для мене Львів – це вільне місто, де кожен може бути справжнім. Тут я займалась місіонерською діяльністю, викладала в хорі для дітей. Допомагала дітям в дитбудинку. Заснувала громадську організацію Lviv Abolitionists, яка займається проблемою торгівлі людьми. Співала у джаз-клубі — це був період творчої свободи та експериментів. У мене багато концертів, стає все менше часу, щоб займатись громадською діяльністю. В такі моменти згадую нашого тренера з “Голосу країни” Святослава Вакарчука (сміється. – О. Г.).

— Не шкодуєте, що пішли на “Голос країни”? Колишні конкурсанти нарікають, що репертуар, імідж, геть усе міняють…

— Коли хтось здатен тебе “переробити” – то це не його провина, це твоя провина. На проекті мене відкрито запитали: “Як ти готова змінитися заради перемоги?”. Я сказала: “Приділити час та витратити енергію я зможу. Але змінюватись не буду, бо я вже не дитина і знаю, що для мене важливо”. І на проекті це поважали. Був серед конкурсантів хлопець – скаржився, мовляв, не хотів співати пісню, яку йому запропонували. Не розумію, як це: співаєш, хоча не хочеш.

Людина ж не робот! Мені також пропонували пісню. Відмовилась, бо там аморальні слова були. І жодних проб­лем – вибрали дуже гарну пісню Квітки Цісик “Де ти тепер”.

— Які враження викликав Святослав Вакарчук як творчий наставник?

— Він – великий молодець. Не уявляю, як справляється зі стількома справами одночасно. Мій робочий графік навіть близько не такий напружений, а я вже не уявляю, як з цим собі дати раду. Ціную поради, які давав нам Святослав, час, який зміг нам приділити. Тоді ж у країні був Євромайдан, і його серце, як і наші, були далеко за стінами студії.

— Чому ви не афішували, що були на Майдані?

— Ми з найменшою сестрою не приховували того, що брали участь в революції, але й не розповідали про це на кожному кроці. Не лякала можливість опинитись в тюрмі чи бути побитими, переживали, що як американок нас з Крістою могли б депортувати без права повернення. Ми не можемо собі уявити життя без України.

— У вас є американський паспорт. Чому залишаєтесь тут…

— Я люблю Америку. Але усе залежить від того, чого хоче людина. Якщо для неї важливі гроші, комфорт і нудне життя, то там справді краще. В Америці можна спокійно заробляти, купувати якісь речі… Чи принесе це щастя? Знаю багатьох заможних американців, які, наприклад, щодня вечеряють в дорогих ресторанах і при цьому їхні сім’ї розпадаються, задоволення від життя немає. Для мене важливі інші речі: Господь, сім’я, друзі.

— У ментальному сенсі українці та американці різні?

— Американці відкриті до знайомства і спілкування, але потрапити до них у серце складно. Українці – навпаки: спочатку закриті, але варто поспілкуватись 15 хвилин, і ви вже товаришуєте. Мені подобає­ться в українцях вміння дружити, підтримувати, співпереживати.
— Знаю, що продали на аукціоні свою вишивану сукню з “Голосу країни”…

— Ідея полягала в тому, щоб пожертвувати гроші нашим військовим. Хотіла спочатку поставити таку ж ціну, як коштує бронежилет, — 6 тисяч гривень. Але знайшлася дуже красива дів­чина Олеся, у якої не було такої суми, але вона віддала все, що мала. Сукня, як на неї шита була!

— В яке місто поїхала ваша сукня?

— Сім’я Олесі з Одеси пере­їхала до Львова, відповідно, сукня зараз тут. Купувала я її теж у Львові, в провулку Крива Липа. Давно хотіла вишивану сукню в сучасному стилі, але ніяк не наважувалась витратити на неї стільки грошей. А коли вже їхала на “Голос країни” з піснею Володимира Івасюка — вирішила, що це хороша нагода.

— Можливо, Україна, окрім натхнення, подарувала вам ще й кохання?

— Подарувала. На жаль, почуття не дожили до сьогодні, але щаслива, що кохання було в моєму житті. Трапиться ще таке почуття чи ні — усе в руках Божих. Але, зіз­наюсь, хотіла б вийти заміж за українця.

— А борщ навчились готувати?

— Погоджуюсь, це важливо: і борщ, і вареники (сміється. — О. Г.). Скажімо так: я не майстер, але з рецептом мені під силу приготувати усе.

Довідка «ВЗ»

Брія Блессінг — американська та українська співачка, композитор, грає на гітарі та фортепіано.

Народилась 4 червня 1979 року у містечку Шуґар Ленд у штаті Техас (США). У 1992 році родина Брії переїхала в Україну для місіонерської роботи. Навчалася індивідуально, успішно склала у США випускні іспити середньої державної школи і отримала диплом про освіту.

Працювала викладачкою в дитячому хорі, опікувалась дітьми в дитбудинку, заснувала громадську організацію Lviv Abolitionists, яка запобігає торгівлі людьми. Виступала в одному з львівських джаз-клубів, де співала разом із Павлом Табаковим. Всеукраїнську популярність отримала після талант-шоу “Голос країни”.